Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

Коли читаєш тритомник «Щоденників» Олеся Гончара та двотомник спогадів «Я — мене — мені... (і довкруги)» Юрія Шевельова і не обмежуєшся лише сприйняттям тексту, а прагнеш розширити його виднокіл — зрозуміти мотивації звернення до тих чи інших відображених подій, настрої й сокровенні думки наших героїв, — мимоволі відкриваєш, що і щоденники, і спогади дуже близькі між собою. І перше, що їх єднає, — це глибоке почуття самотності їхніх авторів: «Біль самотності — найстрашніший біль. Весна, зелено, гарний день, а сонце в небі таке самотнє!...» (О. Гончар «Щоденники», т. 2, стор. 16); «Це був день мого народження, і мені скінчилося п’ятдесят. Ця річниця здавалася мені кінцем життя. І я був сам. Мати померла п’ять років перед тим. Було чимало знайомих і дещо друзів — ніхто з них не знав цієї дати або не звернув на неї уваги. Винятково, цілий день мовчав телефон. Я хотів привітання, теплого слова, співчуття, може згадки про те, чого я досяг за свої півсторіччя. Нікого, нічого. Пустка, самота, мовчання. І може, тоді я зрозумів, що я скінчуся» (Ю. Шевельов «Я — мене — мені... (і довкруги)», т. 1, стор. 11); «Почуваю довкола себе зграю літературного вороння (серед них і ті, хто вважався друзями). Не каркають ще, але жадібно вичікують, коли ж буде сигнал? Коли буде команда викльовувати йому очі?» 

(О. Гончар «Щоденники», т. 2, стор. 6).

І це не данина одвічному мотиву світової літератури (й мистецтва взагалі) від античності й до сьогодення (психологи й соціологи вважають, що самотність не є тисячолітнім супутником Людини, що її породили індустріалізація й, зокрема, урбанізація суспільства — а це, мовляв, вже ХVІІ—ХVІІІ століття), це притаманне творчій натурі почуття ностальгії за якимсь, зрозуміло, неземним, сказати по-сучасному — віртуальним досконалим світом, своєрідним «містом Сонця» Томмазо Кампанелли чи іншою вимріяною наївними утопістами «загірною комуною» (вислів Миколи Хвильового, про якого теж йтиметься в нашій розповіді. Й на те є вагомі причини, але про це — пізніше).

Не забуваймо й ще однієї гіркої житейської істини: кому вдається піднятись на вершину, той завжди відчуває холод безжалісного вітру, котрий дихає звідусіль...

Ю. Шевельов жив з мрією про «розмову з друкарською машинкою» (очевидно, щось схоже на «тиху пристань робочого стола» М. Рильського), якій він міг би довірити свої тестаментні думки.

О. Гончар постійно у «Щоденниках» говорить, що, от коли б можна було, він написав би... (тут вчувається гоголівське «Я совершу... Я совершу. Жизнь кипит во мне. Труды мои будут вдохновенны. Над ними будет веять недоступное земле божество! Я совершу! О, поцелуй и благослови меня» (Н. Гоголь «Воззвание к гению», 1834).

Самотність перекидала між ними тисячі місточків та стежок, але походження, світогляди, життєві пріоритети, врешті, світи (космоси!), до яких вони належали, розштовхували їх, допускаючи лише якесь паралельне існування...

Тому все логічно: 1934 року життєві шляхи наших героїв перетнулися, а через десятиліття зірки їхніх доль повернулися на свої орбіти.

Ось чому мати посідала в житті 

Ю. Шевельова таке важливе місце.

«Єдина мета,.. єдина пристрасть її була її дитина, я. Але я жив власним життям, де вона могла бути тільки малою часткою. І я був егоїстом, мабуть, більшою мірою, ніж пересічно людина буває. Я пригадую, як коли я повертався з якоїсь мандрівки, вона бігла до мене через усю нашу крамницю-мешкання, з простягненими руками, з вигуками радости, так, бігла, як дівчинка, і хапала мене в обійми...», — це завершальні рядки з двотомника спогадів Ю. Шевельова («Я — мене — мені... (і довкруги)», т. 2, стор. 291). Так, мати була незамінною у його приватному житті (як і він був єдиною її опорою у світі). Не розлучався з нею ні в довоєнному Харкові, ні в Німеччині та Швеції. Втікаючи від радянських репатріаційних комісій з німецького Пляуена до німецького (але вже в американській зоні) Фюрта, а далі до Мюнхена, Ю. Шевельов віз рідну матір у напівзламаному візку. З матір’ю він перетнув Атлантику, щоб стати колись громадянином США, де Варвара Володимирівна померла від раку на 86-му році свого життя (попередньо син купив шматок землі для могили, де, здається, пізніше поховали і його).

Формула-оцінка стосунків із сином у Варвари Володимирівни була не філософська й не пишномовна, а відверта й лаконічна:

— Мама — як валізка. Де її поставили, вона стоїть. Де її везуть, їде (Ю. Шевельов «Я — мені — мене... (і довкруги)», 

т. 2, стор. 291).

Зі спогадів сина та 

О. Гончара вимальовується дуже привабливий портрет матері Ю. Шевельова: освічена, мудра, практична, добра, оптимістка, чужа марнославству й егоїзму...

Її мова була багата на сконцентровані (може б сказати — тугі змістом) вислови.

У період непу ще недавно генеральша, а тепер вдова Варвара Володимирівна заробляла гроші для утримання себе й сина, працюючи прибиральницею. Проте вона не нарікала на долю: «Ніяка чесна праця не принижує людину». А вже на еміграції в Німеччині, наслухавшись емоційних дискусій та суперечок щодо майбутнього України, вона говорила синові: «Нічого з того не буде. України ви не збудуєте».

Як відомо, Ю. Шевельов не був одружений (детальніше про це — далі), тож мати, повторимося, була для нього єдиною найближчою людиною на землі, і в цій ролі вона була неперевершена.

Коли б можна було розшифрувати зміст слова «щастя», то, можливо, саме воно єднало цих двох людей.

В.В. Медер-Шевельова (13.12 1867, Харків — 8.12 1953, Нью-Йорк, США) рано осиротіла, й її як дворянську дитину віддали на виховання й навчання до Миколаївського інституту в Санкт-Перебурзі, що перебував під патронатом імператриці (до речі, німкені). До останніх днів мати із вдячністю згадувала свою альма-матер, зберігала книжку про інститут з численними ілюстраціями й наспівувала гімн свого навчального закладу, де були, зокрема, такі слова:

Варвара Володимирівна знала декілька мов (насамперед французьку та німецьку, а також російську та українську, мешкаючи в польській Ломжі, спілкувалася польською). Серед її інститутських викладачів був історик Дмитро Яворницький — майбутній автор «Історії Запорозького козацтва» та засновник Дніпропетровського музею козацтва — найбагатшого у світі своїми експозиціями та фондами.

Який фах здобула мати в Миколаївському інституті, Ю. Шевельов не каже. У навчальній програмі цього освітньо-виховного закладу (у роки перебування у ньому Варвари Медер він розташовувався в палаці колишнього гетьмана Кирила Розумовського на Мойці, нині тут — Російський державний педагогічний університет імені О. Герцена) йдеться про те, що учениці мали можливість освоювати насамперед медицину та педагогіку. Ерудиція, культура, знання європейських мов якоюсь мірою дають підстави вважати, що В. Медер вивчала педагогіку.

Заснував інститут син князя І. Трубецького Іван Бєцкой. У 1763—1795 роках він очолював імператорську Академію мистецтв. Як педагог перебував під впливом поглядів європейського філософа Руссо. Тому викладачі інституту дбали, щоб вихованці, набуваючи знань, удосконалювали не лише розумові здібності, а й прислухалися до голосу свого серця. Отже, акцентувалося на загальнолюдських моральних цінностях.

Закликали до цього й обидві імператриці — Марія Олександрівна (дружина Олександра ІІ) та Марія Федорівна (дружина Олександра ІІІ), під патронатом котрих перебував інститут у роки навчання у ньому В. Медер.

У шкільні роки мати Ю. Шевельова глибоко засвоїла виховні принципи, котрими керувалася у своєму житті. Будучи жінкою з реалістичним світоглядом, вона завжди дбала про взаєморозуміння між дітьми в родині, про їхнє вміння вибудовувати гармонійні стосунки з оточенням. Часто Ю. Шевельов повторював слова, що стали родинним гаслом: «З людьми треба жити». Син використав материну дидактику ширше: під її впливом він формував свою життєву філософію та світоглядні принципи.

Як уже йшлося вище, Ю. Шевельов рано усвідомив проблему співіснування і різних культур, і носіїв їх. Здійснивши під впливом матері свій цивілізаційний вибір — українськість, він не обмежував його лише національними межами. Його цікавила логіка й закономірність розвитку суміжних культур, адже національне відкривається насамперед у процесі інтеграції до світової культури, зв’язки з нею через взаємозбагачення та вільний поступ.

Майбутній професор не був прихильником самотності у світі українськості, до якої він себе свідомо причисляв. І коли Сократ казав, що він не афінянин і не коринф’янин, а космополіт, то для Ю. Шевельова це означало, що українськість — не лише благодатна основа духовного життя особистості, а й шлях до людства, його цивілізаційних здобутків.

Це був принциповий висновок, котрий унеможливлював будь-який компроміс.

Уже в Америці молодий професор рішуче вступив у протистояння з Романом Якобсоном — лідером слов’янознавства в західному світі, під впливом якого перебувала не лише американська русистика, а й міжнародна. Р. Якобсон не був винятком і фактично (незважаючи на декларований лібералізм) стояв на традиційних імперських переконаннях, близьких до великодержавницького вироку: «Української мови не було, немає й бути не може». З усіх східнослов’янських він визнавав самостійними лише російську та сербохорватську. Зрозуміло, що він був прихильником теорії триєдності російського, українського й білоруського народів.

Ю. Шевельов услід за М. Грушевським та істориками його наукової школи відстоював історичну самобутність українського народу. Отже, незважаючи на те, що Р. Якобсон активно сприяв переїзду Ю. Шевельова до Америки, пізніше від був вражений не збіганням їхніх думок (німець з російським прізвищем і раптом українофіл?!).

І все це наслідок визначальної ролі матері в житті Ю. Шевельова, чиє ім’я посіло рівнозначне місце у його спогадах: сторінками про неї він їх почав, нею й завершив.

Після закінчення Миколаївського інституту Варвара Медер одружилася й переїхала з Харкова до Ломжі (Польща), де перебував 14-й Олонецький полк, в якому служив її чоловік В. Шнейдер.

Ця обставина зіграла істотну роль у житті Ю. Шевельова — за радянської влади мати переоформила документи про його народження й замість Харкова, де він народився насправді, вписала Ломжу. Це було потрібно для того, щоб приховати соціальне походження дитини. Так з генеральського сина Ю. Шевельов перетворився на нащадка службовців. І потім чверть століття жив під страхом, що його таємниця раптом відкриється...

«Боже, які часи ми пережили!»,— записав у своїх «Щоденниках» О. Гончар 21 жовтня 1979 року.

Перегук думок наших героїв в їхніх спогадах та щоденниках синхронний.

Пам’ятаючи настанови матері, 

Ю. Шевельов не сліпо йшов за ними, він витворював (суспільна атмосфера примушувала) свою «філософію виживання». Так у школярські роки він сформулював рятівне в умовах тотального переслідування й репресій правило «другої парти».

«Комплекс другої парти лишився у мені на все життя. У радянські часи тут не було багато вибору. Я мав погане «соціальне походження», яке я мусив приховувати, отже, не слід було аж ніяк виділятися, звертати на себе багато уваги» («Я — мене — мені... (і довкруги)», т. 1, стор. 42).

З «лояльною» біографією Ю. Шевельов закінчив 7-му трудову школу, 1-шу харківську торгівельно-промислову профспілкову школу (1925) й у 1927 році став студентом літературно-лінгвістичного факультету Харківського інституту народної освіти (колишнього університету, котрий був трансформований у ХІНО, а потім у ХПІПО — Харківський педагогічний інститут професійної освіти).

1 лютого 1931 року «громадянин Шевельов Георгій Володимирович», як записано в документі, одержав кваліфікацію викладача мови та літератури в середніх навчальних закладах з призначенням на роботу в донбаське містечко Амвросіївка.

Туди він не поїхав.

Пішов до свого улюбленого педагога Л. Булаховського й той порадив вступати до аспірантури.

І тут свою роль зіграла мати майбутнього професора. Вона в ті дні серйозно захворіла, перенесла складну операцію, й цього було досить, щоб її сина залишили в Харкові для догляду за хворою. Попрацювавши якийсь час у видавництві, 1932 року Ю. Шевельов стає викладачем української мови Українського комуністичного газетного технікуму імені М. Островського.

«...я боявся «комуністичності» цього технікуму — туди приймали тільки комсомольців і членів партії, але не уявляв собі, щоб їхні викладачі були всі партійні — в ті роки партійців—викладачів мови фактично ще не було. Спробувати, подумав я, не може пошкодити. Було, правда, ще моє злощасне «соціальне походження», але тут міркування було й таке, що, саме бувши в «комуністичному» оточенні, я був би під меншою підозрою», — писав у спогадах Ю. Шевельов й додавав, що сім років викладання в технікумі вважає даремно втраченими у своєму житті. Очевидно, тут є якась алогічність, адже свої спогади автор розпочав присвятою: «Учням, що були, самі того не знавши, вчителями». Отже, не такими вже й пропащими в біографії Ю. Шевельова були ці роки...