Володимир Путін і Дмитро Медведєв у найближчі десять років до влади нікого не пустять
Володимир Путін зробив доленосну заяву, яка ілюструє сутність російського політичного режиму. «Ми із президентом Медведєвим домовимося про розподіл влади між собою в 2012 році, ми люди однієї крові» — заявив прем’єр-міністр на закритому засіданні Валдайського дискусійного клубу.
Політичний цинізм «путінської» заяви очевидний. «Російський національний лідер» констатував, що країні не загрожує політична конкуренція на майбутніх президентських виборах, незважаючи на декларування тези про те, що в РФ панує суверенна демократія, воля ЗМІ й багатопартійна система.
Заява більш ніж серйозна. З огляду на те, що в Росії правлячою політичною партією є «Єдина Росія», яку очолює сам глава уряду, а принцип поділу влади існує лише на сторінках конституції, можна з упевненістю говорити про те, що Путін має намір повернутися в Кремль.
Але навряд чи, коли настане 2012 рік, рік президентських виборів, мирна домовленість між людьми «однієї крові» стане єдиною формою політичного життя російського суспільства. Уже сьогодні Дмитро Медведєв мовчки не вторить Путіну. У статті, (яку, за словами президента, написав він сам) Медведєв гостро критикує «путінську» політичну спадщину й затіває свою власну «перебудову».
Нинішній президент навіть вказує на тих, хто є ворогами Росії. Це підприємці й чиновники, «яких все влаштовує». А кого в Росії влаштовує все? Влада в нинішній Росії належить спецслужбам. Російське чекістське братерство переконане, що лише «еліта еліт», «сіль землі», «дворяни епохи Путіна» відродять Росію. Цю ідею у формі метафори озвучив Віктор Черкесов, директор Федеральної служби Російської Федерації з контролю за обігом наркотиків. «Падаючи в безодню, пострадянське суспільство вчепилося за цей самий «чекістський» гак» — розмірковує генерал-армії ФСБ.
Дмитрові Медведєву, який не виключив, що й він буде балотуватися на новий президентський строк в 2012 році, доведеться створювати свою «Єдину Росію», свої спецслужби, а регіони наповнити своїми, відданими людьми. Але, з огляду на те, що навряд чи йому це під силу, доведеться домовлятися з Путіним залишитися в російській політиці, як говорив літературний класик «на дуже відповідальній роботі».
Українська стратегія Кремля
Відомий лист-звернення президента РФ (за словами самого Дмитра Медведєва) до Президента України мав лише одну мету — сформувати домінуюче в російській громадській думці уявлення про те, що Україна — це «країна, що падає», недружня держава, якою керують неадекватні політики. Інакше кажучи, пропагандистська акція російського президента була для «внутрішнього користування». Російського обивателя переконували, що у всіх проблемах, неполадках міждержавних російсько-українських відносин винен тільки офіційний Київ.
Російський президент дав чіткий і ясний сигнал своїм чиновникам: наша стратегія щодо України заключається в тому, щоб втручатися у внутрішньополітичні українські процеси. Ми будемо вчити Україну як жити, як будувати державу, яку приймати Києву конституцію, які оцінки давати фактам історії, кого обирати в парламент. А головне, підкреслює Медведєв, Росія буде дружити з тим президентом України, який буде до Москви лояльним, проросійським.
Нинішня фінансова й парламентська криза в Україні тільки підсилить тиск Росії на її суверенітет, увагу до внутрішньоукраїнських політичних процесів, особливо в період парламентських і президентських виборів.
Адже в минулому 2008 році ні проросійського президента, ні впливової (парламентської) проросійської політичної сили або партії Москві в Україні створити не вдалося. При цьому аналіз нинішньої зовнішньої політики РФ показує, що «сумний досвід і українські провали» російської зовнішньої політики в жодній мірі не змінили рішучості Москви повернути Україну на орбіту свого політичного впливу. Більше того, перетворити її на повністю залежну від Росії державу.
У Москві твердо переконані, що нинішня криза в Україні має всеохоплюючий характер, а офіційна влада нездатна впоратися із ситуацією. Прокремлівські експерти завіряють своїх замовників, що криза в Україні пронизує не тільки економіку, а й суспільну свідомість, масову психологію, руйнує всі «новоукраїнські» ідеологічні цінності. Саме тому спічрайтери сформулювали для президента РФ Дмитра Медведєва тезу про «слабкість української влади», яку він і озвучив.
Кремль думає, що потенціал головних гравців українського бізнес-товариства, що пов’язаний з залежними від російських держструктур корпораціями, значний. А це значить, що час рішучих дій — «година ікс» — настав.
У Білокамінній не сумніваються, що майбутні вибори Президента України й позачергові парламентські вибори являють собою унікальний шанс для «колонізації» України. Кремль продовжує активно фінансувати й інформаційно підтримувати добре відомі експертам, журналістам і владі, маргінальні в Україні, проросійські партії й рухи.
Зробити з України маріонеткову державу — це не тільки ідеологічна, а й практична мета нинішньої російської політики. На це кинуто всі ресурси багатої Росії — політичні, енергетичні й інформаційні. У реалізації цієї мети в президента Росії й прем’єр-міністра, судячи зі звернення Дмитра Медведєва, схоже, повне взаєморозуміння.
Контргра з Росією
Україні в боротьбі з агресивною, войовничою політичною й інформаційною експансією Кремля необхідно використовувати стратегію «слабкої сили». Іншими словами, панацею від викликів і погроз Москви необхідно шукати в самій Москві.
Слабкість Росії йде з її «сили». Адже ті її позиції, які здаються сильними, насправді найслабші й уразливі. У нинішній Росії в політичному й економічному контексті прогресує й розвивається радянський ренесанс, а нинішня російська влада воскресила віру російського обивателя у відродження Радянського Союзу, що — нагадаємо, якщо хтось уже забув — сам розвалився.
Уже сьогодні в Росії де-факто сформована недемократична політична система, що, при всіх оптимістичних заявах лідерів країни, слабка й нежиттєздатна. Навіть нинішній «співець Газпрому», німецький аналітик Олександр Рар змушений констатувати: «Шокує, коли стаєш свідком того, з яким легкодумством російська еліта й суспільство відмовилася від ледь досягнутих ліберальних цінностей в обмін на авторитарну політику наведення порядку».
Наприклад, сьогодні Росія за кількістю підсудних і засуджених до позбавлення волі перебуває на рівні СРСР першої половини 1960-х років, при тому, що населення РФ потсупається Радянському Союзу того часу в півтора разу. В 1990-ті роки збільшення населення таборів до мільйона людей можна пояснити зростанням злочинності й недосконалістю політичної системи.
Незважаючи на вкорінену в російському суспільстві думку про те, що Росія «сприяє» Україні, поставляючи їй газ за цінами нижче існуючих на світовому ринку, офіційна Москва дуже обмежена в можливостях реалізувати природні багатства, які перепали їй під час розділу імперії — колишнього СРСР.
Незважаючи на голосні заяви перших осіб Газпрому про те, що «газ у Європу піде, оминаючи Україну», у доступній для огляду історичній перспективі (15—20 років) ні будівництво газових трубопроводів в обхід Балтії, ні намір через «Блакитний потік» у Туреччину експортувати газ у країни Південної Європи не зможуть перекрити необхідності використовувати газотранспортну систему України.
На жаль, інша Росія, приваблива, ліберальна, що вміщається в загальноєвропейські координати відповідальності й толерантності, зараз не має впливу на суспільно-політичні процеси в країні. Тому українському політичному класу належить вибудувати відносини з тими політиками, які сьогодні в Росії при владі, з тими, для яких, як пише український історик Ярослав Грицак, «засудити злочини Сталіна було б політичним самогубством».
Віктор ТИМОШЕНКО,кандидат філософських наук.
Москва.
