1 листопада, о 6-й годині вечора, під головуванням Голови Ради Союзу депутата А. А. Андреєва відбулося спільне засідання Ради Союзу і Ради Національностей Верховної Ради СРСР для розгляду заяви Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України. Слово для виголошення заяви одержав член Комісії М. І. Панчишин. Зачитавши текст декларації про входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки, він передав рішення Українських Народних Зборів головуючому. Після цього звернувся до депутатів з такими словами: «Від імені Українських Народних Зборів, від лиця всіх народів Західної України, віднині вільних, віднині осяяних сонцем нового життя, ми просимо Верховну Раду Союзу Радянських Соціалістичних Республік включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і тим самим з’єднати український народ в єдину державу, покінчити з віковим роз’єднанням...».
В обговоренні Заяви Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України виступили: член Повноважної Комісії І. Ю. Кравчук, депутат О. О. Богомолець, члени Повноважної Комісії К. Й. Студинський і О. С. Кузьминська, депутат О. Є. Корнійчук, члени Повноважної Комісії Г. В. Гаврищук і У. В. Єфимчук-Дячук.
Цікава і значуща наступна обставина. Усі промовці — члени Повноважної Комісії виголошували свої виступи рідною, українською, мовою, О. С. Кузьминська — польською.
На завершення обговорення виступив заступник Голови Ради Народних Комісарів СРСР А. Я. Вишинський. Від імені уряду СРСР він вніс на затвердження Верховної Ради СРСР проект Закону про включення Західної України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік і возз’єднання її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. Роздільним голосуванням по палатах Верховна Рада СРСР одноголосно затверджує Закон.
У цьому історичному документі писалось: «Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік, заслухавши заяву Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України, постановляє:
1. Задовольнити просьбу Народних Зборів Західної України і включити Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік із возз’єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою.
2. Доручити Президії Верховної Ради призначити день виборів депутатів у Верховну Раду СРСР від Західної України.
3. Запропонувати Верховній Раді Української Радянської Соціалістичної Республіки прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».
Рішення Верховної Ради СРСР стало важливою віхою в історії українського народу. Цим були здійснені вікові надії та стремління народних мас західноукраїнських земель до возз’єднання з своїми єдинокровними братами.
З Москви Повноважна Комісія Народних Зборів прибула до Києва. Тут 13 листопада о 6-й годині 10 хвилин вечора в залі засідань Верховної Ради УРСР розпочала роботу Позачергова третя сесія Верховної Ради Української РСР першого скликання. На розгляд сесії було винесено одне питання — заява Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України. Голова Верховної Ради УРСР М. О. Бурмистенко від імені вищого органу державної влади Радянської України привітав членів Повноважної Комісії і слово для заяви від її імені надав П. І. Франку.
Той доповів депутатам Верховної Ради УРСР про рішення Народних Зборів Західної України і від імені народу західноукраїнських земель попросив «включити Західну Україну в склад квітучої Радянської України, назавжди возз’єднавши український народ, покінчивши з нашою роз’єднаністю, що принесла нам стільки горя». «Повноважна Комісія, — заявив син відомого письменника-революціонера, — безмежно щаслива, що виступає сьогодні тут, перед соціалістичним парламентом нашої рідної і єдинокровної квітучої, вільної Радянської України, як представник тієї частини трудящих українців, які до історичного 17 вересня 1939 року були пригноблені, а віднині — волею народу Західної України, волею всіх народів СРСР, рішенням Позачергової П’ятої сесії Верховної Ради Радянського Союзу — є повноправними громадянами Союзу Радянських Соціалістичних Республік».
Першого дня в дебатах з обговорення Заяви Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України виступили семеро промовців: чотири члени Повноважної Комісії: робітниця зі Львова М. С. Кіх, бідняк з Тернопільщини М. Й. Олексюк, представниця польського народу робітниця із Станіславщини М. В. Ридзь, селянка з Рогатинського повіту Г. Г. Гоголь, депутати Верховної Ради УРСР: народний артист республіки Гнат Юра, відома ланкова М. В. Гнатенко, президент АН УРСР, академік О. О. Богомолець.
Пропоную ознайомитися з враженнями майстрів пера про роботу цієї історичної сесії. Відомий драматург Іван Кочерга писав: «Ми живемо в часи, коли кроки історії відчуваються з особливою силою. Багато з нас власними ногами переступали 17 вересня той поріг, який переступала в цей день історія разом з Червоною Армією свободи. А в незабутній день 13 листопада ми бачили, як кращі сини визволеного братнього народу входили під грім привітань в мармурову залу Українського Парламенту, щоб заявити на весь Радянський Союз, на всю Україну, на весь світ, що настав нарешті довгожданий, вимріяний і викоханий поколіннями день. День, що привів народи Західної України до своїх братів, день, що назавжди «поклав край віковому роз’єднанню українського народу».
Тепер ми знаємо, ми бачили на власні очі — як воно буває, як відбуваються неповторні моменти історії».
А Володимир Сосюра цій події присвятив спеціальний вірш «На сесії»:
Сіяє нам сонце з лазурних висот,
і музика хвилями лине...
Обранці народу єднають народ
на Раді Верховній Вкраїни.
І кожнеє слово західних братів
у кожному серці лунає,
і оплесків грози, як радісний спів,
гуркочуть од краю й до краю...
14 листопада 1939 року об 11-й годині ранку розпочалося друге, заключне, засідання Позачергової сесії Верховної Ради УРСР. В обговоренні Заяви Повноважної Комісії взяли участь: селянин з Тернопільщини І. М. Павлик, народний артист республіки Іван Паторжинський, представник Дрогобиччини І. Ф. Божик, депутат від Ворошиловградщини П. В. Пономаренко, львівський композитор В. О. Барвінський, народний артист республіки Олександр Крамов, професор Львівського університету К. Й. Студинський і селяни Л. Г. Малакуш із Крем’янецького та У. В. Єфимчук-Дячук із Рівненського повітів.
Потім з промовою виступив Голова Ради Народних Комісарів Української РСР Л. Р. Корнієць. Від імені Уряду Радянської України він вніс на затвердження Верховної Ради проект Закону про прийняття Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Депутати Верховної Ради УРСР одноголосно приймають цей Закон, який гласив:
«Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки, заслухавши заяву Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України, постановляє:
1. Вітати всемірно історичну постанову Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 року про включення Західної України до складу Радянського Союзу.
2. Прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і возз’єднати тим самим великий український народ в єдиній Українській державі».
Так було здійснено перший крок до збирання воєдино усіх українських земель. Другим стало включення до складу Української РСР 2 серпня 1940 року Північної Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бесарабії. А завершальним акордом став укладений 29 червня 1945 року Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Чехословацькою республікою, згідно з яким «Закарпатська Україна возз’єднувалася зі своєю споконвічною батьківщиною — Україною і включалася до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».
На тверде переконання депутата Українських Народних Зборів академіка П. Т. Тронька, декларації Народних Зборів та наступні рішення вищих законодавчих органів СРСР і УРСР — «це були акти історичної справедливості. Було зроблено вирішальний крок по шляху консолідації української нації».
Газета «Комуніст», оцінюючи значимість сесії, 16 листопада 1939 року у передовій статті «В єдиній Українській радянській державі» наголошувала:
«Цей день увійде в історію українського народу як одна з найзнаменніших дат. Віднині український народ з’єднаний. З’єднана українська земля... Від Карпат і до Північного Кавказу лунає тріумфальна пісня українського народу — господаря землі великої. На вишках Борислава, на шахтах Донбасу, на берегах Дніпра і Бугу святкує своє з’єднання вільний народ, народ-переможець».
На прийомі, влаштованому урядом УРСР та ЦК КП України на честь членів Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України, М. С. Хрущов говорив: «Немає тепер Західної України і Східної України. Є єдина Радянська соціалістична Україна. Є великий український народ, з’єднаний в Українській Радянській державі».
Законодавчі історичні акти Радянської держави скріпили волевиявлення робітників і селян визволеного краю, їх одностайні думи й помисли: разом у спільній багатонаціональній сім’ї будувати нове життя.
Відповідно до прийнятих рішень на всій території західних областей Радянської України створювались органи місцевого управління, впорядковано адміністративно-територіальний поділ. 4 грудня 1939 року було утворено шість нових областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і Тернопільську, а 17 січня 1940 року — 119 сільських і 78 міських районів та 5020 сільських та селищних Рад.
24 березня 1940 року в західних областях України відбулись вибори до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР. За кандидатів єдиного блоку комуністів і безпартійних голосували понад 98 процентів виборців. Було обрано 33 депутати у Верховну Раду СРСР і 80 у Верховну Раду Української РСР.
15 грудня 1940 року пройшли перші вибори до місцевих Рад депутатів трудящих. У місцеві органи державної влади трудящі західних областей обрали 79 038 депутатів.
Всебічна допомога трудящим західних областей України з усіх союзних республік, значні асигнування дали можливість закласти основи індустріального розвитку колись відсталого аграрного регіону. В 1940 році тут функціонували 53 підприємства наркоматів союзного підпорядкування та 2868 — наркоматів республіканського підпорядкування, на яких було зайнято 161381 працюючий. Протягом року ці 2921 підприємств випустили продукції на суму 744,47 мільйона карбованців.
Ця турбота держави та безкорислива допомога радянських республік, зокрема Російської Федерації, була вирішальною умовою не тільки промислового розвитку західних областей УРСР, а й створення потужної бази сільського господарства, переведення одноосібних селянських господарств на соціалістичні рейки. Перший колгосп у західних областях УРСР було організовано на початку 1940 року в с. Уховець Ковельського району на Волині. Перша сільськогосподарська артіль на Буковині організувалася в кінці січня 1941 року в с. Ленківцях Кельменецького району. Напередодні Великої Вітчизняної війни в західних областях, включаючи і Чернівецьку, вже діяло 2665 колгоспів, які об’єднували 177,1 тисячі селянських дворів. Вони господарювали на 609 тисячах гектарів землі і мали в своєму розпорядженні 105,6 тисячі робочих коней.
Великі кошти виділив Радянський уряд і на культурне будівництво. Так, з державного бюджету в сумі 1244,1 мільйона карбованців, затвердженого четвертою сесією Верховної Ради УРСР, для західних областей УРСР на соціально-культурні заходи виділялося 750,2 млн. карбованців, з них на освіту — 546,8 мільйона карбованців, тобто майже в 25 разів більше, ніж було асигновано урядом буржуазно-поміщицької Польщі в 1938 році.
Зримі перетворення, що кардинально змінювали життя трудящих краю, яскраво описала у статті «Дорога до нових днів» польська та радянська письменниця, депутат Верховної Ради СРСР Ванда Василевська: «Немов граничним пунктом значиться у твоєму житті — перший рік. Перший рік, коли ти нарешті живеш на своїй землі... Перший рік, коли ти нарешті живеш вільним, працюєш на себе, сам куєш свою долю». І далі письменниця стверджує: «Кожна лікарня, організована на визволених землях, кожна нова школа, кожний дитячий садок, кожна фабрика — свідоцтво твоєї правди. Підтверджує її кожний колгосп на колишній панській землі, кожний радгосп, який підносить добробут твоєї країни».
«Оглянься навколо себе і подивись, що вже зроблено, — закликає В. Василевська. — Побачиш поламані бар’єри ненависті, які колись стояли між людьми різних національностей. Побачиш лікарні і санаторії там, де раніш єдиним вихователем була вулична канава. Побачиш повні руки праці там, де раніш було безробіття. Побачиш селянські плуги на землі, що раніш була власністю однієї людини.
Подивись на себе і радій тим, що вже зроблено. І обчисли, що ще треба зробити. І глянь у майбутнє. З перспективи року праці й досвіду глянь у майбутні дні».
Та на заваді стала війна, нав’язана Радянському Союзові гітлерівською Німеччиною. З перших же днів Великої Вітчизняної територія молодих радянських областей стала ареною жорстоких боїв. Тисячі людей влилися в лави Червоної Армії.
Після відходу радянських військ на боротьбу з окупантами піднялися народні месники — підпільники і партизани. Особливо активно партизани діяли у Волинській і Ровенській областях. На території Львівської, Станіславської (нині Івано-Франківська), Тернопільської і Дрогобицької областей діяла підпільно-партизанська антифашистська організація «Народна гвардія імені Івана Франка». В 1943 році партизанське з’єднання під командуванням Ковпака здійснило знаменний Карпатський рейд. У західні області здійснили рейди партизанські з’єднання під командуванням П. Вершигори, М. Наумова, Я. Мельника, І. Артюхова, Б. Шангіна, М. Шукаєва, В. Чепіги, С. Чижова; туди перебазувалося з’єднання під командуванням двічі Героя Радянського Союзу О. Федорова (на Волинь). Ряд подвигів у Рівному та Львові здійснив легендарний розвідник Герой Радянського Союзу М. Кузнєцов із партизанського загону спеціального призначення «Переможці» під командуванням полковника Д. Медведєва.
На початок 1944 року активну боротьбу з гітлерівськими окупантами на території західних областей України вели в партизанських загонах і групах близько 20 тисяч чоловік, у комуністичному підпіллі — понад 5 тисяч осіб.
У 1944 році (дорогою ціною — 527 тисяч синів і дочок усіх націй і народностей Союзу РСР) визволення прийшло на землю західних областей УРСР. Радянські воїни продемонстрували зразки мужності та відваги. Майже двісті з них за подвиги на території краю були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. 228 з’єднань і частин носять почесні найменування Володимиро-Волинських, Станіславських, Львівських, Рава-Руських, Дрогобицьких, Прикарпатських.
Понад 750 тисяч вихідців із західних областей воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. Більше 20 з них стали Героями Радянського Союзу.
Жахливими були наслідки трирічного «господарювання» фашистських загарбників. Сотні спалених, зруйнованих і понівечених сіл, понад 2 мільйони замучених і розстріляних, майже 530 тисяч вигнаних на каторгу до Німеччини -ось масштаби злодіянь гітлерівців. Народному господарству західних областей було завдано збитків на суму понад 57 мільярдів карбованців.
Ще не закінчилась війна, а партія й уряд уже накреслили конкретну програму відбудови зруйнованого господарства. Одним з перших актів цієї програми була постанова Державного Комітету Оборони від 13 грудня 1944 року «Про відбудову і розвиток промисловості, транспорту та міського господарства Львова». Важливу роль у виконанні економічних завдань соціалістичного будівництва в західних областях відіграла постанова РНК Української РСР та ЦК КП(б) У «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях на 1945 рік» від 7 травня 1945 року.
Для координації соціалістичного будівництва 21 грудня 1944 року при уряді УРСР було створено раду допомоги західним областям, яку очолив заступник голови РНК Л. Корнієць. У сорока республіканських наркоматах вводилися посади заступників — міністрів з питань розвитку західних областей УРСР. З грудня 1945 року відділ західних областей функціонував також у ЦК КП(б) У.
Подолати відсталість західних областей УРСР допомогли великі капіталовкладення, а також залучення численних спеціалістів. Уже в 1944 році на відбудову народного господарства було витрачено понад 100 мільйонів карбованців. У 1945 році на капітальне будівництво відпускалося із союзного і республіканського бюджетів 300 мільйонів карбованців.
ЦК КП(б) У з часу визволення західних областей до липня 1946 року направив сюди 86 тисяч партійних, радянських господарських та інших працівників. З випускників вузів і технікумів лише в 1946 році сюди було надіслано 15 519 чоловік, з них 9517 — вчителів, 658 — лікарів, 4584 працівники середнього медперсоналу.
На початку 1945 року промисловість краю досягла 35 процентів рівня 1941 року, в ній було зайнято близько 50 процентів довоєнної чисельності робітників.
У прийнятому у березні 1946 року Верховною Радою СРСР «Законі про п’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства СРСР на 1946—1950 роки» йшлося про те, що в 1950 році західні області УРСР мали перевищити випуск промислової продукції 1940 року більш як удвічі. Особлива увага приділялась індустріалізації Львова, перетворенню його у великий промисловий центр країни, а також якнайшвидшій відбудові і розвитку усіх галузей народного господарства і культури Закарпаття. Цей закон, інші рішення ЦК партії і Радянського уряду стали програмою прискореного соціально-економічного розвитку возз’єднаних земель. Західні області повністю включилися в єдиний соціалістичний господарський процес і розвивалися як складова, невід’ємна, рівноправна частина великої багатонаціональної держави.
Накреслені плани індустріалізації краю завдяки постійній братерській допомозі всіх радянських народів втілювалися у життя. Наприклад, у будівництві таких заводів, як «Львівсільмаш», автонавантажувачів, автобусний, велосипедний у Львові, Коломийський сільськогосподарського машинобудування, Дрогобицький, Чернівецький машинобудівні та інших брали участь понад 150 підприємств країни. Для будівництва одного з перших промислових гігантів індустрії Львова — електролампового заводу із Свердловська надійшло 45 вагонів різного устаткування. Одночасно на завод приїхали 600 кваліфікованих робітників та 130 інженерно-технічних працівників. Протягом 1946 року завод одержав з московських, новосибірських, казанських, іжевських і свердловських підприємств 400 найновіших верстатів. Із Саратова в липні 1946 року був перебазований до Львова завод телеграфної апаратури. Всього до 1949 року для львівських підприємств з різних міст Радянського Союзу надійшло 8215 одиниць різноманітного промислового устаткування. Для відновлення Борислава було поставлено устаткування майже на 278 мільйонів карбованців.
На початку 1945 року в містах західних областей не вистачало понад 100 тисяч кваліфікованих робітників. Здійснення широкої програми індустріалізації постійно збільшувало потребу в кадрах. У 1946—1950 роках на постійну роботу в західні області прибуло 20 тисяч кваліфікованих робітників, понад дві тисячі інженерів і техніків.
Підсумки першої повоєнної п’ятирічки свідчили — темпи розвитку промисловості у західних областях УРСР були значно вищі, ніж загалом у республіці. Якщо рівень промислового виробництва в УРСР у 1950 році перевищив довоєнний на 15 процентів, то у західних областях він зріс у 2,3 разу. Темпи промислового розвитку залишались високими і в наступні роки.
У перші повоєнні роки в західних областях здійснювалася суцільна колективізація сільського господарства, тому держава подбала про економічне зміцнення організованих тут колгоспів. Уже в 1945 році колективним та одноосібним господарствам було передано понад 1600 тисяч пудів насіння, для придбання худоби та сільськогосподарського інвентаря надано близько 1,5 мільйона карбованців довготермінових кредитів. В 1946 році селянські господарства одержали від держави 39,9 тисячі тонн насіннєвої позики, понад 90 тисяч тонн мінеральних добрив і більш як на 34 мільйони карбованців кредиту. ЦК КП(б)У і Рада Міністрів з 1944 року по 1951 рік відрядили в західні області на постійну роботу близько 19 тисяч спеціалістів. За путівками Міністерства земельних справ РРФСР до середини 1946 року прибуло 1500 агрономів, механізаторів, ветлікарів, зоотехніків. У листопаді 1948 року були організовані екскурсії західноукраїнських селян у колгоспи східних областей України та інші республіки. Після цього в усіх західних областях відбулися наради передовиків сільського господарства. В їх роботі взяли участь 135 колгоспників із східних областей.
Усе це зіграло важливу роль в агітації за колгоспний лад. На кінець жовтня 1949 року було організовано 6 тисяч колгоспів, у яких об’єднались 61 процент селянських господарств, а в Чернівецькій області — 91, Волинській — 89, Дрогобицькій — 85, Закарпатській — 70 відсотків. До кінця 1949 року ці області в основному завершили кооперування селянських господарств. Весною 1950 року завершили колективізацію Львівська, Ровенська, Тернопільська і Станіславська області. На 1 липня 1950 року близько 1,5 мільйона (98 відсотків) селянських господарств об’єднались у 7190 колгоспів.
За високі врожаї сільськогосподарських культур і успіхи у розвитку тваринництва в 1949—1950 роках 60 колгоспникам присвоєно високі звання Героя Соціалістичної Праці і понад 5 тисяч трудівників нагороджено орденами і медалями СРСР.
Братерське співробітництво радянських народів стало могутнім чинником розвитку культури і освіти західноукраїнських областей. Протягом 1944/45 навчального року сюди було завезено майже два мільйони підручників, 2,3 мільйона зошитів, понад півмільйона олівців. У 1945—1950 роках у школи західних областей за скеруванням Міністерства освіти УРСР приїхало 34,5 тисячі вчителів. На постійну роботу сюди було відряджено 938 наукових працівників. До 1946 року бібліотеки РРФСР надіслали в західні області 250 тисяч книжок, понад 100 тисяч примірників художньої та політичної літератури надійшло із східних областей республіки.
Звідти було переміщено деякі театральні колективи — Запорізький театр драми імені М. Заньковецької, Харківський театр юного глядача імені М. Горького, Російський драматичний театр Радянської Армії (Одеса) — до Львова, Золочівський драмтеатр (Харківщина) — до Ровно, Миргородський пересувний музично-драматичний театр — до Луцька, Кременчуцький, Охтирський пересувні театри — до Хотина та Чорткова.
За короткий відрізок часу в західних областях було створено всі умови для піднесення економіки, зростання матеріального достатку, розквіту культури, освіти та науки.
Безумовно, в цьому історичному процесі були не лише світлі, а й трагічні сторінки. Занадто швидкими темпами осуспільнили засоби виробництва в промисловості, націоналізовані дрібні, в тому числі ремісничі підприємства. Немало перегинів допускалось і в розвитку колгоспного будівництва, що знижувало привабливість соціалістичних перетворень на селі. Мали місце порушення радянських законів і неправильне ставлення до місцевого населення зі сторони частини направлених із східних областей керівних кадрів, особливо правоохоронних органів. Виявлялась політична недовіра колишнім членам КПЗУ, несправедливо розпущеної в 1938 році.
Але в підсумку не це було визначальним. Західноукраїнський регіон розвивався шляхом соціалістичних перетворень, і до рубежу 50—60-х років тут, хоча і з деформаціями, ціною немалих жертв були створені основи соціалістичного життя.
На жаль, не вдалося оминути свого роду фактично громадянської війни. Відбудова народного господарства та завершення соціалістичних перетворень у західних областях УРСР відбувалися в умовах гострої класової боротьби проти націоналістичного бандитизму.
На запитання, яка кількість жертв ОУН-УПА, відповісти надзвичайно важко. За оцінками відомого історика, багаторічного дослідника цих проблем, лауреата премії ЦК Компартії України імені Ярослава Галана В. Масловського, в перші дні німецько-фашистської окупації оунівцями (чи з їх безпосередньою допомогою) в західних областях України було винищено понад 40 тисяч чоловік. В результаті «українсько-польської різанини», як її називає О. Субтельний, у 1943—1944 роках на Волині від рук українських терористів загинули 60—70 тисяч поляків; в Галичині значно більше — 140—150 тисяч. «Сумарно, — пише В. Масловський, — це становить 200—220 тисяч людських життів! А скільки загинуло українців, мирних сільських жителів? Це ще й досі до кінця не підраховано» (Масловський Віталій. З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни. — М.: 1999. — С. 231, 237.)
Основну частину терористично-диверсійних дій бандерівці у повоєнні роки спрямовували не проти «енкаведистів» (як вони часто пишуть у своїх «хроніках» і «дослідженнях»), а проти місцевого сільського населення. Зокрема, за даними КДБ при Раді Міністрів УРСР, сумарні втрати радянської сторони у 1944—1953 роках дорівнювали 30 676 загиблих, в тому числі 687 співробітників НКДБ—МДБ, 1864 співробітники органів внутрішніх справ, 3199 військовослужбовців, 2590 бійців винищувальних батальйонів та 314 голів колгоспів, 15355 колгоспників і селян, 676 робітників, 1931 представники інтелігенції, 860 — дітей, людей похилого віку, домогосподарок.
Отож співставимо: 687 «енкеведистів» і 15355 колгоспників та селян! Вели війну переважно з мирним населенням. А про що свідчать останні цифри (діти, люди похилого віку, домогосподарки — 860 осіб)? Про таке: націоналісти безжалісно вбивали не тільки невинних людей, а навіть дітей.
В. Масловський ставить під сумнів цифри, які КДБ УРСР оприлюднив у лютому 1990 року про те, що від рук бандерівців у повоєнний час загинули понад 30 тис мирних радянських громадян і близько 25 тисяч військовослужбовців. Автор стверджує, що в цифрі 30 тисяч не знайшлося порахунку тим, кого бандерівці насильно відвели в ліс і там жорсткого закатували, як і тим, котрі були кинуті з каменем на шиї в озера та річки. В офіційних донесеннях не значаться досі й ті, які «пропали безвісти», особливо жителі віддалених хуторів. Органи КДБ вважали, що ці люди самі подалися до лісу. «За моїми підрахунками (а вони також хибують, бо я не мав вичерпних зведень по селах, районах і областях), — пише дослідник, — тільки в повоєнні (1944—1952) роки від рук збройних формувань УПА і служби безпеки ОУН і збройного підпілля ОУН загинуло близько 90 тисяч мирних громадян. Що ж до військовослужбовців, представників органів безпеки та прикордонників (25 тисяч), то ці дані приблизно відповідають дійсності». (Вказана праця. — С. 239).
На тлі цих жахливих даних можна з розумінням поставитися до цифр втрат з боку українських націоналістів. За наведеними в 1957 році даними четвертого управління КДБ при Раді Міністрів УРСР, за 1944—1956 роки в ході бойових операцій, у результаті самогубств та «внутрішнього» терору безповоротні втрати підпілля становили 155108 осіб, з них у східних областях — 1746. За той же період вийшло з повинною 76753 особи. У 1943—1956 роках за всіма «забарвленнями» націоналістичної діяльності було заарештовано 103 866 осіб, з яких 87756 було засуджено.
Тож, співставивши втрати з обох сторін, можна зробити висновок, що «ходові» нині тлумачення про нібито масовий «енкеведистський» терор, який, мовляв, спонукав націоналістів до боротьби за незалежність, не мають під собою підстав. Сучасним апологетам подібних «викрутасів» від лукавого в Україні і поза нею нагадаємо слова листа Тараса Бульби-Боровця (засновника УПА — «Поліської січі») на адресу ОУН (б) — Бандери: «... Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів називав «путярами» та «сокирниками».
Відбудова народного господарства, завершення соціалістичних перетворень, ліквідація націоналістичного бандитизму, постійне піклування з боку Радянської держави, братерська допомога усіх її народів заклали підвалини для прискореного розвитку промисловості західних областей УРСР:
Індустріальне обличчя західних областей УРСР визначали потужні Бурштинська і Добротвірська ДРЕС, Дністровська ГЕС і Ровенська АЕС, високомеханізовані шахти Львівсько-Волинського вугільного басейну, підприємства-гіганти хімічної промисловості Прикарпаття, сучасні машино- та приладобудівні виробничі об’єднання Львова, Чернівців, Ровно, Тернополя. І яке б промислове підприємство не назвати, кожне виникло та зросло завдяки всебічній допомозі трудящих нашої країни. Наприклад, верстати, інше обладнання для спорудження 28-го державного підшипникового заводу в Луцьку поставили колективи Москви, Баку, Вільнюса, Чимкента, Мінська, Житомира та інших міст Радянського Союзу, а також НДР і Чехословаччини. У технікумах Вологди, Саратова, Мінська одержали дипломи техніків-технологів, механіків, наладників понад 300 волинян, які працювали на підприємстві. Робітники заводу удосконалювали свою майстерність у Москві, Ростові-на-Дону, Куйбишеві. Генеральний проект будівництва Ужгородського заводу електродвигунів розробив московський інститут. Організаційною координаційною роботою займався головний відомчий інститут, що знаходився у Володимирі. Конструкторська документація на основну продукцію виготовлялась у Томську та Єревані. Над розробкою технологічних процесів працювали науковці Ленінграда, Харкова та Тбілісі. Обладнання виготовлялося на підприємствах РРФСР, Української, Білоруської, Казахської, Азербайджанської, Узбецької, Естонської, Латвійської та інших республік. На постійну роботу до Ужгорода приїхали спеціалісти з Магнітогорська, Душанбе, Свердловська, Могильова, Орла, Набережних Челнів, інших промислових центрів країни.
Трудові колективи західних областей УРСР виробляли різноманітну продукцію. Так, в середньому за одну добу у Волинській області виробляли 41 легковий автомобіль, на 441 тисячі карбованців машин і устаткування для тваринництва та кормовиробництва, видавали на-гора 7 тисяч тонн вугілля, на Закарпатті — 18 металорізальних верстатів, на 224 тисячі карбованців приладів, засобів автоматизації і запасних частин до них і на 523 тисячі карбованців меблів. Трудящі Івано-Франківщини щодоби давали країні майже 46 мільйонів кіловат-годин електроенергії, 2,2 тисячі тонн нафти, 2,4 мільйона кубічних метрів природного газу. З конвеєрів промислових підприємств Львівщини в 1988 році щодня сходило 7 ковальсько-пресових машин, 3 тисячі штук телевізорів, 9 кранів на автомобільному ходу, 59 автонавантажувачів, 39 автобусів, 127 тонн хімічних волокон і ниток. Один день Рівненщини — це 1,7 тисячі тонн мінеральних добрив, 5881 тонна цементу, Тернопільщини — 1026 тонн цукру, 638 тисяч штук будівельної цегли, на 368 тисяч карбованців сільськогосподарських машин, Буковини — 182 тисячі пар панчішно-шкарпеткових виробів, 23,3 тисячі пар взуття, 41, 5 тисячі погонних метрів бавовняних тканин, майже 60 тонн лакофарбових матеріалів.
Економіка регіону стала невід’ємною складовою частиною єдиного народногосподарського комплексу країни. Причому економічні відносини західних областей УРСР з усією країною набули якісно нового значення. До індустріалізації вони носили характер допомоги економічно відсталому регіону. Завдяки безкорисливій допомозі було досягнуто такого рівня промислового виробництва, який дав можливість значно розширити номенклатуру взаємних поставок готової продукції. Наприклад, якщо в 1940 році у західні області залізничним транспортом прибуло 9,6 мільйона тонн різноманітних вантажів, у 1960 році — 61 мільйон тонн, то в 1976 році — 144,1 мільйона тонн, а їх відправка виросла з 7,6 мільйона тонн у 1940 році до 41,2 мільйона тонн у 1960 році і до 103 мільйонів тонн у 1976 році.
Трудящі краю вносили вагомий вклад в індустріальний розвиток республіки. В середині 80-х років, зокрема, на Львівщині було зосереджене все республіканське виробництво автонавантажувачів, мопедів, конвеєрів, 98 процентів сірки, виготовлялося 96 процентів автобусів, 87 — кранів на автомобільному ходу, 32 — паперу, 25 — картону, 23 — телевізорів, 20 процентів приладів, засобів автоматизації та запасних частин до них.
Важливі види промислової продукції поступали також з інших західних областей України. Наприклад, Тернопільщина виробляла світлотехнічного обладнання 35 процентів, бурякозбиральних комбайнів — 45, бавовняних тканин — 27, цукру — вісім процентів від загальнореспубліканського. Виробничі колективи Буковини давали 93 проценти нафтоапаратури, майже 16 — панчішно-шкарпеткових виробів, близько дев’яти процентів деревностружкових плит. Кожний другий метр льняних тканин, шоста частина фанери, сьомий умовний метр шиферу, восьма тонна цементу в республіці були виготовлені ровенчанами.
Цю та іншу продукцію промислових підприємств західних областей УРСР знали не тільки в усіх союзних республіках, а й у десятках країн світу. У той же час трудящі цих областей добре розуміли, що у цих виробах акумульована праця багатьох народів нашої країни. Так, майже 700 підприємств країни постачали Львівський автобусний завод комплектуючими деталями. Тернопільське виробниче об’єднання «Ватра» мало ділові контакти більше ніж з 1700 підприємствами СРСР. Його продукцію одержували у всіх братніх республіках, вона експортувалася до 40 країн світу. 440 міст СРСР надавали допомогу трудящим Рівненської області. В свою чергу, вироби рівненчан знали в понад 400 містах союзних республік. І таких прикладів братерських зв’язків трудящих західних областей УРСР з усіма союзними республіками в складі єдиного народногосподарського комплексу країни не перерахувати.
За роки соціалістичного будівництва відбулися докорінні зміни у сільському господарстві краю. Валове виробництво зерна на 1940—1989 роки збільшилося в західних областях України в 1,6 рази, цукрових буряків — майже в 19 разів, волокна льону-довгунця — в 9,5 разу, овочів — у 1,3 разу, м’яса і сала — в 4,5, молока — в 3, яєць — в 4,6 разу.
На долю західних областей припадало 14 процентів сільськогосподарських угідь. Тут вироблялося 36 процентів валового збору картоплі, 22 — молока, 16 — м’яса, 15 — яєць і 13 процентів валового збору зернових культур та овочів від республіканського рівня.
За роки Радянської влади докорінно змінився технічний рівень сільського господарства західноукраїнського регіону. Тільки в 1976—1983 роках господарства цих областей одержали майже 60 тисяч тракторів, 42 тисячі вантажних і спеціальних автомобілів, понад 25 тисяч різноманітних комбайнів, багато інших машин і механізмів. Якщо в 1940 році тут нараховувалось лише 1920 тракторів і 76 зернозбиральних комбайнів, то в кінці 1988 року працівники аграрного сектору західних областей мали у своєму розпорядженні 67635 тракторів, 19864 зернозбиральних комбайни та багато іншої сільськогосподарської техніки. В середньому кожен колгосп і радгосп володів 32 тракторами і 9 зернозбиральними комбайнами.
У 1990 році колгоспи західних областей мали 1418,4 мільйона карбованців прибутку, радгоспи — 222,5 мільйона. Рівень рентабельності в колгоспах становив від 25,9 процента в Закарпатській та Івано-Франківській, до 36,8 — у Волинській та Ровенській областях. Рівень рентабельності радгоспів коливався від 17,5 процента (Закарпатська область) до 30,6 процента (Волинська та Ровенська області).
Економічний розвиток західних областей України супроводжувався неухильним підвищенням життєвого рівня трудящих. Грошові доходи в розрахунку на душу населення в 1988 році порівняно з 1960 роком зросли в 5,8 разу. Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців за 1960—1990 роки зросла у 3,4 разу, оплата праці колгоспників — у 10,4, а працівників радгоспів — у 4,7 разу. На кінець 1990 року населення західних областей мало вклади в установах Ощадбанку на суму 13,6 мільярда карбованців. Порівняно з 1970 роком вони зросли в 13,6 разу (по УРСР цей показник становив — 9,3 разу).
Роки Радянської влади характеризувалися систематичним поліпшенням житлових умов населення західних областей УРСР. Усього за 1946—1990 роки тут введено в дію житлових будинків загальною площею понад 115 мільйонів квадратних метрів, що майже в 1,6 разу перевищувало весь міський житловий фонд регіону станом на 1990 рік.
У небувалих масштабах велося соціально-культурне будівництво. За 1946—1990 роки в західних областях УРСР споруджено приміщень загальноосвітніх шкіл більше як на 1,6 мільйона учнівських місць, клубів і будинків культури майже на 604 тисячі місць, за 1951—1990 роки — дитячих дошкільних закладів на 395 тисяч місць, лікарень на 64 тисячі ліжок.
Трудящі краю в повній мірі відчували турботу держави про охорону здоров’я. У 1990 році тут працювали понад 41 тисяча лікарів і майже 109 тисяч чоловік середнього медичного персоналу. Порівняно з 1940 роком ці показники зросли відповідно у 8,6 і 11,3 разу. Чисельність лікувальних установ збільшилася за цей період у 2,3, а кількість лікарняних ліжок — у 7,3 разу.
Докорінні перетворення відбулися в галузі освіти. В 1990/91 навчальному році тут нараховувалося 5742 загальноосвітніх школи, де основами знань оволодівали майже півтора мільйона дітей трудящих. Понад 330 тисяч малюків відвідували 3990 дошкільних установи. Порівняно з 1940 роком їх чисельність зросла майже в 10 разів, а кількість дітей, що відвідували дошкільні заклади, збільшилася в 21 раз.
Подальшого розвитку набула вища і середня спеціальна освіта. Якщо на початку 1940/41 навчального року у західних областях (без Закарпаття) нараховувалось 15 вузів, де навчалось 14,5 тисячі студентів, і 70 технікумів із 12,8 тисячами учнів, то на початку 1990/91 навчального року тут функціонувало 25 вузів, у яких здобували освіту 144,5 тисячі студентів, і 136 середніх спеціальних закладів, які щоденно відвідували майже 122 тисячі учнів.
Бурхливо розвивалася наука. У Львові було створено Західний науковий центр АН УРСР. У середині 80-х років в регіоні функціонувало 18 академічних закладів і підрозділів, близько 70 галузевих науково-дослідних і проектно-конструкторських інститутів. У вузах і науково-дослідних установах працювали близько 16 тисяч наукових і науково-педагогічних працівників, у тому числі 15 академіків і членів-кореспондентів Академії наук УРСР і галузевих академій, майже 600 докторів наук, понад шість тисяч кандидатів наук.
Учені Західного наукового центру АН УРСР досягли значних успіхів у зміцненні зв’язків науки з виробництвом, створенні ефективної системи управління науково-технічним прогресом. Досвід організації міжвідомчим науково-виробничих комплексів був схвалений ЦК Компартії України, президією АН СРСР.
Небачений соціальний розвиток західних областей республіки характеризувався не лише створенням тут значного наукового потенціалу, а й величезним збагаченням духовного життя трудящих. Вони мали широкий доступ до здобутків культури всього людства.
Постійно зростав книжковий фонд бібліотек, розширювалося коло їх читачів. У 1990 році в західних областях діяло майже сім тисяч масових бібліотек, книжковий фонд яких становив 73,5 мільйона примірників, у той час як у 1940 році тут у бібліотеках налічувалося лише 1,6 мільйона книг та журналів. За роки радянської влади книжковий фонд бібліотек зріс приблизно у 46 разів, а кількість бібліотек — у 3 рази.
У повсякденне життя трудящих міцно ввійшли радіо, кіно, телебачення, до їх послуг у 1990 році — 6615 клубів, Палаців культури. У Львові, Чернівцях і Ужгороді працювали телестудії.
Невід’ємною духовною потребою трудящих стало кіно. У 1990 у західних областях республіки діяло 6472 стаціонарних кіноустановки (порівняно з 1940 роком їх кількість зросла майже в 20 разів). У духовному збагаченні трудящих важливу роль відігравали музеї. Велику культурно-освітню роботу серед населення проводили 41 державний музей та сотні музеїв і музейних кімнат на громадських засадах.
Ілюстрацією досягнень у культурному будівництві була діяльність творчих колективів 28 театрів та семи філармоній, де працювали відомі майстри сцени.
В умовах соціалістичної дійсності розквітли література і мистецтво західних областей УРСР, відшліфувався талант літераторів і митців.
З творчим натхненням працювали письменники, художники, композитори. У повоєнні роки розкрився багатогранний талант публіциста і громадського діяча Я. Галана, письменників Ю. Мельничука, П. Козланюка, І. Вільде, В. Бабляка, багатьох сучасних прозаїків і поетів, які зробили вагомий вклад в українську літературу.
Гідно поповнювали музичне надбання твори місцевих композиторів. До вершин майстерності піднялися у творчості народний артист СРСР С. Людкевич, якому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії СРСР та Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, народний артист УРСР А. Й. Кос-Анатольський, лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, народний артист УРСР М. Колесса та інші. Далеко за межами нашої країни відомий чудовий голос уродженців Буковини — народних артистів СРСР Д. Гнатюка та С. Ротару. «Життя могло скластися й так, — говорив депутат Верховної Ради СРСР Д. Гнатюк, — що довіку пас би чужі отари, наспівуючи «Вівці мої, вівці» на своїй Буковині, якби не Радянська влада, не свято возз’єднання всіх українських земель в одній Українській Радянській Республіці. І саме завдяки цьому омріяному святу в сім’ї вільній, новій вперше в історії на повен голос заспівали і Прикарпаття, і Закарпаття разом з усім народом. І, мов кришталеві гірські потоки, ринули веселі, стрімкопадні життєрадісні мелодії в замріяне синє плесо лагідної мелодії, і новими барвами засяяла наша сучасна пісенна повінь, якої сьогодні вже не можна уявити без творчого ужинку композиторів самодіяльних, без «Черемшини», що звучить у братній Російській Федерації, Японії, без «Червоної рути» чи «Водограю».
В умовах радянської дійсності розквітла, збагатилася новим змістом творчість художників, скульпторів і архітекторів — А. Манастирського, О. Кульчицької, Й. Бокшая, А. Ерделі, сучасних митців.
Трудящі Івано-Франківщини по праву пишалися творчістю свого земляка народного художника СРСР, дійсного члена Академії мистецтв СРСР, Героя Соціалістичної Праці В. Касіяна.
Одним з важливих показників зростання духовної культури трудящих є розвиток книгодрукування, засобів масової інформації. В західних областях УРСР плідно працювали два республіканські видавництва — «Каменяр» у Львові і ордена Дружби народів «Карпати» в Ужгороді і видавництво при Львівському університеті видавничого об’єднання «Вища школа». В регіоні видавалося близько 300 газет, щомісячний літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал Спілки письменників України «Жовтень».
У західних областях дружно жили і працювали представники майже 90 національностей, згуртованих спільною метою та ідеологією, єдиним прагненням зміцнювати дружбу народів, свою багатонаціональну соціалістичну Батьківщину. Чимало синів і дочок багатьох народів Союзу РСР назавжди пов’язали життя з возз’єднаним краєм, щоб вносити і свій вклад у його економічний, соціальний і духовний розквіт. Ось, наприклад, що з цього приводу говорив голова колгоспу «Дружба» Підволочиського району Тернопільської області, Герой Соціалістичної Праці, ветеран Великої Вітчизняної війни П. М. Макаров: «У березні 1944 року визволяв Тернопільщину від німецько-фашистських загарбників. Із серпня 1945 року я, син забайкальського селянина, пов’язав свою долю з надзбручанським краєм, з його чудовими людьми. Він став для мене другим домом, тут я знайшов особисте щастя. Моя дружина за національністю полька, зять —молдаванин, дві невістки — українки. І всі ми як радянські громадяни почуваємо себе повноцінними членами трудового колективу, господарями своєї долі».
Цікавий епізод описав у львівських акварелях «Леви і брук» Роман Федорів. Письменник розповів про бригадира виробничого об’єднання «Кінескоп», Героя Соціалістичної Праці А. Є. Фау, з яким у складі львівської делегації їздив до побратимів по соціалістичному змаганню на береги Волги. Виступаючи на Ульяновському автомобільному заводі, Анатолій Євгенович сказав, що він також волжанин, народився у Саратові, але ще малим хлопцем після війни разом з батьком і батьковим заводом телеграфної апаратури переїхав до Львова. «У Львові я виріс, Львів вивів мене в люди, у Львові мене удостоїли високої честі —я став Героєм Соціалістичної Праці. У мене, отже, дві матері — Росія і Україна, обох я люблю. Учора, стоячи над Волгою, яку я не бачив із самого дитинства і за якою стужився, як за дорогою людиною, я думав про свій Львів».
Після мітингу, коли хтось жартома спитав, чи Анатолій Євгенович не збирається повернутися назад на Волгу, Фау відповів:
— Людина — не перекотиполе. Приростає ж вона корінням до землі. Тим більше, коли ця земля львівська, — закінчив він українською мовою.
Йому довго аплодували.
Так за короткий піввіковий проміжок часу західні області УРСР під керівництвом комуністів, з допомогою всіх радянських народів пройшли великий і славний шлях.
Ми розповіли про досягнення трудящих західних областей України за 50 років соціалістичного будівництва. А тепер погляньмо на період незалежної доби: 60-й і 70-й роки з дня возз’єднання. Слово неупередженим статистичним даним.
У 1999 році, у 60-ту річницю возз’єднання мали таку безрадісну картину:
Як бачимо, промислове виробництво впало більше ніж на половину. Валова продукція сільського господарства скоротилася на 43 відсотки.
Не кращим було становище і у сфері інвестицій та будівництва. Якщо в 1990 році будівельники західних областей виконали робіт на 5632 мільйони гривень (у порівнянних цінах), то у 1999 — лише на 907 мільйонів, що становило 16 відсотків від рівня 1990 року. Обсяг інвестицій в основний капітал за цей час впав на 80 відсотків. В 1999 році було введено в експлуатацію 1392 тисячі квадратних метрів загальної площі житла — 48 відсотків від рівня 1990 року, на 30,4 тисячі учнівських місць середніх навчальних закладів — 27 відсотків, на 570 ліжок лікарняних закладів — 53 відсотки, на 71 відвідування за зміну амбулаторно-поліклінічних закладів — 1,5 відсотка від рівня 1990 року.
Зате зростала злочинність, відбувався занепад у сфері культури. Кількість зареєстрованих злочинів у 1999 році по західних областях становила майже 63 тис., що 2,5 разу більше, ніж їх було зафіксовано тут у 1985 році.
Сумна картина відвідування населення закладів культури і мистецтва виглядає наступним чином:
Державна статистика почала фіксувати таке ганебне явище, про яке трудящі західних областей УРСР давним-давно уже забули, як безробіття. У 2000 році тут лише офіційно було зареєстровано 541,5 тис. безробітних, що становило від 17 (Чернівецька область) до 10 (Волинська область) відсотків до економічно активного населення.
У наступні роки в економічному розвиткові і соціальній сфері західних областей, як і в цілому України, змін на краще практично не відбулося. Оскільки, на жаль, останній рік, за який опублікована офіційна статистика, 2006, тому й подальший аналіз в основному базуватиметься на даних саме цього року. По можливості також використаємо оперативну інформацію Держкомстату, інших органів виконавчої влади за 2008-2009 роки. Промисловість лише Волині, Закарпаття й Тернопільщини у 2006 році перевищила рівень 1990 року.
На Буковині індекс продукції промисловості порівняно з останнім роком соціалістичного розвитку склав 90,5 відсотка, на Рівненщині — 94,6, на Прикарпатті — 94,7, а на Львівщині — тільки 63,6 відсотка. Виробництво електроенергії в регіоні у 2006 році становило 84 відсотка від рівня 1990 року, видобуток нафти — 68 відсотків.
Валова продукція сільського господарства, за нашими підрахунками, у 2006 році порівняно з 1990 роком становила: у Волинській області — 62, Закарпатській — 89, Івано-Франківській — 79, Львівській — 72, Рівненській — 65, Тернопільській — 60, Чернівецькій — 71 відсоток. Та й чи могло бути інакше, якщо крупнотоварні сільськогосподарські колективи підмінили індивідуальні селянські господарства. Бо коли у 1990 році питома вага господарств населення в загальному обсязі валової продукції сільського господарства становила від 57 (Закарпатська область) до 38 відсотків (Тернопільська область), то в 2006 році вона сягнула позначки 95—93 відсотків. Рентабельність виробництва в сільськогосподарських підприємствах в 1990 році була на рівні 38 (Волинь) — 23 відсотків (Закарпаття). А в 2006 році стала від’ємною у всіх областях (найнижча —17 відсотків на Прикарпатті), крім Львівської та Тернопільської областей.
Валовий збір зернових в 2008 році (надзвичайно сприятливому за кліматичними умовами) становив 93 відсотки, цукрових буряків — 35, виробництво молока — 67, яєць — 109 відсотків від рівня 1990 року. Того ж року у кожній із західних областей збирали більше, ніж по 30 ц. зернових з гектара, а на Закарпатті — по 47,7, Буковині — 44,3 ц. В 2006 р. середня урожайність була на рівні 25,7 ц/га. Суттєво зменшилось поголів’я великої рогатої худоби — з 5,1 мільйона в 1990 році до 1,4 мільйона станом на 1 січня 2009 року, у т. ч. корів — з 1,8 мільйони тисячі до 871 тисячі, свиней — з 2,9 до 1,8 мільйони, птиці — з 37 до 34 мільйонів.
70-річчя возз’єднання чимало трудящих західних областей України зустрічають зі статусом безробітних, з невиплаченою заробітною платою, низьким її рівнем, зростаючою інфляцією. Усе, як кажуть, пізнається у порівнянні. Щоб збагнути трагізм сьогодення, нагадаємо деяку статистику з поневоленого минулого. За даними перепису 1931 року, кількість безробітних у промисловості Західної України становила 48,7 тисячі чоловік. Жорстока експлуатація і злидні змушували шукати «щастя» за океаном: у Канаді, США, Аргентині, Бразилії, в країнах Західної Європи. За далеко не повними даними, кількість емігрантів із Західної України лише за десять років (1929—1939) — становила 448 300 чоловік дорослого населення.
Нині ж сумна реальність свідчить: абсолютна більшість із семи мільйонів заробітчан, змушених наймитувати по європейських країнах, — жителі західних областей України. Безробітне населення (за методологією МОП) у першому кварталі 2009 року налічувало тут 437,3 тисячі осіб. На початку цього року заборгованість із виплати заробітної плати майже вдвічі перевищувала минулорічний показник. Станом на серпень 2009 року держава та приватний сектор заборгували трудящим західних областей 162,3 мільйона гривень заробітної плати (порівняно з січнем заборгованість зросла в 1,4 раза). За нашими розрахунками, частка працівників у західних областях, яким було нараховано заробітну плату нижче прожиткового мінімуму для працездатної особи (669 гривень), у червні цього року становила майже 15 відсотків. Індекси споживчих цін (в середньому по регіону) з 105,4 відсотка у 2001 році сягнули до позначки 120,5 у грудні 2008 року.
І, на жаль, подібних цифр та фактів занепаду економічного й соціального секторів можна наводити безліч. Як випливає з приведеного аналізу, в перші півстоліття возз’єднані області, незважаючи на трирічну окупацію, гостру класову боротьбу, допущені помилки, в єдиному народногосподарському комплексі СРСР досягли значних успіхів на шляху соціалістичного творення.
Останні ж два десятиліття — це період деструктивних процесів у промисловості і сільському господарстві, будівництві і соціальній сфері. Деградує мораль, вимирає народ, бал править корупція та організована злочинність, витравлюється історична пам’ять, прогресує войовничий націоналізм.
На жаль, з кінця 80-х років ХХ століття розпочалася активна експансія українського войовничого націоналізму. Необандерівці зуміли ввійти в усі органи влади і взялися заповзято втілювати курс на насильницьку українізацію політичного і духовного життя суспільства.
Справжню мету і природу українського націоналізму демонструють їхні дії: бандитська акція по захопленню будинку ЦК КПУ 9 березня 2000 року, цинічний викличний акт вандалізму активістів Конгресу українських націоналістів щодо пам’ятника В. І. Леніну в Києві 30 червня цього року, постійні спроби розігнати колони демонстрантів, які крокують під червоними прапорами, побиття людей, що відзначають світле свято Перемоги, глумління над могилами воїнів-визволителів, агресивні погрози представникам інших народів, наростаюча русофобія, горлання гасел «Нація понад усе!», «Україна — для українців!», перемога на виборах до Тернопільської обласної ради (березень 2009 року) і т. п. Як бачимо, дії необандерівців один до одного повторюють нацистських штурмовиків.
Компартія України постійно кличе народ до пильності проти загрози неофашизму. «Сьогодні, — наголошує П. М. Симоненко у Політичному звіті ЦК 42 з’їзду КПУ, — у нашої партії немає важливішого завдання, ніж організація всенародного спротиву наступові націонал-шовінізму, який набуває всіх ознак фашизму». Разом з тим комуністи, їхня фракція в парламенті повністю солідарні з автором книги «Гірка правда: злочинність ОУН-УПА (сповідь українця)» Віктором Поліщуком (виходець з Волині, репресований разом з сім’єю в 1940 році, в повоєнний час жив у Польщі, тепер — в США і Канаді, юрист, доктор політології): «за дії ОУН-УПА має відповісти теперішня влада нинішньої України — її парламент, її Президент. Це вони мають офіційно засудити дії ОУН-УПА, це вони мають відмежувати український народ від тих організацій. І скласти заяву про прохання вибачити українському народові за дії його синів-виродків».
Комуністична партія в союзі з іншими прогресивними силами лівого спрямування покликані покласти цьому край та зупинити подальшу руйнацію держави й суспільства.
Будемо ставити крапку у цій документальній розповіді про переломну у нашій історії подію. Щоб там не наговорювали або приховували, якби не фальшували і пересмикували, маємо усі підстави дійти до наступної логічної думки. Ні пакти і таємні протоколи, ні допущені прорахунки й деформації, ні націоналістичний бандитизм і спотворене ставлення можновладців до пам’ятних подій 1939 року не здатні похитнути висновку: возз’єднання українських етнічних територій у єдиному державному утворенні — об’єктивно явище прогресивне й доцільне. Воно мало кульмінаційне значення у формуванні історичної соборності України. І це не вигадки полемічної публіцистики — це історичний факт. Хто не визнає цих незаперечних істин — той далекий від України і її народу.
17 вересня 1939 року та наступні возз’єднавчі дії маємо поціновувати як вирішальну віху на шляху збирання воєдино усіх споконвічних українських земель, як величну подію, як торжество історичної справедливості, як звершення історичної ваги, як здійснення віковічної мрії.
Адам МАРТИНЮК, перший заступник голови фракції комуністів у Верховній Раді України, кандидат історичних наук.
