Осінь 1939-го. Без перебільшення можна сказати: особлива, епохальна віха у багатовіковій історії Української держави. Саме тієї пори, яку ще нещодавно справедливо величали Золотою, в лоно матері-Вітчизни повернулися Галичина і Волинь. Саме сім десятиліть тому здійснено перший крок до втілення заповітної мрії, що не одне століття жевріла в серцях мільйонів українців, — возз’єднання усіх своїх земель, розділених штучними кордонами, пошматованих сусідніми країнами.
Кожна суверенна держава, її керманичі, якщо вони істинні, а не записні патріоти свого народу, гордилася б фактом збирання своїх етнічних територій. На жаль, нинішня Україна до них не належить.
Більше того, Президент України, перебуваючи днями у сусідів, солідаризувався з її очільниками про нібито ущербність 17 вересня. А польський сейм не забарився поінформувати, що найближчим часом він має намір прийняти спеціальну заяву, у тексті якої одвічні українські землі йменуються польськими, а вересневий визвольний похід Червоної Армії — «окупацією».
І що на це зухвале зазіхання щодо територіальної цілісності України, і що на ці відверто експансійні дії одного із «стратегічних партнерів» гарант, інші державні мужі? Де зрештою гнівний окрик націонал-патріотів? Та — нічого. Ні тпру, ні ну. Як заціпило. Вони і не помишляють бити тривогу. Бо самі постійно паплюжать, втоптують у багно, очорнюють, заперечують, намагаються викинути з історії те, що було сприйнято трудящою масою тієї пори як найбільше радісно-неповторне свято на західноукраїнській землі. А їм же, тим, хто стоїть біля керма влади, і тим, хто визначає політичне лице можновладців, вартувало б дослухатися до справедливої думки — поради депутата Народних Зборів Західної України, академіка НАНУ, Героя України, 94-літнього Петра Тронька: «Возз’єднання українських земель у єдиній державі, на моє переконання, має відзначатись як велике національне, державне свято. Слід спорудити в столиці величний пам’ятник — монумент, який би символізував і завжди нагадував нам і нашим нащадкам про події, завдяки яким українці живуть єдиною сім’єю на своїй історичній Батьківщині».
Не чують! Ігнорують! Фальсифікують! Замовчують!
А ось 22 січня 1919 року піднімають на щит. І 90-ліття проголошення Акту Злуки відзначали з розмахом. Президент знайшов високі слова: подія стала для України вічною цінністю; цей день — знак, цей день — символ. В промові з нагоди 90-річчя проголошення Акту Злуки Президент правдиво зазначив: Україна постала на споконвічних етнічних українських територіях. Ось тільки об’єктивно уточнити, коли і хто ці території зібрав до купи, духу не стало. Не заперечуючи самого факту, визнаючи, що до Акту Злуки Уряди УНР і ЗУНР активно спонукали мрії численних поколінь українців про державну соборність, не можемо оминути надзвичайно важливу обставину. Акт Злуки, а правомірніше Універсал Директорії Української Народної Республіки лише формально проголошував: «віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна».
Врешті, це так і залишилось Актом намірів і прагнень. Хаос та непорозуміння між двома владами спричинили цілковитий розрив, по суті, фактично не існуючої єдиної держави, котра тільки проголошувалась, а не утворювалась. Такої думки дотримується майже весь загал дослідників цієї проблеми. Для прикладу, академік В. Литвин слушно оцінює: «Спроба возз’єднання двох українських народних республік в єдину соборну державу була приречена залишитися лише декларацією».
Ті, хто славить Акт Злуки, постійно замовчують, воліють не згадувати незаперечного факту не просто зради ідеї соборності, а безпосередньої передачі земель, які репрезентувала ЗУНР, під польську юрисдикцію. У квітні 1920 року у Варшаві Петлюра і Пілсудський підписали секретні спочатку політичну, а потому — воєнну конвенції, які відомі під назвою «Варшавського договору» Петлюри з Пілсудським. За цим договором Петлюра віддавав Польщі споконвічні українські землі: Східну Галичину, сім повітів Волині, частково Полісся, Холмщину і Підляшшя з населенням близько 10 мільйонів чоловік.
Не зайвою тут буде й така заувага. Не треба забувати, що окрім УНР і ЗУНР, які вели активну боротьбу проти більшовиків та безславно протягом трьох років зникли з політичної арени, на значній частині українських земель, у тому числі і у Східній Галичині, існувала Радянська республіка — держава, яка вбирає в себе понад сім десятиліть.
Гори паперу списано, сотні годин наговорено, щоб возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною звести до примітиву — пакту Ріббентропа—Молотова (німецько-радянського договору про ненапад від 23 серпня 1939 року) і особливо секретного додаткового протоколу до нього. Поміж тим рядки цього документа (оригінала якого, до речі, до цього часу ще ніхто не бачив) практично не приводяться. Що й не дивно, бо в них немає чогось надзвичайного. Судіть самі. «У разі територіально-політичних змін на територіях, що належать польській державі, сфери інтересів Німеччини й СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії Нарви, Вісли й Сяну», — зазначалось у пункті 2 «Секретного додаткового протоколу».
Протягом уже двох десятиліть деякі представники владних інституцій і підспівуючі їм науковці, публіцисти, діячі різноманітних політичних партій так званого патріотично-націоналістичного розливу силкуються утвердити в суспільній думці тези, що пакт Ріббентропа—Молотова нібито став головною причиною розв’язання 1 вересня 1939 року Другої світової війни та призвів до «аморального» визвольного походу Червоної Армії в Західну Україну і Західну Білорусію.
Щодо початку сімдесят років тому найкривавішої в історії людства війни, то широко відомий факт, що Гітлер ще 3 квітня 1939 року за так званим планом «Вайс» прийняв рішення напасти на Польщу саме 1 вересня. Варто нагадати ще один незаперечний факт: СРСР у вересні 1939 року не оголошував війни Польщі.
Штучне поєднання німецько-радянського пакту та процесу возз’єднання передовсім використовується політиками з націоналістичного табору і заангажованими дослідниками й публіцистами з єдиною метою: аби кинути тінь на це звершення історичної ваги, знівелювати, заперечити значущість подій осені 1939-го в історії української держави і її народу. Депутат Народних Зборів Західної України М. О. Перепилиця на запитання журналістки про оцінку акту возз’єднання у контексті пакту Ріббентропа—Молотова свого часу заявила: «Я не політик і гадаю, що істинну оцінку йому мають право дати тільки історики. Але саме Возз’єднання паплюжити гріх. Хіба можна осуджувати дітей, що зійшлися по довгих літах розлуки в материнській хаті? Так і народ наш. Скажу вам таке: в нашому селі партійного осередку не було, я теж до ніякої партії не належала, коли на Народні Збори їхала. Про політику більшість селян, можливо, й не чули. Селян агітувало за Радянську владу практичне життя і як агітувало!.. Це треба було бачити й пережити».
А ось оцінка істориків. Академік В. Литвин стверджує, що «возз’єднання не було метою секретного протоколу (так званого пакту Ріббентропа—Молотова) до радянсько-німецького договору про ненапад... Між укладенням радянсько-німецького договору про ненапад і возз’єднанням українських земель нема прямого причинно-наслідкового зв’язку». З точки зору відповідальності Радянського уряду та інтересів українського народу було б, без перебільшення, великою помилкою не використати цей унікальний історичний шанс реалізувати споконвічну мрію щодо возз’єднання своїх земель в єдиному державному утворенні. Він для тогочасної України, наголошують дослідники, — «був найлегшим і майже безкровним шляхом здійснити справу найбільших національних масштабів, яка хоч і давно визрівала, та не могла бути здійсненою за відсутності об’єктивних умов» (Історія України: нове бачення. Під загальною редакцією академіка НАНУ В. А. Смолія. — К.: 1996. — Т.2. — С.289).
Аналіз надзвичайно складних міжнародних умов початку Другої світової війни, воєнно-політичної обстановки в 1939 році показує, що вступ Червоної Армії на землі Західної України і Західної Білорусії був виправданим і своєчасним кроком, який дав можливість розв’язати триєдине завдання: запобігти фашистській окупації цих територій, возз’єднати український і білоруський народи, покращити стратегічне становище СРСР.
Треба мати на увазі, що визвольний похід Червоної Армії у вересні 1939 року в Західну Україну не змінював державної приналежності цього краю, він не мав юридичної сили, а лише створив сприятливі передумови для українського народу здійснити заповітну мету — возз’єднати свої землі в єдиній державі.
Записних же ура-патріотів логічно поспитати: чому лідери США і Великобританії на Кримській (Ялтинській) конференції в лютому 1945 року визнали законність осінніх подій 1939-го, акту Возз’єднання; чим керувалися керівники усіх на той час 33 європейських країн (крім Албанії), США і Канади, коли підтвердили це 1 серпня 1975 року в Заключному акті Гельсинської наради з безпеки і співробітництва в Європі?
Враховуючи викладене та зважаючи на цілковите замовчування теми збирання воєдино українських земель тими очільниками держави, кому передовсім завдяки саме такій визначальній події, як возз’єднання, дісталася у спадок високорозвинута соборна Україна, пропонуємо документальну розповідь про ті уже далекі роки та нинішні уроки.
Повести цю розмову вважаю своїм обов’язком вдячності. Бо життєва дорога, власна доля нерозривно пов’язані з возз’єднаним краєм. Тут серед боліт волинського Полісся, де очерет був за колиску, в селянській сім’ї зріс. У Луцьку здобув вищу освіту. У Львові закінчив аспірантуру. В 26 років став кандидатом наук, у сорок — очолив найбільшу в регіоні — 50-тисячну Львівську міську організацію Компартії України. Коло наукових інтересів також стосувалося історії західноукраїнських земель радянської доби.
Отож перегорнімо сторінки сімдесятилітньої давнини, проаналізуймо здобутки на шляху соціалізму, придивімось до безпросвітного сьогодення.
Варто розпочати з того, що в силу історичних обставин західноукраїнські землі в 1921 році в котрий раз уже знову опинились відірваними від матері-Вітчизни. Міжнародний імперіалізм використав усю свою силу — кулемети і дипломатичне крутійство, щоб покраяти тіло України, щоб розділити Збручем і Дністром серця єдинокровних братів.
Напередодні Другої світової війни українські землі були розділені на чотири частини. Основна їхня територія мала своє державне утворення — Українську РСР, яка входила до складу федеративного Радянського Союзу. За даними В. Косика, які він подає в книзі «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», тут на 451 800 кв. км проживало 32 568 тисяч мешканців, з яких близько 26 мільйонів, або 80 відсотків були українцями. Решта земель були окуповані Польщею (132 200 кв. км, 10 200 тисяч мешканців, у тому числі близько 6,5 мільйона, або 64 відсотки були українцями), Румунією (17 700 кв. км, 1400 тисяч мешканців, серед них 875 тисяч, або 63 відсотки — українці), Чехословаччиною (14 900 кв. км, 760 тисяч мешканців, з яких 560 тисяч мешканців, або 73 відсотки були українцями). На Радянській Україні набиралося сили і краси нове життя. Дала струм найбільша на той час у світі Дніпровська ГЕС, зійшли з конвеєрів перші «ХТЗ», дивували світ рекордами вільної праці М. Демченко і О. Стаханов. А стан західноукраїнських земель красномовно характеризувала найвища смертність серед країн Європи. А ось ще одне підтвердження гіркої долі трудящих краю. «Жінки переносять вогонь із хати в хату в залізних горщиках, а кожний сірник я розділяв на дві, а інколи й на чотири частини. Гас і лампа у нас в селі — це розкіш». Ці слова розпачу селянина з Львівщини могли повторити і трударі Волині та Станіславщини, Буковини та Закарпаття.
Розділені між різними державами, відірвані від основного масиву етнічної території Східна Галичина і Волинь, Буковина, Хотинщина, Ізмаїльщина та Закарпаття залишалися вірними історичним прагненням і традиціям українського народу. Революційно-визвольний рух тут усе яскравіше виливається у боротьбу за возз’єднання. Під керівництвом п’ятитисячної КПЗУ (Комуністичної партії Західної України) і чотиритисячної Закарпатської комуністичної організації робітники й селяни краю активно боролись за своє щастя і волю. «Пам’ятаю, як ми до 1939 року мріяли про те, — згадував у грудні 1982 року колишній секретар підпільного Гощанського райкому КПЗУ Г. У. Гапончук, — щоб жити у дружньому колі радянських народів-братів!.. Як про найбільше щастя мріяли ми про день возз’єднання і, не шкодуючи сил, не лякаючись в’язниць і катівень, наближали цей радісний історичний день».
Нагадаємо найвідоміші події, найяскравіші сторінки боротьби проти поневолювачів, за національне визволення в 1921 — 1939 роках. Вкарбовані в історію масові страйки і демонстрації робітників Львова, Дрогобича, Борислава в 1923 році, Татарбунарське повстання 1924 року, Стрийська «кривава середа» 1926 року, п’ятитисячні, розстріляні поліцією, першотравневі демонстрації 1924 року в Заболотові (Станіславщина) і 1935 року в Колках (Волинь), масові розправи над комуністами, здійснені судовими процесами в Ковелі, Луцьку, Володимиру-Волинському в 1926 — 1927 роках, Ліське повстання 1932 року, в якому взяли участь понад 30 тисяч селян Львівського воєводства, могутні антифашистські виступи трудящих Львова і Антифашистський конгрес діячів культури (Львів) у 1936 році тощо.
Згадуючи ті роки, один з активних борців за возз’єднання на Прикарпатті, депутат Народних Зборів В. М. Паркулаб у виступі перед молоддю Івано-Франківська говорив: «Ми йшли у вересень скрізь страйки і барикадні бої, крізь тюрми і концтабори. Під ворожими кулями падали кращі сини, але прапор Леніна багряно променів над нами, і в наші ряди ставали нові бійці. Ми боролися за Радянську владу і... перші пережили найрадіснішу пору свого життя — ми бачили, як зійшло сонце».
Процес об’єднання Західної України з УРСР проходив у надзвичайно складних міжнародних умовах, у період, коли спалахнула Друга світова війна. США і Великобританія, перетворивши Польщу на своєрідного сателіта, у вересневі дні 1939 року віддали її на поталу фашистській Німеччині. Польська держава, яка до того ж мала непримиренні суперечності, передовсім національні, не витримала перших ударів гітлерівської воєнної машини і в нечувано короткий строк розпалась, виявивши свою внутрішню неміч.
В таких умовах Радянський уряд визнав своїм священним обов’язком взяти під захист трудяще населення Західної України і надати можливість пригнобленому народові здійснити мрію про возз’єднання зі своїми єдинокровними братами.
Як все це відбувалося? О 3-й годині ранку 17 вересня польському послу в Москві В. Гржибовському вручається нота Уряду СРСР. В ній — акцент на трьох важливих аспектах. По-перше, що «польська держава та її уряд фактично перестали існувати» і «тим самим припинили свою дію договори, укладені між СРСР та Польщею», а «Польща перетворилася в зручне поле для всяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР». По-друге, в таких умовах «Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, щоб єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі — кинуті напризволяще, залишились беззахисними» і тому розпорядився «дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії». І по-третє, Радянський уряд заявив у цій ноті, що одночасно він «має намір вжити всіх заходів для того, щоб визволити польський народ із злополучної війни, куди він був ввергнутий його нерозумними керівниками, і дати йому можливість зажити мирним життям». Ці аспекти були аргументовані 17 вересня 1939 року в промові по радіо Голови Ради Народних Комісарів СРСР В. М. Молотова. В ній також керівник уряду висловив впевненість, що Червона Армія, одержавши велике поповнення за останнім призовом запасних сил (а цей призов проводився в Україні, Білорусії і ще в чотирьох військових округах), виконає «поставлене перед нею почесне завдання», покаже «свою бойову могутність, свідомість і дисципліну», а свій визвольний похід «вкриє новими подвигами, героїзмом і славою».
Воїни Червоної Армії з честю виконали визвольну місію. О 5-й годині ранку 17 вересня 1939 року війська Українського фронту під командуванням С. К. Тимошенка, члена Військової Ради М. С. Хрущова, начальника штабу М. Ф. Ватутіна у складі 5, 6 і 12 армій (28 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських полків) почали наступ трьома напрямками: 1) на Рівне — Луцьк — Ковель; 2) на Тернопіль — Львів — Перемишль; 3) на Стрий — Дрогобич.
І встав боєць, і Збруч
переступив,
І пісня з ним ввійшла
сюди святково.
І чуваний з цих берегів
мотив,
Який гримів так знано
і так ново,
Весь визволений натовп
підхопив, —
писав видатний український радянський поет Микола Бажан у вірші «Пісня волі».
Вже 17 вересня були визволені міста Рівне, Дубно, Тернопіль, Збараж, Коломия; 18 вересня — Луцьк, Сарни, Станіслав, Галич, Золочів; 19 вересня — Богородчани, Рогатин, Долина, Сколе, Броди, Локачі, Турійськ; 20 вересня — Маневичі і Ковель; 21 вересня — Перегінське, Комарно, 22 вересня — Камінь-Каширський, Кам’янка-Бузька, Львів, Солотвин, Стрий, Вигода; 23-го — Любомль і Шацьк; 24-го — Дрогобич і Борислав; 25-го — Турка; 26-го — Самбір і Яворів; 27 вересня — Старий Самбір. Частини Червоної Армії, одержуючи посильну допомогу трудящих краю, завершили визвольний похід за 12 днів. До 29 вересня 1939 року було визволено територію загальною площею понад 190 тисяч квадратних кілометрів з населенням понад 12 мільйонів чоловік.
У ході визвольного походу частини Червоної Армії мали сутички не лише з польськими, а й у деяких місцевостях з німецькими військами. Зокрема, таке збройне зіткнення сталося поблизу містечка Винники (у районі Львова). 18-й корпус німців майже повністю оточив Львів. Вночі 19 вересня до його передмістя по тернопільському шосе пробилася радянська мотомеханізована розвідувальна група на чолі з комбригом Я. Шарабурком. Німці підпалили кілька бронемашин. З обох сторін були жертви. Під вечір 20 вересня німці, підкорюючись наказу свого командування, зняли облогу Львова. А війська Червоної Армії тим часом вели підготовку до штурму міста, яке боронив чисельний польський гарнізон. Проте штурму, який мав розпочатися 21 вересня, не сталося: начальник гарнізону польський генерал Лянгнер, зваживши на безперспективність опору, прийняв радянський ультиматум. І 22 вересня, починаючи з 14-ї години частини 2-го кавалерійського корпусу Червоної Армії, а саме Червонопрапорна ордена Леніна 3-я кавалерійська дивізія імені Г. І. Котовського почала входити до Львова.
Крім Львова, німецькі війська підійшли раніше від Червоної Армії (17—18 вересня) і до Дрогобича, Стрия та інших населених пунктів і територій. Тому логічно постало питання розмежування. 22 вересня нарком оборони СРСР К. Ворошилов і військовий аташе Німеччини у Москві Кьостріг узгодили демаркаційну лінію для обох сторін. Внаслідок цього німецькі війська мусили залишити землі між Бугом і Віслою. А 28 вересня був підписаний ще один договір між Радянським Союзом і Німеччиною — про дружбу і кордон, який пройшов по так званій «лінії Керзона». Цей договір, уточнюючи розмежувальну лінію між двома державами по польській території, формально підтверджував включення земель Західної України і Західної Білорусії до складу СРСР.
Абсолютна більшість жителів західноукраїнських земель радісно зустрічали Червону Армію. Людина у військовій формі вперше стала для них вірним захисником їхньої долі, носієм гуманізму. Адже війська одержали наказ не бомбардувати населених пунктів, оберігати від пошкоджень промислові об’єкти, майно трудящих. Під особливий контроль були взяті культурні та історичні цінності. Червону Армію зустрічали хлібом-сіллю, квітами, вітальними транспарантами і прапорами, арками, прикрашеними гірляндами квітів, повними кошиками яблук, джерельною водою. Молодь і діти вибігали на два-три кілометри вперед, щоб привітати воїнів-визволителів. У багатьох населених пунктах виникали імпровізовані мітинги і збори, на яких лунали слова подяки Червоній Армії.
Гортаємо документи тієї пори, і постають перед нами хвилюючі сцени всенародної зустрічі армії-визволительки, вияв великої любові до радянських народів-братів, атмосфера тих пам’ятних днів. Ось ці яскраві, промовисті свідчення історії. «Куди б не ступали доблесні червоні воїни, — писала 29 вересня 1939 року червоноармійська газета «Красная звезда», — в кожному місті, селі, містечку — всюди народ зустрічав їх як близьких, рідних людей, як безкорисних і благородних визволителів. Ніколи ще за всю історію не зустрічав народ так душевно, так по-братерськи гаряче «людину з рушницею». Кореспондент газети «Правда» 18 вересня 1939 року телеграфував із Ровенщини (цитуємо мовою оригіналу): «Какими словами передать восторг и радость крестьян Западной Украины, встречающих наши части! Взрослые и дети обнимают и целуют бойцов и командиров, и каждый крестьянин хочет оказать какую-нибудь помощь Красной Армии. Близ Ровно, когда командир танка тов. Горащенко поблагодарил крестьян за помощь, крестьянин Марчан сказал:
— Спасибо, дорогие наши братья. Мы долго мечтали о вас. Спасибо вам — вы спасли нашу жизнь».
Свідок визвольного походу відомий драматург Олександр Корнійчук, описуючи рух червоноармійців-визволителів 28 вересня 1939 року, зазначав: «...найважче було рухатись нашій армії в селах. Можна прожити життя, можна об’їхати світ, але ніщо так не здивує і не схвилює людину, як картини зустрічі Червоної Армії з селянами Західної України».
Йому вторив один із найвидатніших представників українського вокального мистецтва, депутат Верховної Ради УРСР Іван Паторжинський: «Сльозами щастя вмиті обличчя селян... Вони не знають, як і подякувати, чим і вшанувати своїх визволителів, що стерли штучний кордон між єдиним народом, що навіки позбавили панського ярма, яке душило людину, держало її в безправ’ї і безкультур’ї».
На зборах у селі Нагуєвичі на Дрогобиччині селянин Захар Франко заявив: «Прожив я на світі 80 літ. Багато горя перетерпів за своє життя. Усе своє життя поневірявся по наймах у польських панів. 36 літ я крутив корбу у Бориславі, але шматка хліба не бачив. Рано загнали в могилу мого брата письменника Івана Франка. Все своє життя він горів ненавистю до поміщиків і капіталістів. Не раз говорив він нам, біднякам: «Ще прийде на них час розплати». Я не можу вам передати свою радість. Я бачу колишніх знедолених нагуєвицьких, уютицьких батраків, бориславських ріпників вільними і щасливими, які більше не будуть працювати на проклятих панів... Спасибі тобі, рідна Червона Армія».
Поет Дмитро Павличко у своєму спогаді «Арка волі тріумфальна» писав: «Коли на Збручі впав кордон і Червона Армія вступила на галицькі землі, звістка про це блискавично пролетіла з польських пагорбів на Покуття, в мій рідний Стопчаків, і тут її перехоплювали гуцульські гори.
Мені було десять літ, але радісна тривога, що опанувала дорослих, передалася й моїй душі... Над так званою цісарською дорогою Стопчаків побудував і замаїв смеречиною тріумфальну арку. На ній розвівалися вшиті з хустин та фартушків червоні стяги, а під нею стояли мої земляки — ціле село, від старого до малого, вся громада була там — стояли й чекали, коли нарешті вдалині з’явиться постать першого радянського воїна, а з ним — загони зоряних визволителів... Я ніколи більше не бачив такого щастя на обличчях своїх односельчан, як тоді, у вересневі дні 1939 року».
Згадуючи дитинство, відомий свого часу новатор виробництва, бригадир Львівського автобусного заводу, член Президії Верховної Ради Української РСР, пізніше — Герой Соціалістичної Праці М.І. Милян у замітці «Ровесники счастья», опублікованій у газеті «Комсомольская правда», запевняв (цитуємо мовою оригіналу): «Самый счастливый день своей жизни мне назвать просто. Как сейчас помню, мы, сельские ребятишки, бежим навстречу всадникам в буденовках с красными звездами. Сильные руки подхватывают меня, и я — на коне. Чернявый молодой командир смеется, гладит по голове, дарит мне красную звездочку. Лучи ее весело сверкают под ласковым солнцем. Всю жизнь согревает меня свет тех лучей... Этого дня мои деды и прадеды, земляки ожидали веками».
Про аналогічний випадок розповіла на сесії Верховної Ради УРСР 14 листопада 1939 року член Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України, робітниця із Станіславського повіту Марія Ридзь: «Коли ми довідались, що нам надопомогу йде наша визволителька — Червона Армія, ми вийшли за 50 кілометрів до неї назустріч. Ми чекали її приходу на вулицях міста. Цим скористалась поліція, чиновники, жандармерія і стали обстрілювати робітників. Не знаю, чим би це кінчилось, якби вчасно не прийшла Червона Армія. Зустріч наша з визволителькою трудящих Західної України — Червоною Армією — була найщасливішим і найрадіснішим моментом у нашому житті».
Показовий приклад співпраці місцевих жителів і червоноармійців, «позапланову операцію. У світовій історії не знайдеться такої» на обох берегах Збруча, коли народжувався день 17 вересня, описав у спогадах учасник подій, колишній кореспондент червоноармійської газети «Звезды Советов» В.С. Загоруйко. Коли про цю подію надійшли повідомлення на командний пункт, розповідає автор статті «Від Збруча до Львова», кореспонденти негайно виїхали на місце надзвичайної події.
— З чого почалося? — питаємо командира будівельного підрозділу Жарикова.
— Ми вганяли у дно річки палі, — розповідав старший лейтенант, — коли чуємо: на тому боці голосна розмова. Долітають до нас слова про кувалди, ліс, дошки. В темряві мигають вогники. Питаємо: «Люди, що ви робите?». У відповідь чуємо: «До вас міст перекидаємо. Зустрінемось посередині». Перекинули нам камінь з довгим мотузком. Кінець його прив’язаний на тому березі. Ми натягли мотузок і спільно відрегулювали точний напрямок мосту.
«Ще вкладали в поміст останні дошки, — пише далі В.С. Загоруйко, — коли над Збручем загриміло братерське «ура!». Злились два людських потоки, застигли в обіймах. І раптовим вибухом залунало радісне:
— Хай живе вільна Україна!
— Слава нашим братам-визволителям!
— Хай живе Червона Армія!
— Навіки разом в єдиній сім’ї!».
Дозволимо ще одну цитату. Слово одній із головних дійових осіб вересневих днів 1939 року Командувачу Українського фронту С.К. Тимошенку. «Селяни, городяни, — розповідав маршал, — виносили нам назустріч хліб-сіль, частували, запрошували на відпочинок радянських воїнів. У ряді місць організовувались загони робітничої гвардії, що активно сприяли просуванню наших військ і забезпечували порядок».
Бойове просування частин Червоної Армії по території Західної України, як це буває на кожній війні, супроводжувалось певними людськими жертвами. За даними, що наводились на Позачерговій п’ятій сесії Верховної Ради СРСР, за визволення західноукраїнських земель віддали життя 491 військовослужбовець, поранено 1359 бійців і офіцерів. За мужність і відвагу, виявлені під час визвольного походу в Західну Україну і Західну Білорусію, орденами і медалями СРСР було нагороджено 16 145 учасників бойових дій, 39 бійців, командирів і політпрацівників одержали високе звання Героя Радянського Союзу.
Героїчний похід Червоної Армії створив усі умови для визволення від соціального і національного гніту, радянизації влади, для об’єднання в єдиній Українській державі, соціалістичних перетворень. Водночас трудящі Західної України активно включалися в боротьбу за втілення віковічних прагнень ще до приходу визволителів. Населення брало штурмом тюрми і випускало на волю політичних в’язнів, які активно піднімали маси на боротьбу проти польської адміністрації. В багатьох населених пунктах утворювались ревкоми. Вони брали владу, організовували допомогу наступаючим військам Червоної Армії, боролися з контрреволюцією, встановлювали революційний порядок, організовували зустрічі визволителів.
«Ревком... — писав письменник-публіцист, активний діяч КПЗУ Степан Тудор. — Такий був перший організаційний рефлекс нашого міста на визволення.
Ревкоми постали як тимчасові органи місцевої влади у містечках і селах. Залишилися в народнім мовленні і в той час, коли вирівнялась форма тимчасової влади в Сільських Комітетах і міських Тимчасових Управліннях...».
Ревкоми обиралися на зборах трудящих, кількісний склад їх був різний, в середньому 8—10 членів. Такі органи влади ще до приходу Червоної Армії було створено в Луцькому, Любомльському, Володимир-Волинському, Ковельському та інших повітах Волині. У вересневі дні виникли ревкоми і в переважній частині Станіславського воєводства. У перші ж дні наступу Червоної Армії почали активно діяти ревкоми в Золочеві, Бродах, Кам’янці-Бузькій, Бориславі, Дрогобичі та інших містах і селах Львівщини. Очолювали ці тимчасові органи місцевої влади в основному комуністи, які щойно вийшли з підпілля та повернулися з катівень і в’язниць. Зокрема, ревком у селі Заболоття на Волині очолив відомий письменник-революціонер О.Я. Гаврилюк. Повернувшись із концтабору «Береза Картузька» до рідного села, він організував революційний комітет, залучив до нього членів місцевого партійно-комсомольського підпілля, очолив загін Червоної Гвардії. Про ці події Олександр Гаврилюк писав: «Організували ми відразу того ж дня ревком, билися з недобитками-панами, поки Червона Армія прийшла. Пізніше зустріли живих, справжніх більшовиків, за якими 20 років тужили».
Ревкоми міст і сіл Західної України проіснували на місцях до приходу радянських військ, а потім були реорганізовані в Тимчасові Управління і Селянські Комітети. 29 вересня 1939 року газета «Вільна Україна» опублікувала звернення Командувача Українського фронту С. Тимошенка. «Нове життя треба організувати, — йшлося у ньому. — Політичною основою цього для громадян Західної України є створення в містах Тимчасових Управлінь, в повітах і селах Селянських Комітетів... Селянські Комітети дають Вам можливість організовуватись, піднятись політично, набути досвід і навики політичного керівництва, устроєння Вашого життя. Селянські Комітети — є ваша влада. Вона створюється самим народом на демократичних началах». Командувач фронту закликав: «Організовуйте Селянські Комітети на місцях як органи Народної влади. Обирайте до них своїх кращих представників, вірних і відданих до кінця своєму народу!».
Селянські Комітети, ліквідувавши поміщицьке та монастирське землеволодіння, приступили до організації нового життя на селі.
З жовтня 1939 року Військова Рада Українського фронту затвердила обласні Тимчасові Управління по Львівському, Станіславському, Тернопільському і Луцькому воєводствах у складі по чотири особи в кожному. Нові органи народної влади одержали всебічну допомогу. Уже 2 жовтня 1939 року для роботи в новостворюваних владних структурах ЦК КП(б) У направив 240 партійних працівників, ЦК ЛКСМУ — 142, політуправління РСЧА — 80 чоловік. До 5 жовтня для роботи в західному регіоні зі складу Українського фронту було демобілізовано тисячу комуністів та 500 комсомольців.
Спираючись на всебічну допомогу ЦК КП(б) У, Уряду Радянської України, командування Українського фронту, тимчасові органи народної влади у досить стислі строки підготували і забезпечили необхідні політичні та організаційні умови для законодавчого вирішення основного завдання: встановлення державної влади, соціально-політичного ладу на західноукраїнських землях та об’єднання в єдиній Українській державі.
4 жовтня 1939 року на основі рішень численних мітингів і зборів, підтримуючи волю трудящих Західної України, Львівське Тимчасове Управління звернулось до Станіславського, Тернопільського та Луцького Тимчасових Управлінь з пропозицією скликати Українські Народні Збори і загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням обрати до них своїх представників. «Нехай зберуться ці обранці народу в українському древньому місті Львові, — йшлося у відозві, — на Народні Збори Західної України:
щоб вирішити питання, яка повинна бути у нас влада;
щоб вирішити питання про приєднання до великого Радянського Союзу, про з’єднання земель українських, про злиття з єдинокровним братом — народом Радянської України в єдину вільну і квітучу Українську Радянську Соціалістичну Республіку;
щоб затвердити передачу селянам поміщицьких земель селянськими комітетами;
щоб вирішити питання про націоналізацію банків і великої промисловості».
Львівське Тимчасове Управління звернулося до Станіславського, Тернопільського та Луцького Тимчасових Управлінь з пропозицією «виділити своїх представників, щоб утворити комітет для організації виборів до Українських Народних Зборів».
Наступного дня, 5 жовтня, «Вільна Україна» публікує Постанову Військової Ради Українського фронту «Про затвердження Комітету по організації Народних Зборів Західної України», до якого ввійшли 15 представників Тимчасових Управлінь, Селянських Комітетів, від робітників, селян та трудової інтелігенції, а також М.С. Гречуха від Президії Верховної Ради УРСР та О.Є. Корнійчук від Верховної Ради УРСР.
6 жовтня 1939 року Військова Рада Українського фронту постановляє: «1. Встановити день виборів до Українських Народних Зборів — неділя 22 жовтня 1939 року. 2. Скликати Народні Збори Західної України в місті Львові 26 жовтня 1939 року». Того ж дня затверджується Положення про вибори до Українських Народних Зборів.
Детальний аналіз Положення про вибори свідчить про його суттєві переваги порівняно з тими виборчими правами, які надавала буржуазно-поміщицька Польща. Зокрема, тут право голосу мали громадяни віком від 24 років. Крім цього, відповідно до статті польської конституції встановлювалась «категорія осіб, позбавлених права обирати й бути обраними через неблагонадійність та відсутність у них достатніх моральних або розумових якостей». Тому, наприклад, у виборах до польського сейму в 1935 році брали участь лише 48,8 відсотка до кількості всього населення.
22 жовтня — день виборів до Народних Зборів — стало справжнім святом абсолютної більшості трудящих західноукраїнських земель. «Мені пощастило бути свідком і учасником тієї знаменної події, бачити, як в обстановці величезного політичного піднесення 22 жовтня 1939 року, вперше в історії, трудящі, висловлюючи свою волю, обрали 1484 депутати», — згадував через 50 років ті часи депутат Українських Народних Зборів, академік НАНУ П.Т. Тронько, який і нині, на щастя, в строю.
За повідомленням Комітету з організації виборів до Народних Зборів, з висунутих 1495 кандидатів у депутати обрано 1484. Тільки 11 кандидатів (8 по Волині і 3 по Львівщині) одержали менше половини всіх поданих по окрузі голосів і відповідно до статті 45 Положення «Про вибори до Українських Народних Зборів» не були обрані. В цих округах призначалися нові вибори.
За даними виборчих округ у голосуванні взяли участь понад чотири мільйони людей, 92,8 відсотка від загальної кількості виборців. За кандидатів до Народних Зборів віддали свої голоси 90,9 відсотка до числа тих, хто голосував.
Народні Збори розпочали свою роботу 26 жовтня 1939 року о 3-й годині дня у Львові у приміщенні Великого міського театру (тепер Львівський національний академічний театр опери і балету імені Івана Франка).
«Історичний день» — так називалась передовиця «Вільної України». «26 жовтня у вінках всенародної радості встає над землями Західної України цей щасливий день, — йшлося у ній. — Багато негаснучих сторінок, багато незабутніх дат записано в книгах історії боротьби трудящих за свою волю, за свою національну незалежність. І в цій хвилюючій літописі золотом горітиме дата — 26 жовтня 1939 року».
Тут же мовиться про перші дні звільненого з-під ярма важкого рабства краю: «40 днів над поруганою і плюндрованою ще недавно землею світить сонце нового життя. Звільнений народ уже відчув насолоду життя без поміщиків, капіталістів, без польської шляхти. Тисячі безробітних вже одержали роботу, якої жадали роками і десятиріччями. Діти українців почали вчитись у школах своєю рідною мовою. Селянин одержав землю про яку він роками мріяв і марив у снах».
Збори відкрив найстаріший депутат — 71-річний професор Львівського університету К.Й. Студинський. 27 жовтня депутати одностайно проголошують встановлення Радянської влади на всій території Західної України (доповідь з цього питання зробив професор медицини М.І. Панчишин, в обговоренні взяли участь 16 депутатів).
Того ж дня, заслухавши й обговоривши (в дебатах виступили 14 депутатів) доповідь професора К.Й. Студинського «Про входження Західної України до складу УРСР», висловлюючи непохитну волю та прагнення народу Західної України, ухвалили: «Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і тим злучити український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз’єднанню українського народу».
Третього дня роботи, 28 жовтня, Народні Збори вирішили питання конфіскації поміщицьких земель (доповідь зробив депутат із села Синєвидне Нижнє Станіславської області Ю.М. Шкалубина, в дебатах, за нашими підрахунками, взяли участь 12 депутатів) та націоналізації банків і великої промисловості (доповідач — робітник залізничних майстерень міста Львова В.Г. Садовий, виступили 4 депутати).
Народні Збори завершили свою роботу 28 жовтня одноголосним обранням Повноважної Комісії в складі 66 осіб для доповіді урядам СРСР і УРСР про рішення Українських Народних Зборів. До складу комісії ввійшли: А.Г. Гоголь, Г.В. Гаврищук, У.В. Єфимчук-Дячук, М.О. Перепелиця, І.Ю. Кравчук, В.Г. Садовий, М.С. Кіх, М.І. Лозанський, В.І. Забавко, К.А. Стойко, М.Й. Олексюк та ін. Серед членів Повноважної Комісії — 23 колишні політичні в’язні, і за ними 125 років тюрми.
Історичні рішення Народних Зборів, які мали конституційне значення, відбивали споконвічні мрії і прагнення широких трудящих мас, розв’язали основні питання суспільного і державного будівництва Західної України. І. Сивохіп, комуніст з 1926 року, колишній секретар Дрогобицького, Тернопільського окружних та Львівського підміського комітетів КПЗУ, депутат Народних Зборів Західної України писав: «Я також був серед тих, кого робітники й селяни обрали своїми повноважними представниками. То були хвилюючі, незабутні дні. Дні справжнього щастя. Як і всі, хто тоді засідав в оперному театрі, я за велінням розуму й серця проголосував за декларацію, в якій говорилося: «Виявляючи одностайну волю звільненого народу Західної України, йдучи за прикладом народів Радянського Союзу, Народні Збори проголошують встановлення Радянської влади по всій Західній Україні...».
Питання про прийняття Західної України до складу Радянського Союзу і возз’єднання її з Радянською Україною, відповідно до статті 14 Конституції СРСР, остаточно могла вирішити Верховна Рада СРСР. З цією метою 31 жовтня 1939 року була скликана її Позачергова п’ята сесія. Щоб передати волю західноукраїнських трудящих, у Москву на сесію прибула Повноважна Комісія Українських Народних Зборів. Там її 31 жовтня зустрічали понад вісім тисяч трудящих столиці.
Адам МАРТИНЮК, перший заступник голови фракції комуністів у Верховній Раді України, кандидат історичних наук.
