Орли в польоті

Є судді, які з висоти орлиного польоту дивляться на нас, грішних, як на істот, яких безкарно можна образити, принизити, позбавити волі та майна. Недосяжні плюють на закон, який зобов’язує «не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності». Такі легко піддаються впливу злочинців і нерідко танцюють під їхню дудку.

До Піківецької сільради 29 березня 2006 року завітала жінка до 40 років.

— Я Ірина Саблук, працюю в Уманському міськрайонному суді, — відрекомендувалась вона і подала сільському голові папір з кутовим штампом. Василь Тарасенко уважно прочитав текст: «Уманський міськрайонний суд Черкаської області просить повідомити, кому та на підставі яких документів належить земельна ділянка та будинковолодіння № 24, розташоване по вул. Піонерській с. Піківець Уманського району, що необхідно для правильного вирішення спору в суді». Підпис: суддя Горячківська Л. В.

Голова, певне, допитливістю не страждає, бо, не поцікавившись, хто і з ким судиться, тут же наклав резолюцію: «Батуріна. Підготувати відповідь».

Того ж дня Саблук забрала її.

Піонерська готовність задовольнити вимогу відвідувачки, яка навіть не підтвердила документально свою причетність до Феміди, може, й не здивувала б, якби керівник села не виявив рідкої чутливості в подальшому.

Із відповіді Тарасенка суддя Горячківська дізналася, що «господарський двір № 24 рахується за Юхименком Дмитром Леонтійовичем, який протягом останніх п’яти років у селі не проживає».

Якщо ви, читачу, подумали, що інформація вельми цікава для «прихватизаторів» нічийних хат і квартир, то не помилились. А коли додам, що на момент появи довідки голови в Уманському суді (як і в природі) не існувало жодної справи щодо спору за будинок і землю на Піонерській, 24, зрозумієте: щось нечисте ховається за запитом Горячківської. Ну, чого б Людмила Володимирівна ні сіло ні впало, не маючи підстав, цікавилася хатою (на знімку), в якій п’ять років ніхто не жив?

Підстава лягла на стіл судді лише 23.05.06. У вигляді позовної заяви Тібора Товта.

Тоді й з’явилася справа № 2-1261-06 за позовом до Юхименка та Піківецької сільради. Для «правильного вирішення спору в суді» знадобилися короткі, тобто на диво розумні терміни — вердикт підписано 26.06.06 р.

Голова міськрайсуду Валерій Денисюк люб’язно дозволив мені ознайомитися зі справою, але від коментарів утримався. Я так і не дізнався, як без його відома заява Товта потрапила до Горячківської, чому на документі не було штампа про реєстрацію тощо.

До Людмили Володимирівни теж були запитання: чому вона прийняла до провадження неналежне оформлений позов (не сплачено судовий збір та інформаційно-технічні послуги, не вказані ціна позову, адреса Юхименка, відсутні копії документів для нього і сільради). Не запитав, бо слуга перебувала у відпустці.

Тож, читачу, оглянемо матеріали разом і проаналізуємо рівень професіоналізму власниці мантії. Запевняю, для цього не потрібна вища юридична освіта. Навіть випускник юрфаку ветеринарного технікуму змикитить, що суд крутив ситуацією, як циган сонцем.

«Прошу суд визнати за мною право власності на незакінчений будинок ... в рахунок коштів, які мені винен Юхименко Д. Л., щоб я зміг його продати, розрахуватись з боргами та повернути свої кошти», — це позовна заява.

«Суд встановив: заява подана з додержанням вимог, викладених у ст. ст. 119, 120 ЦПК. Підстави для повернення заяви нема».

Замість коментарю — запитання: це зухвалий прояв незалежності від закону чи підтвердження причетності до юрфаку ветеринарного навчального закладу?

Аркуш справи (АС) 5: квитанції про сплату судового збору від (увага!) 3.07.2006. Рішення у справі Горячківська прийняла, нагадаю, 26.06.06.

АС 6 — копія розписки, надрукованої на машинці: «Я, Юхименко, взяв гроші на оформлення документів у Товт в сумі 2500 доларів. Зобов’язуюсь повернути протягом трьох місяців». Дати нема. Підпис від руки — Юхименко.

Зробимо паузу. У справі йдеться про такого-сякого Юхименка, який начебто позичив «зелені» і не повернув. «Жертва» обману просить суд замість 2500 доларів віддати йому величезний господарський двір. Та прокол аферистів у тому, що власник будинку не Юхименко, як його назвав голова Тарасенко згідно із записами у сільраді, а Єфіменко.

— Суд спіймався на цій помилці, бо жодних документів моїх не мав, як не мав бажання бачити мене на засіданнях, — каже Дмитро Леонтійович.

АС 16. Протокол попереднього судового засідання 30.05.06. Тарасенко не з’явився. Відповідач Юхименко теж, хоча про день та час слухання повідомлений належним чином.

АС 18, 19. Протоколи від 9.06.06 та 26.06.06 ідентичні з вищезгаданим.

Суд прийняв заочне рішення: позов задовольнити, визнати право власності за Товтом у рахунок боргу.

Таким чином, третя влада, наче з панського плеча, кинула «скривдженому» обійстя вартістю в сотні тисяч гривень.

І це не останнє диво Уманської сліпої і, схоже, глухої Феміди. На аркуші справи 23 — телеграма від начебто Дмитрової доньки: «Юхименко претензій не має». «Привіт» із Києва канцелярією суду зареєстрований... 2.04.07 р.

Коли Єфіменко дізнався про пограбування серед білого дня, Товт продав будинок П., якого, варто відзначити, нотаріус попереджала про сумнівність угоди. Новий власник, до речі, відстоюючи своє право у суді, розповідав, що хату відбудував фактично з фундаменту (чого сусіди не помітили). А оцінювач Ш., який визначав вартість «новобудови», надав Горячківській посвідчення про підвищення своєї кваліфікації, підписане головою Фонду держмайна, а скріплене печаткою... Верховної Ради. Пройшло!

Дмитро Леонтійович невтомно б’є на сполох, вимагаючи слідства та покарання фігурантів справи.

У результаті лише у травні 2009-го прокуратурою Черкаської області порушено кримінальну справу «за фактом заволодіння майном Єфіменка Д. Л. шляхом обману (шахрайства), вчиненого в особливо великих розмірах».

Слідство давно має пояснення Тібора Товта, який свідчив, що Єфіменка не бачив, не знав, грошей у нього не брав, позовну заяву до суду не подавав, на його засіданнях не був, але «щось підписував у присутності брата».

Хто і як на нього впливав і використовував його підписи — ми вже не дізнаємося. Він помер у туберкульозному диспансері, хоча  не хворів туберкульозом.

За загадкових обставин віддав Богу душу і друг Дмитра, який фактично першим дізнався про судове рішення і почав писати в інстанції...

— Він не встигав за подіями, — розповідає Дмитро. — Міркуйте самі. Через місяць після незаконного заочного рішення, яке суд, до речі, скасував тільки 4.06.2007 р. за нововиявленими обставинами, Піківецька сільрада надала Товту 0,21 га землі для обслуговування будинку. У вересні 2006-го — на другий день після отримання висновків відділу містобудування РДА — виконком сільради дозволив продовжувати будівництво. 18 січня 2007-го новий власник просить 0,38 га землі, а наступного дня сесія задовольняє прохання. Таке враження, що члени виконкому і депутати збиралися спеціально «під заяви» моїх опонентів.

До речі, заяви ті, як стверджує Тарасенко, приносив у сільраду не Товт, якого там і не бачили, а все та сама Ірина Саблук, «працівник» суду.

Дії Горячківської важко назвати помилкою чи недбальством. Як на мене, дуже вони послідовні та зухвалі.

Утім, голова ради суддів Черкаської області С. Яценко так не вважає. «На сьогодні даних про те, що суддя при розгляді справи мала умисел на неналежне виконання своїх посадових обов’язків немає, а тому і немає підстав для притягнення її до дисциплінарної відповідальності», — відповів він Дмитрові.

Але ж вона винесла незаконне і водночас несправедливе рішення, через яке сім’я позбавилася будинку, землі, господарських об’єктів, майна, особистих речей! Як тут не згадати Аристотеля: «З усіх несправедливостей найболючіша та, яка твориться іменем закону».

Чи уважно та відповідально рада суддів перевіряла скаргу Єфіменка? Сумніваюсь. У відповіді Яценка ідеться не про Горячківську, а про якусь Гречківську.

Перекручувати прізвища, схоже, хвороба окремих черкаських суддів. Та якби тільки ця «дрібниця»...

Василь Усенко під час розлучення залишив дружині та синові трикімнатну квартиру в Умані. Житло він отримав, займаючи не останню посаду в будівельній організації, де в черзі стояли роками. Хіба думав Василь Севастянович, що тяжко зароблений «метраж» з легкістю зведення в ті часи одного поверху приберуть до брудних рук пройдисвіти? І в страшному сні не приснилось. Та життя, виявляється, буває жахливішим.

Лідія Усенко потребувала грошей: син знаходився за гратами, чекаючи суду. Позичила вона десять тисяч у 2001-му в якогось Г. І начебто уклала угоду з ним. У 2003-му написала розписку: від боргу не відмовляюсь, але повернути не можу, хворію.

На той час Сергій уже відбував покарання. У приватизованій квартирі йому належала кімната. Лідія Іванівна у травні 2004-го заповідає свої три чверті площі і майно синові. У вересні 2004-го пише нову розписку, вже заставну: беру ще десять тисяч гривень, визнаю старий борг і зобов’язуюсь в разі неповернення 20 тисяч оформити квартиру на Г.

Угоду «партнери» оформити не встигли — 11 грудня 2004 року Лідія Іванівна раптово помирає. Сергій повернувся (достроково) у лютому 2005-го. А 17 травня, через півроку після смерті матері, коли він мав намір оформити квартиру на себе за заповітом, його заарештували. За нанесення «умисного тілесного пошкодження, що спричинило смерть потерпілої».

— Мені син присягається, що злочину не скоював: прийшов до жінки, коли вона була мертвою, — розповідає батько. — Вважаю, його, раніше судимого, «пасли», шукали привід. І ще стверджую: розписки написані не колишньою дружиною. Я чудово знаю її почерк і ніколи від неї не чув про якісь угоди та борги... Нічого не знає про них і син.

Сьогодні не зробиш графологічної експертизи, не вислухаєш Лідію Іванівну. А Сергія ніхто і не збирався опитати, хоч в’язниця поруч з Уманню.

Сергій ще був під слідством, коли той же суд 29.09.2005 р. розглянув позовну заяву Г. «до міськвиконкому про визнання договору купівлі-продажу (? — Авт.) дійсним та визнання права власності». Представник відповідача «не заперечував проти задоволення позовних вимог та пояснив, що дійсно квартира ... на праві приватної власності належала Усенко...».

Свідки у справі пояснили, зазначає суд, що «в їх присутності Усенко Л. І. писала боргову розписку про те, що вона бере в заставу за квартиру... 10000 гривень. Гроші, які брала раніше, просить теж рахувати як заставу за квартиру».

А ось фраза, яка вбиває своїм цинізмом: «У суду підстав не довіряти свідченням свідків немає, оскільки факту зацікавленості свідків не встановлено».

І знаєте, хто головував у справі? Суддя Горячківська Людмила Володимирівна.

А здогадуєтесь, хто у свідках ходить? Ірина Віталіївна Саблук...

Французький драматург Альбер Юссон писав: «Не показуйте мені кодекс. Покажіть суддю»...

Г., вочевидь, почувався некомфортно, знаючи, що 1/4 квартири належить засудженому Сергію. Як заволодіти кімнатою? «Добрі» люди підказали звернутися до суду з відповідним позовом. 5.12.05 р. його було розглянуто тою самою суддею Горячківською. Суд визнав за Г. право власності на чверть квартири. Потім скасував рішення за нововиявленими обставинами. А в жовтні 2006-го остаточно вирішив справу на користь Г. Щоправда, Апеляційний суд Черкаської області і це рішення скасував. Але поїзд пішов...

Батько в інтересах сина апелює до інстанцій, називаючи винних, але безрезультатно.

Хто не хоче бачити — не бачить.

Єдина надія — на «око государеве», яке може вивести на путь істинний сліпу даму під іменем Феміда Умані.

Умань 

Черкаської області.