Похований живим...

З кожним роком щоразу частіше відлітають у вирій ветерани Другої світової, проте їх доля й досі хвилює людей. Кажуть, війна закінчується лише тоді, коли буде похований останній полеглий її солдат. Та молох війни інколи хоронить і живих.... Ця розповідь — про одного з них.

Михайло Манжела — батько одного з нас і дядько іншого — уродженець села Улянівка Білопільського району, був звичайнісінькою людиною, хоч і походив з давнього козацького роду. Рано зазнав горя, особливо, коли померла мати і на плечі ліг тягар турботи про десяток дітей. І тому вже 13-річним Михайлові довелося ставати до роботи.

У роки колективізації він, як малоземельний селянин, першим записався до колгоспу, бо обіцяли наділ землі для ведення свого господарства, на якому й збудував власну садибу. Був тихим і скромним: усі довоєнні роки провів біля коней їздовим конюхом. Бо який же козак без коня?..

З початку війни 1941-го всіх коней «мобілізували» на фронт, а Михайла з його конем Вірним чомусь не встигли: чи то радянські війська хутко відступали, чи повістка до війська не встигла дійти до його хутірця під Улянівкою. Одним словом, після 7 жовтня 1941-го, коли війська 21-ї і 40-ї армій з тяжкими боями залишили Білопілля, опинився Михайло Кузьмич у вимушеній окупації. Коня, зробивши примітивне укриття, приладнав у плавнях річки, а сам переховувався від німців у погребі. Як витримали тодішні люті зими — знав лише сам та його кінь Вірний. Після визволення Білопілля від німців у вересні 43-го козак Михайло з конем одразу подався до райвійськкомату. І вже наступного дня, як записано у книжці червоноармійця, обох їх «постригли» у кавалерію. Навіть не встиг заїхати додому, щоб попрощатися з дружиною та маленькими дітьми.

Вихор війни спершу кинув у білоруські болота, де трапилася з ним оказія, про яку пам’ятав до самої смерті. В районі Світлогородська Гомельської області, чинячи шалений опір, німецькі війська раптом перейшли в наступ і взяли в оточення кавалерійський полк, загнали його в болота, де мінометним вогнем знищили майже до ноги. Відтоді слід Михайла загубився аж до 1945-го. Хто ж знав, що гвардії сержанту армійської розвідки не рекомендовано було навіть писати листи?..

Віщий сон приснився його синові Миколці невдовзі після війни. Хлопчик бачив, як полем іде його батько. Прокинувшись спозарання, кулею вилетів із дому на битий шлях, що веде від залізничної станції, і там простояв аж до обіду, вдивляючись в обрій. І врешті-решт побачив двох військових, що прямували до нього. Хлоп’я помчало назустріч щодуху, та за кілька метрів заклякло: «Хто з них мій батько?». Вивів з остовпіння один з них: «Дивись, Мишко, який козак у тебе зростає!». Тоді Миколка й кинувся в обійми до батька...

Після війни — знову робота в колгоспі, знову при конях, якими орали, сіяли, звозили врожай (бо звідки тоді техніці було взятися?).

Про свої воєнні пригоди Михайло Кузьмич майже не розповідав. Лише якось зауважив, що дивом вибрався з «білоруського мішка», довго бродив лісами й перелісками, доки не натрапив на пораненого міною свого коника Вірного. Перев’язав йому розірвану осколками шию власною шинеллю, і так удвох дошкандибали до одного з військових лазаретів...

22 травня 1944 року Михайлу Манжелі присвоїли звання «гвардії сержант» і призначили командиром відділення розвідки. Визволяв Варшаву, штурмував Берлін, був нагороджений двома медалями «За бойові заслуги», орденом Вітчизняної війни, медалями «За визволення Варшави», «За штурм і взяття Берліна», ветеран праці...

Коли ж почалася кампанія вшанування ветеранів війни, яким надавалися певні пільги, звернувся колишній воїн до Білопільського райвійськкомату по ветеранське посвідчення. Показав майорові червоноармійську книжку з печаткою військової частини, де навіть значилося, що йому в 1944-му було видано шинель з шапкою-вушанкою, теплі шаровари й три сорочки разом з погонами сержанта. Не було у ній лише запису про фронтові подвиги козака Манжели. За це й «схопився» майор.

Це по-перше. По-друге, гортаючи документи, в яких Михайло Манжела значився у похоронених ще в листопаді

1943-го, офіцер запропонував ветеранові спростувати, що він не мертвий, а живий...

Військовий квиток на підставі посвідчень про нагороди фронтовику зі скрипом таки видали, але за посвідчення ветерана війни запропонували зайти, коли рак у полі свисне. А без нього був позбавлений й тих мізерних ветеранських пільг, якими ветеранів «балували» до великих свят. Тяганина тривала кілька років: боліли рани, необхідне було серйозне лікування, та «без бумажки ты — букашка». Хоч куди звертався — скрізь відмахувалися.

Зглянулась над фронтовиком одна добра душа з військкомату: вона тихенько дала адресу і порадила звернутися за документальним підтвердженням в архів Радянської Армії в місті Подольську Московської області. Сказано — зроблено. Невдовзі викликають ветерана знову до РВК. Замість нього до Білопілля приїздив його син, оскільки після такого чиновницького знущань колишній солдат не витримав — помер напередодні Дня Перемоги, далекого 1989 року. Чиновник-майор показав увесь послужний список колишнього гвардії сержанта з його численними нагородами і пообіцяв виписати посвідчення ветерана війни. Але кому?..

І досі у багатотомному довіднику записано, що Манжела Михайло Кузьмич загинув смертю хоробрих ще 26 листопада 1943 року і похований в селі Шацилки Світлогородського району Гомельської області (Білорусія). Похований живцем. І ось у березні 2007 року отримав син солдата повідомлення про смерть батька від директора меморіального комплексу «Меморіальний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років»! Текст мовою оригіналу:

І все. Жодної відмітки: чи вручена ця страшна звістка, кому і коли — невідомо. Либонь, на щастя, вона й не була вручена, бо жінку солдата ніхто й не шукав. Взяти до війська — взяли, «поховали», а от повідомити не спромоглися. Та солдат вижив усім смертям на зло. До речі, похоронка на його брата, Манжелу Наума Кузьмича, вбитого ще у 1940 році під час фінської кампанії, теж, певне, «їхала» на волах аж до середини 1950 року. Ось такою була «статистика» в Радянській Армії. Ось така історія «невідомого» солдата.

Та хіба він один такий? Досліджуючи родовід, ми встановили, що на фронтах Другої світової поклали голови тридцять наших родичів. Тобто майже все чоловіче плем’я нашої великої родини! В Улянівці прізвище Манжела лишилося тільки на обеліску. Із цих тридцяти лише десять осіб поховано у визначених місцях, а двадцятеро досі залишаються зниклими безвісти.

Характерно ще й те, що всі загинули за межами України: в Росії, Білорусі, Литві, Угорщині.

Сумська область.