І побудували у Великій Радогощі Січ...

За усіма теперішніми освітянським тенденціями цієї школи просто не повинно бути. Дітей у ній мало, у класах — по п’ять-шість чоловік. Перспектива неясна — вихованців у дитячому садочку стає дедалі менше. Проблем багато: утримання закладу потребує чималих фінансових витрат, бо розміщений він у невеличких, ще панських будівлях, яким необхіден і ремонт, і догляд. Але... Наперекір усьому цьому школа у Великій Радогощі Ізяславського району на Хмельниччині живе і стала предметом гордості не тільки шкільного колективу, а й всього села. А для приїжджих та гостей — щирих захоплень і навіть заздрощів.

Якщо у місцевих жителів розпитуватимеш дорогу до школи, то вона така: по ліву руку, якраз напроти шкільних вікон, справжнісінький сосновий ліс. По праву, якщо трохи не дійти, — Дике поле. А прямо, якщо пройти сторожовий кордон... Січ. Де школа? Так це ж вона і є. Тільки називається так: Козацько-лицарське об’єднання «Великорадогощанське січове товариство».

Коли таке читаєш на папері, може здатись, що все це — данина сучасній моді. Але коли роззираєшся навкруги, розумієш, що ти справді потрапив у козацько-лицарське товариство. Два невеликих класних будиночки та приміщення, в якому одночасно розмістився і дитячий садок, і шкільна їдальня, і майстерні, наче огороджують саму Січ. Всередині цього двору — дерев’яна церковця, два курені, спостережна вежа. Трошки далі — майдан, де на раду чи в святкові дні збирається все товариство. І тут-таки свій ставочок. Із справжнім човном. Із рибою та раками. Із місцем, де шкільний, себто січовий кашовар, який призначається з учнів, готує на вогнищі справжню козацьку їжу.

Якщо чесно, відбувається це не кожен день, але нікому не заборонено і в човен сісти, і на вежу піднятись, і в курені посидіти. А оскільки всі ці козацькі справи традиційно не жіночі, то для дівчат тут же звели світлицю, де і піч є, й усяке начиння для господині. У будні на цій території навчаються та живуть звичайні сільські хлопчики та дівчатка. Але приходять дні, коли козаки із джурами одягають шаровари та шапки, лелі з данами розквітають вишиванками і вся козацька старшина на чолі з отаманом, читай — директором школи, вилискує своїми нарядами. Дехто із гостей навіть не міг утриматись від запитання, чи справді все це є, чи подібні показові дійства влаштовуються тільки для приїжджих, чим викликав щире обурення всього колективу. Бо Великорадогощанська Січ — це не зовнішні атрибути. Це вже спосіб мислення, виховання, спілкування і виживання.

Саме так говорить про все те дійство, що тут відбувається, директор школи Іван Гаврилюк. Йому три роки тому прийшла в голову ідея створити щось незвичне, своє, а головне — не показове, а сповнене життя. Усім колективом довго думали, яким принципам, ідеалам учити дітей? Як виховати їх справжніми патріотами? Як у невеличкому селі на краю області показати, що таке демократія, і якою вона може бути в реальності? Пробували все: запроваджували і свою республіку, і шкільний парламентаризм, і президентську модель, але нічого з того не прижилось. Усі ці інституції в дорослому житті вже встигли настільки себе скомпрометувати, що не викликали у дітей ні інтересу, ні прагнення до наслідування. Ось тут і виникла думка про козацтво. Бо якщо скинути з нього розцяцьковану обгортку, визнати і відокремити негативні моменти і заглянути в саму суть, то що може бути кращим символом українства та патріотизму? На тому й порішили і почали будувати Січ.

Поки діти вивчали історію козацтва, його лицарські традиції, основні заповіді шляхетної моралі, отаман взявся за розбудову в буквальному розумінні слова. Що це означає для директора сільської школи, котрий частенько і банку фарби не має за що купити, може зрозуміти тільки директор сільської школи. Про яке будівництво на шкільному дворі взагалі можна було вести мову, коли треба міняти вікна, латати ґанок, запасати дрова на зиму...

— Січ будували всі разом: і батьки, і вчителі, — розповідає Іван Олексійович. — На великі гроші сподіватись не доводилось, де їх узяти в селі? Тож вирішили групами попрацювати в місцевому лісгоспі. А в якості плати за це отримали ліс.

Взагалі ж Ізяславський держлісгосп одним з перших відгукнувся на прохання про допомогу. А вже коли був матеріал, то у дворі швидко почали рости будівлі. Так три роки тому свято останнього дзвоника школа зустріла вже на Січі. А гра, яка народилась у класі, поступово зацікавила все село.

У козачата не можна просто записатись. Треба перед усією Січчю розповісти, з якого ти роду, чим славні твої батьки, як жили діди. Треба щось зробити своїми руками і всім показати, який ти майстер. Треба заручитись підтримкою жіночого товариства — лелі і дани обов’язково повинні сказати своє слово, чи гідний ти лицарського звання. Треба показати свої фізичні можливості — чи впораєшся з конем, чи можеш бути вправним косарем, теслею, кашоваром, рибалкою...

І лише після цього тебе посвятять у козачата і видадуть козацьку шапку. Без неї на Січі робити нічого. Тут, де всі питання вирішуються тільки громадою, проголосувати можна лише піднявши вгору шапку. І немає більшої ганьби, ніж та, коли її відбирають, а траплялось і таке. Зате і більшої радості немає, коли разом із шапкою повертається повага товаришів і козацької старшини.

Такий само шлях посвят проходять і дівчата. Кожна демонструє, яка вона господиня. Не навчилась дома куховарити — приходь до школи, розпалюй у світлиці піч, став казан. Не вмієш шити-вишивати — йди до куреню наставниць, вони покажуть. Не знаєш, як зціляти хворого — тебе чекають у гуртку «Рута-м’ята». А як усьому навчишся — твою майстерність оцінять козаки-лицарі.

Свої випробування проходить і вчительський курінь. Про шкільну програму ніхто не забуває, але кожен учитель мусить навчити дітей практичним і корисним речам. На уроці математики можуть прорахувати, як збудувати чайку. На біології — як вижити і вилікуватись за допомогою рослин. На хімії — з чого зробити необхідні в господарстві сполуки. Жоден предмет не обходиться без уроків практичного пізнання.

Усе це могло б виглядати надуманим і штучним, якби не було таким реалістичним. Якби дорослі щиро не повірили в те, що роблять. У школі, де півсотні учнів і весь педколектив складається із дванадцяти чоловік, не повинно бути фальші. Бо тут усі на виду, у всіх — одне життя. І воно не хоче завмирати ні за яких обставин.

Тут не вірять у те, що у таких крихітних шкіл немає майбутнього. Бо інакше навіть нинішнього року сюди не прийшла б новоспечена випускниця педуніверситету. Інакше колектив не поповнювався б молодими вчителями. Інакше при школі не облаштовували б групу дитячого садка.

І все тоді, коли через п’ять років у школі залишиться лише 38 дітей, які приходитимуть сюди із трьох сіл. Але запитайте, чи спало кому на думку в самій школі чи у селі заявити про те, що малокомплектну, неперспективну і витратну школу потрібно закрити? Хіба захоче хтось шукати кращого навчання і виховання у новомодних центрах та округах? І чи не виглядають на цьому фоні справжньою нісенітницю заяви про те, що невеличка сільська школа віджила своє і пішла у минуле?

Великорадогощанська Січ перекреслює всі ці чиновницькі стереотипи. Тут наперед думають про те, як же фінансово підкріпити свої плани.

— Нам пощастило із керівництвом районного відділу освіти, — переконаний директор. — Моральна підтримка, розуміння, прагнення дивитись у майбутнє — все це інколи важить навіть більше, ніж фінансова допомога.

А із фінансового глухого кута крихітна школа усіляко пробує вибратись сама. Якщо на своїх дванадцяти гектарах виростити городину — дешевшими будуть шкільні обіди. Якщо на сінокосах зібрати сіно — теж пару сотень можна заробити. Якщо збудувати справжню баньку — можна влаштувати на Січі літній оздоровчий комплекс. Якщо відновити гончарну справу (круг є, глина знайдеться) — можна туристам і гостям пропонувати і сувеніри, і майстер-класи. А якщо розробити маршрут кінних походів (а в школі є два своїх коники), прокласти стежину з різними випробовуваннями — обов’язково знайдуться екстремали, котрі підуть у похід справжніми козацькими шляхами...

Усе це не фантазії. Це плани реальних робіт, котрі готові виконувати шкільна старшина, тобто вчителі, і батьківський курінь. І робитимуть вони це для того, щоб школа у Великій Радогощі була завжди.

Козакам не личить просити. Все у своєму житті вони здобувають самі. Але й нам усім як дивитись на те, що козачата і джури не мають свого вбрання? Бо ж святкове бережуть для урочистостей, а на щоденне — ніяк не розживуться. Тож і просили запитати, чи не перевівся серед українців дух лицарської взаємодопомоги, чи не вкладе хтось і свого червінця у розбудову Січі?

Хмельницька область.

На знімках: справжні козаки вміють робити все; у цій школі клас і музей старожитностей — одне ціле.