Сьогодні минає дев’ять років від того дня, коли щез наш колега Георгій Гонгадзе. Однак, схоже, його таємниче зникнення й досі залишається нерозкритим. У попередніх публікаціях «Справа Георгія Гонгадзе: міни уповільненої дії» («Голос України» №№ 85, 89, 156) автор публікацій аналізував факти з відкритих джерел інформації, які могли пролити світло на причини зникнення і смерті журналіста. Сьогодні спробую узагальнити висновки і висунути свою версію про те, що сталося 16 вересня 2000 року.
Але спершу про інше. Нещодавнє інтерв’ю його матері Лесі Гонгадзе змусило замислитись, чи й справді його останки знаходяться у морзі на Оранжерейній? Тим паче мати категорична: в останків залишки осколків у лівій руці, а Георгія було поранено в Абхазії у праву. Отож, думається, у Генеральної прокуратури повинні виникнути запитання і до тих, хто впізнав останки журналіста, і до тих, хто перевозив їх у Київ. І тоді слідство може отримати додаткові дані для встановлення істини. А тепер про версію.
Чи варто шукати кішку в темній кімнаті, де її немає?
Уперше свою версію про причетність спецслужб сусідньої країни до «справи Георгія Гонгадзе» автор цих рядків висловив одразу після зникнення колеги. У той час, щоправда, ті, хто чув її, скажу відверто, не вельми схвально відгукувалися про неї. У багатьох було переконання: винна рідна українська влада. А після того, як прогримів «касетний скандал», переконання переросло у впевненість. Тим паче всі пам’ятали скандальне запитання, яке Георгій поставив Леоніду Кучмі в передачі «Епіцентр» незадовго до другого туру президентських виборів 1999 року.
Окрім того, у грудні того ж року Георгій Гонгадзе повіз у Сполучені Штати лист за підписом більш як ста журналістів про те, що в Україні запроваджена цензура і переслідуються незалежні працівники ЗМІ. (Свій підпис під листом поставив і автор цього дослідження, хоча і не поділяв на сто відсотків цю думку. Тим більше у «Голосі України», яка була газетою Верховної Ради, тобто державним виданням, і в ті часи спокійно друкувалися статті, в яких жорстко критикувалася чинна влада. Так, існували деякі проблеми. Для прикладу: у 1999 році припинилося фінансування газети, що тривало доволі довгий час. Хоча закон і передбачав виділення коштів для висвітлення діяльності органів влади.)
А тому не дивно, що невдовзі акція «Знайдіть журналіста» переросла в акцію «Україна без Кучми!». Власне, з цього й розпочалася блокада України на міжнародній арені і почалося вимушене зближення з Росією. Дехто з колег з неприхованою іронією писав про те, що Леонід Данилович став фактично невиїзним і тепер може тільки й вояжувати то в РФ, то в Туркменію. Хоча у своїй інавгураційній промові Леонід Кучма пообіцяв, що країна побачить нового Президента, а мета, яку він ставить перед собою і Україною, — вступ до НАТО і Європейського Союзу. З цього, напевно, і треба починати розслідування «справи Гонгадзе», а не з пошуку чорної кішки у темній кімнаті ще й з допомогою сумнівних «плівок Мельниченка».
Кадебісти колишніми не бувають
Ці слова нинішнього прем’єра Росії Володимира Путіна, тодішнього Президента, не цитує хіба що лінивий. А тому надам слово його колезі, колишньому генералу КДБ Олександру Нездолі. Ось що він пише у своїй книжці «КГБ: рассекреченные воспоминания» (цитую мовою оригіналу): «...к счастью, в процессе формирования СБУ удалось успешно противостоять всем этим течениям и сохранить профессионалов из КГБ. Гром грянул много позже, когда десять лет спустя Президент Леонид Кучма решил провести так называемую декагебизацию страны. Надо отметить, что Кучма не любил сотрудников КГБ и не скрывал этого. Сотрудники КГБ (зверніть увагу, не СБУ, а КДБ. — Авт.), будучи хорошо информированными о том, что происходит в ближайшем окружении Президента, платили ему тем же... Обьявив декагебизацию, Кучма тем самым подпилил сук, на котором сидел. Вскоре после этого в стране грохнули процессы, лишившие власти его и окружение. И процессы эти во многом были инспирированы из-за рубежа...».
Думаю, автор сказав не всю правду, хоча, напевно, у нього є своя версія розвитку подій, а, оскільки кадебістів колишніх не буває, висловлю версію, що в Олександра Нездолі може бути й деяка інформація. Адже фактично він зізнається, що декадебізація — одна з причин тих процесів, які розпочалися у 2000 році.
І ще один штрих. Відомий видавець і журналіст, а в минулому причетний до військової розвідки Сергій Кичигін у своєму журналістському розслідуванні «Операція «Вільне слово» (автор писав про це кілька років тому) стверджував: на початку вересня 2000 року один знайомий у Москві пророкував, що на початку листопада того-таки року у вашого Президента розпочнуться проблеми. За словами, Кичигіна, його знайомий був причетний чи то до КДБ, чи то до Головного розвідувального управління Генштабу Збройних Сил...
Задумаймося: на початку вересня у Москві вже знали про ті проблеми, які з’явилися у Леоніда Кучми в листопаді. Отже, можна зробити висновок: у Москві знали і про записи, які велися у кабінеті нашого Президента, і про те, що мало статися у ніч з 16 на 17 вересня 2000 року.
Відтак набувають глибокого змісту слова, сказані тодішнім Президентом Грузії Едуардом Шеварднадзе у тому ж листопаді у Мінську після зустрічі глав держав СНД. Він висловив думку, що за вересневими подіями у Києві і подальшим їх розвитком стоять спецслужби сусідньої країни. І додав: ви добре знаєте, якої.
Остаточно «добила» авторитет Леоніда Кучми у світі плівка, на якій ішлося про продаж Іраку локаторної станції «Кольчуга», що з’явилася на світ Божий одразу після терактів 11 вересня 2001 року. Щоправда, американці українських «Кольчуг» в Іраку так і не знайшли. Але то вже інша історія. Як і отруєння Віктора Ющенка. Наостанок лише додам: пригадайте, як не добув свій термін у Кремлі покійний Президент РФ Борис Єльцин, і проведіть паралелі з подіями в Києві у 2000 році, і багато що одразу стане на своє місце. Проте інколи автори сценаріїв безсильні перед тим, як починають розвиватися події. Особливо тоді, коли у народу є почуття відповідальності за свою країну.
