Спочатку їмо мацу, а потім — паски великодні

Наша розмова з народним артистом України Олегом Школьником, його дружиною Тетяною і дочкою Наталею відбулася у дворі «родового гнізда» — затишному будиночку на Фонтані. Пізнє літо, на столі буяння одеських садів — крутобокі персики, які розливають тонкий аромат, загадково-смугасті кавуни, рубінові грона винограду, медові груші й, звичайно, яблука. У вольєрі задумався про щось своє собаче величезний пес на грізне імення Цезар.

У театральному житті Леонід Школьник — джентльмен із джентльменів, комунальник Семен Маркович, дивакуватий Вован Сидорович, і водночас — Річард ІІІ. Це актор від Бога, режисер, ведучий «Академії сміху» — людина творчої професії, та «богема», в якій вважається мало не соромно мати лише одну дружину в житті. А він не мислить жодного дня без своєї Тетяни. І не уявляє, як жити інакше.

Хором: — У школі.

Олег: — Ми знаємо одне одного з дев’ятого класу — обоє після восьмирічки прийшли до престижної одеської школи, в якій навіть був театр. А зважаючи на те, що я ще років у шість вирішив, що буду артистом, то мимо не пройшов. У першій виставі ми з Тетяною грали... чоловіка і дружину. Потім я її увесь час підколював: «О, моя дружина іде».

Тетяна: — А я на його приколи дівчатам казала, що ніколи не вийду за нього заміж, тому що якщо народиться дочка, по батькові в неї звучатиме якось неблагозвучно.

Олег: — Зви-чай-но. Пройшла б ти мимо, я ж такий гарненький був! Ось подивіться.

На знімку справді дуже симпатичний комсомолець, стрункий, з ясним поглядом.

Олег: — Минув рік, і ми вже разом готувалися до випускних іспитів. А вечорами цілувалися на нашій лавочці. Якось, обійнявши її, я сказав: «Хочеш вір, хочеш ні, але в нас із тобою буде дочка». А стосунки у нас були лише платонічні. Як кажуть, «давеча не то, что таперича».

Олег: — Ще б пак! Пам’ятаю, мені костюм купували без мене. Зняли мотузочками мірки й купили шикарну двійку. Батьки по телефону сказали: «Якщо не влізеш у костюм, поїдеш назад». Але костюм сидів як влитий.

Олег: — Мене практично всі звуть Алик, а ще Ляля, дочка так називає. Взагалі-то мене мали назвати на букву «А», за дідусем — правила у нас такі. Але Абрам у нашій країні ім’я не дуже зручне — у будь-який час — і вирішили назвати Алик. Батькові сказали так і записати. Він усе зрозумів, запам’ятав, прийшов і записав — Олег. Але все одно всі кликали Алик. А Танюшу я називаю Мишеням. Вона худенька була, бліденька, ну прямо як мишеня. І тато, якого вона обожнює, її називав «мишкою». І я так називаю. Або ще «мамочкою». А дочку називаю Нюшею. У мене є Миша і Нюша.

Наталка: — Ні, мама.

Олег: — Там як вийшло? Пологове відділення було на першому поверсі. І хоча скло зафарбоване було, я заліз прямо на раму й по голосу відслідковував процес. І як дочка «крекнула» перший раз, чув. Я очманів від щастя і про ім’я навіть не думав. А потім Таня передає записку: «У нас народилася Наталка». Так і з’явилася Наталка.

Олег: — Ну, що сказати? Тиск був. Я навіть якийсь час намагався витримати паузу. Наші відносини врятувала моя золота бабуся. І коли я батькам сказав, що не зможу без Тетяни, ті вже махнули рукою: «Нехай!».

Олег: — Бог у кожного в душі. І я вважаю, він єдиний. А ми із цього приводу не комплексуємо. Спочатку їмо мацу, потім паски великодні. І жодного разу з цього приводу не сперечалися.

Олег: — Запросто, ми ж нормальна родина. Ось учора остання сварка була. І як зазвичай, через дурницю. Ішов футбол. А я його не просто люблю, я фанатію, як тепер кажуть. «Чорноморець» за всіх часів і на все життя — моя команда. Я практично не пропускаю їхнього виступу на стадіоні. Люблю прийти раніше. Приготуватися, подбати про місця, роздивитися навкруги... Але це окрема історія. Учора ми дивилися матч по телевізору. Я вболівав за «Челсі», а дружина навмисно за протилежну команду, яка, звичайно, виграла. Я так розсердився: «Все, сьогодні спиш сама».

Олег: — Про що ви кажете?! Я це роблю щодня. Всіх своїх я годую. Мені дуже подобається готувати. Встаю я рано. Тож чому не побалувати своїх дівчаток? А готую я краще за дружину. Дочка, коли в ударі, може теж щось таке незвичне створити із смакоти.

Олег: — Я це дуже люблю. Це ж кайф який! Ідеш, вибираєш те, що тобі треба. Мрієш, як все це приготуєш... М-м-м...

Тетяна: — А вони в нього увесь час різні. Щось нове придумає й усе — старе вже як би й не фірмове. То були млинці на пиві.

Олег: — Курча по-африканськи: курка, креветки і банани. Сам придумав. У чому «фішка»? По-перше, банани незвичного смаку, по-друге, ця курочка за смаком перетворюється на великий шмат крабового м’яса.

Олег: — Жодних таємниць. Їжте на здоров’я. І побільше. Я ж не сам такий товстий маю бути.

Олег: — Це дружина з донькою. В їхньому зимовому саду, за яким вони тремтливо доглядають, вони можуть посадити все, що хочуть! У нас чудовий будинок! Нам здається, що він схожий на корабель. На каміні дружина наполягла. Вона дуже любить його палити, і найцікавіше, що він слухається тільки її. Так добре...

Олег: — Так. А ми не змогли. Тобто дозвіл був. Але ми не змогли себе уявити в чужій країні. Ми часто до всіх їздимо в гості. Та й тільки. А тут на нас всі наші рідні могили. Немає в Одесі жодного кладовища, де б не було могил нашого роду... Відірваність рідних змушує сумувати.

Олег: — Все дуже просто: треба дуже хотіти... любити людину. Я ціную те, що моя дружина на мене завжди чекає, ми ставимося одне до одного з особливою ніжністю (це вже точно: випадково був свідком їхньої телефонної розмови — ну просто медовий місяць! — Авт.). Мене не тягне після роботи випити із хлопцями по кухлю пива або чогось міцнішого. Я їду додому до своєї коханої.

(А якщо він удома, а дружина на роботі допізна, хоча б як стомився або був зайнятий, обов’язково заведе машину й поїде забирати додому свою Тетянку — і жодних таксі й «бомбистів»: «Як я можу довірити її комусь?»).

Олег: — О, у нас «тваринне» сімейство ще те (посміхається).

Олег: — Виходить, що так. Я був молодший, стрункіший, і в мене ще в Куйбишеві був перший пес — білий хорт. Шикарний собака! Правда, коли ми його підібрали, він був такий заляканий. Вичухали, вигодували і... знайшовся хазяїн. Уявляєте, вечір, дзвінок у двері. «Хто б це міг бути?» — думаю, іду відчиняти. А пес мій уже до дверей на пузі повзе й скиглить. Відчиняю двері, стоїть якийсь дядько і кличе: «Лебідь!». Виявляється, так нашого знайду звали. І він прямо каблуки цьому дядькові чужому облизувати почав. Ну, як тут не віддаси, якщо за хазяїном помирає пес? А шкода як було... Душа боліла. Адже звикли. І це ж перший наш собака був. А з Наталкою що було... Ой, і не хочеться згадувати.

Жили потім у нас й інші собаки. А ось уже років сім у мене середньоазіатські вівчарки. 

Олег: — А як же! Я раніше якось кішок «за людей не вважав». Собака це зрозуміло, з ним і поговорити можна. А кішки... Ні. Але будували ми саме ось цей будинок, тут раніше ще до війни була дача Тетяниної бабусі. Чого, думаємо, буде зовсім розвалюватися? А райончик-то — во! Фонтан! Ну і будували ми на її «базі» будинок. Сидимо з робітниками якось перекушуємо, глядь — на газовій плиті, такі, знаєте, двокомфорочні є, від балона, — от на ній саме мишка сидить. І так спокійненько крихту «вечеряє». Роботяги принесли вранці триколірну кішечку. «Це мишолов, — кажуть. — Кличуть Муся». Ну, Муся так Муся. Тиждень живе в нас ця Муся, а мишка собі знай «вечеряє» на грубці (регоче).

Тетяна: — Ну ось я їй і кажу: «Завтра побачу мишу, викину тебе на вулицю».

Олег: — Уранці приходимо, а робітники показують — голова від мишки валяється. Речовий доказ полювання! Ну, рейтинг Муськи, звичайно, виріс...

Олег: — Муська спить на моїх грудях. Причому, коли я в майці, їй більше подобається. Ось так і живемо, уперемішку із тваринами... Але це так класно! Я рано прокидаюсь. Вийду іншим разом із книжкою у двір, сяду, а Цезар під руку норовить підлізти. І незручно йому, а не пошевелиться, аби тільки руки моєї торкатися. Це дорогого вартує...

Одеса.

На знімках: Олег Школьник — комсомолець. Портрет в «інтер’єрі».