Севастопольський underground — кіноверсії та реальність

Фраза, винесена в заголовок, жодного відношення до гусарської пропозиції «сообразить на троих» чи розмови про дачну ділянку не має. Вона могла пролунати за зовсім інших обставин. І з приводу предмета, який ви, шановний читачу, найімовірніше, бачили. Бачили, якщо навіть жодного разу в житті не були в Балаклаві. Йдеться про ті ракетні установки, які радянські морські піхотинці так браво знищили на «кіношній» надсекретній базі на якомусь екзотичному південному острові в творі кінорежисера Михайла Туманішвілі «Одиночне плавання».

Для тих, хто народився або дорослішав у незалежній Україні, наведу цитату з улюбленої та авторитетної (для них) «Вікіпедії»: «Події відбуваються в 1980-ті роки під час холодної війни. На кордоні Тихого та Індійського океанів знаходиться незаселений острів, з території якого розвідка ВМФ СРСР зареєструвала запуск крилатої ракети з підземної шахти. Неподалік острова здійснюють маневри сили ВМФ СРСР і США. Радянське командування припускає наявність на острові військової бази США й вирішує відправити туди розвідгрупу морської піхоти. Проте події на американській острівній військовій базі виходять із-під контролю. Майор Джек Хесселт відмовляється підкорятися наказам командування й наступну ракету збирається спорядити ядерною боєголовкою. Перед групою майора Шатохіна стоїть нелегке завдання — запобігти небезпечному інциденту, який може перерости у світову війну».

Винятковість Михайла Туманішвілі, крім кінематографічного таланту, полягає в тім, що його бойовик — єдина «асиметрична радянська відповідь» на «Рембо» і єдина ілюстрація передбачуваного розвитку подій у відкритому зіткненні радянської і американської військових машин. «Американськість» «Одиночного плавання» зробили легко й просто: на кришки контейнерів пускових установок ракетної батареї були наклеєні написи «US NAVY». І глядач повірив!

У Севастополі живуть очевидці передісторії розказаної вище історії. Вони добре пам’ятають рік 1954-й — розпал «холодної війни». Радянський Союз, обзавівшись атомною й водневою зброєю (першу водневу авіабомбу — плід наукового генія, на той час 32-річного Андрія Сахарова — було зірвано в СРСР 12 серпня 1953-го), форсовано створював «ядерний щит». Частину його вирішили розташувати у «всесоюзній оздоровниці», тобто в Криму. Так у Кримських горах, поблизу мису Айя, що на околицях Балаклави, з’явилися суворо засекречені будівельники. Вони мали в кримських скелях звести підземний ракетний комплекс берегового базування. Фахівці стверджують, що він був унікальний у всьому — перший у світовому масштабі. «Підкачала» тільки дальність його дії: радіус ураження в морській акваторії розраховували на 100 кілометрів. Можливо, від цієї цифри й пішла назва об’єкта, яка прижилася і збереглася в народі й досі — «об’єкт 100». У побуті — просто «сотка».

Створили спеціальне засекречене управління підземних робіт Чорноморського флоту, яке курирував головний інженер будівельного управління ЧФ полковник Арчил Геловані. Поза сумнівом, набутий на Чорному морі досвід допоміг у майбутньому Арчилу Вікторовичу досягти значних кар’єрних висот — 28 жовтня 1977 року йому присвоїли звання маршала інженерних військ, а пішов він у запас з посади заступника міністра оборони СРСР з будівництва і розквартирування військ.

Місце для «сотки» вибрали в товщі кримських скель, сховане від стороннього ока густим лісом. Автономність існування і бойової роботи об’єкта передбачалася досконала: спецбудівельники вирубали приміщення під командний пункт і для розміщення чергових змін, зберігання ракет і палива до них, для розміщення дизельних електростанцій... У разі ядерного удару по об’єкту він мав залишатися життє- і боєздатним: запаси води і продовольства, «запас міцності» інженерних, фільтровентиляційних повітряних систем давали можливість військовим повністю герметизувати споруду після атомного нападу й навіть завдати «удару у відповідь».

Паралельно на околицях села Резервне споруджували (відстань — шість кілометрів) ще одну стартову позицію, тобто ракетний дивізіон. Технічна оснащеність підрозділів була на небаченому для тих часів рівні: за лічені секунди буквально з-під землі (багатотонні сталеві бронеплити за допомогою електричних приводів розходилися в різні боки) піднімалися пускові установки (ПУ) з двома крилатими ракетами. На кожному об’єкті було змонтовано по дві ПУ. Тобто одночасно частина могла завдати нищівного удару по супротивнику вісьмома ракетами, сховатися під землю й перезарядити установки. І так — доки вистачить боєзапасу...

Ударний темп будівництва й паралельність формування і навчання військової частини дали змогу домогтися того, що вже влітку 1957 року перший бойовий пуск ракет з «сотки» сповістив про народження нової сторінки історії радянського військово-морського флоту — епохи берегових ракетних частин.

За вісім років з «сотки» стріляли двадцять п’ять разів. Училися завдавати удару по НАТОвській десантній колоні, що рухається від берегів Туреччини до Криму, прикриваючи розгортання Чорноморського флоту. А ракетну базу, яка вознеслася на півкілометрову над рівнем моря висоту, вважали, супротивникові знищити буде не під силу.

З огляду на те, що до турецького берега відстань від Балаклави більш як сто кілометрів, військові фахівці в 1961 році вирішили модернізувати берегові стаціонарні комплекси «Утес». Те, чим передбачалося переозброїти берегових ракетників, розробляв легендарний конструктор ракетної зброї Володимир Челомей. Його «доробок» (ракети П-35Б) виявився таким універсальним, що ним озброїли, крім берегових ракетників, чорноморців і північноморців, чорноморські крейсери «Грозний» і «Адмірал Головко».

Правда, «апгрейд» під Балаклавою тоді дещо затягнувся. Стрельнути новими ракетами реконструйована «сотка» змогла тільки з травня 1971-го. Ракети без проблем долітали аж на берег турецький — дальність польоту становила триста кілометрів. Що давало змогу за бажання «показати Кузькину мать» жителям не тільки Трабзона або Зонгулдака, а й самого Стамбула-Константинополя. Що, втім, не зашкодило через десятиліття знову задуматися про розширення можливостей. Цього разу від «сотки» треба було прийняти на озброєння нові ракети «Прогрес». Назва свідчить, чи не правда, про своєрідність військового гумору? Який буде більш рельєфним, якщо знати, що «вироби» проектували для оснащення ядерними боєголовками...

Саме їх кіноглядачі й могли побачити в «Одиночному плаванні». У природному антуражі, характерному для балаклавської «сотки». Ті, кому знайомі справжні пейзажі цього регіону Криму, дивувалися: звідки в кадрі з’явилися пальми?

З 1996-го «сотка» стала українською — за умовами договору про розподіл Чорноморського флоту СРСР відійшла вітчизняним військовим. Улітку 2002-го авторові цих рядків довелось місяців зо два зблизька спостерігати, як складний і чималенький за площею об’єкт (майже шість гектарів благодатного кримського гірського лісу в курортній зоні) охороняли з десяток солдатів під командою старшого прапорщика. На той час «об’єкт 100» ще здатен був дати бажаючим досить повне уявлення про рівень розвитку фортифікаційного мистецтва радянського періоду історії.

Деякий інтерес до того, щоб з «сотки» зробити туристичний об’єкт, виявляли севастопольські бізнесмени. І навіть у Міністерства оборони купили його. Але потім військове відомство чи то за власною ініціативою, чи то за «підказкою» прокуратури в судах запекло сперечалося з новими власниками, відбирало землю й будови, що розвалюються, знову продавало... Коротше кажучи, доки судилися, заповзятливіші люди часу даремно не втрачали: вивезли з «сотки» все, що погано лежало. А що добре — тим паче!

...Нещодавно мій знайомий, великий шанувальник гри в страйкбол, із захватом розповідав мені про те, як вони «корпоративно поїхали на «войнушку», чотири з половиною години добиралися до зруйнованої тваринницької ферми в степовому Криму» і як їм новий господар «цілісного майнового комплексу» заборонив користуватися його придбанням. Про те, що за двадцять хвилин їзди від Севастополя по досить стерпної якості асфальтованій дорозі є чудове занедбане військове містечко з дивної краси пейзажами гірського Криму, мій співрозмовник чув. Але жодного разу на його території не «воював»...

Севастополь.