Сімдесятирічна Ольга Петрівна Защепа не може повернутися у свій дім, де прожила більше сорока років: внучка її на поріг не пускає...
Прийшла біда: відкривай ворота
Подружжя Защеп переїхало до Миколаєва більш як сорок років тому з двома малюками на руках: Юлі було п’ять, а Михайлику — три рочки. Місцева рада виділила молодій родині сім соток землі під будівництво індивідуального житлового будинку, і закипіла робота. Сімейне гніздо було зведено, але особисте життя не склалося: подружжя розлучилося. Глава сімейства вчинив по справедливості: Ользі Петрівні з дітьми дістався будинок, колишньому чоловікові — «Москвич»...
Діти виросли. Дочка Юлія вивчилася, вийшла заміж, трьох синів народила й все життя працювала в школі. Її будинок — на цій само вулиці. Доля Михайла, на жаль, виявилася нещасливою: у тридцять років він загинув у ДТП в Устинівському районі Кіровоградської області, де проживав разом зі своєю багатодітною родиною.
В осиротілому домі Михайла Защепи на руках у розгубленої молодої дружини залишилося четверо маленьких діток: наймолодшій не виповнилося і року. Помикавшись із дітками, невістка зібрала малят і привезла їх до свекрухи в Миколаїв.
— Приймайте, мамо!
А онуки — один менший за одного: Віті — шість років, Каті — п’ять, Ірині — три, Маші півтора року... Довідавшись, що невістка з дітьми не в гості прибула, а привезла онуків на повне бабусине утримання, Ольга Петрівна, сама «дитя війни», спочатку розгубилася, але потім взяла себе в руки: нічого, якось воно буде. Не віддавати ж у мирний час онуків у чужі руки.
От тільки молодшеньку бабуся не ризикнула залишити: не залізна ж. І невістка поїхала назад з крихіткою в кіровоградське село. Дуже скоро молода вдова вийшла заміж, і в новій родині з’явилися нові пелюшки...
А троє онучат так і жили всі ці роки при бабусі, котра офіційно оформила над ними опікунство. Закінчивши школу, Вітя вивчився на газоелектрозварника, Катя освоїла професію кулінара-кондитера, вийшла заміж, але з бабусиного дому виїжджати не хотіла — чоловіка до себе покликала. А молодша, Іра, після закінчення навчання повернулася до матері, де теж знайшла свою долю, вийшла заміж і виховує дитину.
Здавалося б, прийшов час і Ользі Петрівні перепочити, почити «на лаврах старості»: онуки повиростали, здобули професію, почали обзаводитися родинами. Та ба...
Ресурс життєвих сил, на жаль, не вічний: звідки й що взялося, медична картка Ольги Петрівни розпухла від лікарських діагнозів: цукровий діабет, дисциркуляторна енцефалопатія, дифузійний кардіосклероз, а потім — ішемічний інсульт. За ним — іще один...
Щиро кажучи, бабуся давно потребувала стороннього догляду, але, як людина старого гарту, нікого намагалася не обтяжувати, нікому не бути тягарем. Але слух, зір і сприйняття часто губилися...
Відповідно до медичного висновку, виданого в жовтні минулого року, О. Защепа є інвалідом першої групи, має потребу в постійному сторонньому догляді й спостереженні лікарів — невролога, терапевта, ендокринолога.
Старенька і нотаріус: одне одного не зрозуміли?
Було боляче й гірко дивитися на жінку похилого віку, яка гірко плакала і ледве пересувалася з допомогою палиці.
— Допоможіть мені, — заплакала бабуся. — Рідна онука Катя обдурила мене. Пообіцяла до кінця життя піклуватися, для цього тільки договір треба підписати у нотаріуса, щоб їй будинок передати. Внучка тільки дуже просила мене, мовляв, дочці Юлі нічого не казати про нотаріуса. Я повірила, думала, справді онука доглядатиме мене, адже разом п’ятнадцять років в одному будинку прожили, і розписалася, де мені показали. А через місяць вона виписала мене з дому: мовляв, бабусю, тільки на пару днів, щоб узяти банківський кредит. Але назад не прописала. І в дім впустити відмовилася. Сказала: будинок тепер їхній із чоловіком, я на них оформила дарчу. Якби дочка не дала притулок мені, не прописала, я й пенсію не змогла б одержувати... За що так зі мною?
Гірку розповідь жінки супроводжували сльози: вона згадувала, як у шоковому стані звернулася до міліції, як через тиждень прийшла постанова про відмову в порушенні кримінальної справи (це, мовляв, ніяке не шахрайство, а звичайні цивільно-правові відносини: звертайтеся, бабусю, до суду). Як стало їй погано (стався третій інсульт), як мову відняло і як у лікарняну палату прийшла Катерина — не з передачею або співчутливим словом, а з вимогою забрати заяву... Нотаріально завірений приватним нотаріусом документ зайвий раз підтвердив народну мудрість: написане пером — не витягнеш волом.
Звернення у Центральний районний суд теж не мало успіху. У задоволенні позову бабусі до своїх кривдників про визнання договору дарування недійсним суд відмовив. Мотиви прості: чого, мовляв, тепер бабці стрясати повітря, треба було думати, коли договір підписувала. Але ж, крім договору, є ще й інші докази, наприклад, свідки. Незважаючи на те, що захист клопотав опитати в суді потерпілу, її дочку з чоловіком і сусідів, суддя клопотання відхилила й обмежилася тим, що вислухала нотаріуса.
Ухвала апеляційної суддівської колегії в січні нинішнього року залишила рішення суду першої інстанції без зміни.
Внучка і нас вигнала
А що ж онука Катя? Як їй живеться разом із чоловіком у колишньому бабусиному домоволодінні? Можливо, не все так просто в цій історії, і бабуся розкрила не всю правду? І як далі внучка має намір будувати свої стосунки з бабусею, яка її виростила? Чи повернеться вона, нарешті, у свій дім? Принаймні нам дуже хотілося вислухати й другу сторону конфлікту.
Катя зняла слухавку, але від зустрічі категорично відмовилася:
— Яка ще редакція? Я нікому нічого не збираюся пояснювати!
Можливо, того дня у неї не було настрою, боліла голова або, приміром, пригоріла картопля... Всяке буває... Ми самі її відвідали. До воріт швидко підійшла молода жінка, а за нею й чоловік. Після першої ж фрази ми зрозуміли: розмови не вийде:
— Ви що, не розумієте? Я не збираюся спілкуватися з вами, ідіть звідси!
Чоловік навіть пригрозив:
— Якщо не заберетеся геть, через п’ять хвилин викликаю міліцію! Ми виграли всі суди, вам це зрозуміло?!
Нам нічого не залишалося, як поїхати, так і не з’ясувавши, чому онука виставила бабусю геть.
«Діти війни» проти
За настійним проханням громадської організації «Діти війни» за юридичний супровід справи Ольги Защепи взявся відомий у місті адвокат Сергій Білик. Ветерани глибоко обурені ставленням молодої пари до жінки похилого віку.
— Ми вже подали скаргу в Центральний районний суд про скасування постанови Центрального райвідділу міліції про відмову в порушенні кримінальної справи. Переконані, суд прийме законне й справедливе рішення... А далі справа покаже, — розповідає Сергій Білик, — держава слабких, безпомічних захищати зобов’язана — інакше це не держава...
P. S. Імена і прізвища дійових осіб змінено. Збіг з реальними подіями випадковий.
Коментар
Адвокат Сергій Білик:
— Наявні документи й отримана інформація дають підставу припустити можливі шахрайські дії з боку внучки потерпілої. Але дільничний інспектор міліції Центрального РВ в порушенні кримінальної справи за заявою Защепи відмовив. Як показало подальше вивчення матеріалів, перевірка, як така, не проводилася, більше того, інспектор брав участь у виселенні бабусі. Рішення було оскаржено в Центральному суді: постанову дільничного інспектора суд скасував, а матеріали направив на додаткову перевірку. Але на порушення чинного законодавства додаткову перевірку проводив... той самий дільничний інспектор, котрий уже в травні вже вкотре відмовив у порушенні кримінальної справи. Рішення було оскаржено через прокурора Центрального району: постанову дільничного інспектора скасовано як передчасну і необґрунтовану.
