Ліки від суспільної амнезії

Що далі події 1991 року, то менше запитань і роздумів про них. Україна — незалежна держава. І навіть ті, хто й досі уявляє себе часточкою великої імперії, звикають до цього незаперечного факту. А вже виросло покоління ровесників молодої держави. Їм тільки вісімнадцять, і бачать вони себе в системі координат, де все починається з України. Але ж і Україна з чогось починалася! Та чи багато знає про це нинішня молодь? На жаль, ні. Особливо — про регіональні події, що досі залишаються поза увагою істориків.

Може, їм здається, що це «не масштабно». Але ж велике починається з малого. І це тонко відчув історик, тому й з’явилася книга «Запоріжжя на шляху до себе...». Її автор — професор, доктор історичних наук, проректор Запорізького національного університету Федір Турченко. Він спробував пояснити, спираючись на документи та свідчення сучасників, чому Запоріжжя, всіма визнане серце України, таке двоїсте і непослідовне в здійсненні національної політики.

Характерна особливість стилю Федора Турченка — документалізм, стислість викладу масштабних тем і стриманість у вживанні художніх образів. А тут з перших же сторінок повіяло публіцистикою. Автор не приховує, що книга «Запоріжжя на шляху до себе...» з’явилася несподівано. Бо працював він понад дев’ять літ хоч і над цією темою, але в іншому ключі. Підготував до видання фундаментальний збірник документів, що відображають перебіг політичних подій у регіоні в кінці 1980 — на початку 1990 років. Але коштів на видання не було, от і довелося засісти за нову книгу, що стала своєрідним коментарем до основної.

— Сьогодні цілком очевидно, що жителі краю і особливо молоде покоління мало знають про боротьбу, яка точилася між представниками партноменклатури і демократичними силами, — розповів Федір Григорович. — Думаю, це не випадково. Вже під час роботи над книгою я зіткнувся з парадоксальною ситуацією. Здавалося б, усе було зовсім недавно, є учасники і свідки, але жодних матеріалів... Бо в дні, коли точилася гостра боротьба за здобуття Україною незалежності, стався, як на погляд історика, величезний злочин перед суспільством. В обкомі КПРС і в облуправлінні КДБ були знищені безцінні документи, що нині склали б основу бачення тих подій.

Тому Федір Турченко звернувся до небайдужих людей, що зберегли документи того періоду, написали спогади. Його архів почав поповнюватися самвидавськими газетами, листівками, знімками, документами громадських організацій, матеріалами офіційної статистики. І тут сталося, можна сказати, диво. Коли історик звернувся до Костянтина Лямцева, який у 1991-му представляв у облраді демократичні сили і на правах старшого закривав Запорізький обком партії, той передав кілька мішків врятованих від знищення секретних партійних документів. Більше 17 літ вони лежали в нього у квартирі й ніким не були затребувані. Чому так сталося?

— Можливо, я надто драматизую ситуацію, але й мовчати про таке не дозволяє совість, — каже Федір Григорович. — На мій погляд, зараз у нашому регіоні, а може, й у всій Україні, реалізується сценарій, так би мовити, суспільної амнезії. Можливо, це робиться й стихійно, однак з мовчазної згоди колишньої партноменклатури, котра ще частково є при владі, та нової еліти — економічної, фінансової і політичної... Робиться це для того, щоб вирізати з пам’яті події, що відбувалися в 1991—1993 роках, і показати історію України як щось таке, у чому немає ніяких переходів. Бо при владі, в тих самих кабінетах — ті самі особистості, хоч їм і довелося змінити свою риторику, а також герб та прапор країни.

Допитливий читач знайде в книзі відповідь і на це запитання. Хоча наш край і називається Запорізьким, та мало що він зберіг для нинішніх поколінь від «славних прадідів великих». А все почалося після знищення царицею Катериною останньої Запорозької Січі. Колонізація півдня України мало чим відрізняється від завоювання англо-французами Північної Америки, хоча й не була такою кровопролитною на перших порах. Бо тутешнє населення — і українці, і ногайці, чиї землі лежали по лівому березі Конки і далі на південь, — були приречені не на фізичне, а на етнічне знищення. Ногайці не витримали напливу переселенців і виїхали в Туреччину, а українці перетворювались у так званих русофонів.

Останнім великим сплеском української національної свідомості у цих краях була махновщина, придушена з надзвичайною жорстокістю Радянською владою. Вона винищила не лише десятки тисяч учасників повстанського руху, а й сотні тисяч невинних людей, котрі тут жили. Так, у 1921 році на Запоріжжі були велика посуха і недорід, та справжньою причиною страшного голоду є тактика «випаленої землі», яку тут здійснювали продзагони і каральні органи. Аби населення не могло допомагати продовольством повстанській армії, в сиріт і вдів забирали останню крихту. Тільки нелюди могли при валовому зборі 6100 пудів зерна зобов’язати Запорізьку губернію вивезти в промислові центри Росії 8679 пудів... А в опустілі села поїхали з півночі російськомовні переселенці. Тільки в 1921 році їх прибуло на Запоріжжя понад 10 тисяч душ. Ну, а далі регіон став всесоюзним полігоном соціалістичної індустріалізації і перетворився у Вавілон, де все облаштувалося після того, як запанувала російська мова. Бо, як вважає автор, «партапарат області, незалежно від того, чи усвідомлювалося це більшістю його представників, чи ні,... виступав провідником не стільки комуністичної ідеї, яка наприкінці 80 років ХХ ст. все більше сприймалася як утопічна, а російської великодержавної ідеї».

Та книга Федора Турченка хоч і порушує ці проблеми, однак акцентує увагу читачів на зовсім іншому. Вона відображає особливості кризи радянського ладу в Запорізькій області і спроби Компартії вийти з цього стану шляхом «перебудови»; появу непідконтрольних владі «неформальних» організацій і опозиційних політичних партій; ставлення населення і партійної верхівки до заколоту «гекачепістів» та до проголошення незалежності України. І, врешті-решт, вона намагається дати відповідь на фундаментальні питання сьогодення: які політичні, соціально-економічні та етнокультурні процеси відбуваються в області на сучасному етапі, як змінилися після проголошення незалежності керівні верхи, під впливом яких ідеологічних домінант перебувають різні групи жителів, політиків якої ідеологічної спрямованості вони сприймають сьогодні і кого підтримуватимуть завтра і, нарешті, в якому геополітичному напрямку зорієнтований регіон.

«Запоріжжя на шляху до себе...» — поки що перша спроба фундаментально проаналізувати події 1991 року, котрі не лише мають величезне значення для регіону, а й вписуються в загальноукраїнський контекст. В інших областях, здається, за подібні проекти ще не бралися. А такі дослідження неодмінно будуть, адже незабаром — 20-та річниця незалежності України. І правда нарешті має розставити все і всіх на свої місця.

Запорізька область.

На знімку: доктор історичних наук, професор Федір Турченко.