Два життя однієї шахти

Уже можна говорити про те, що шахта імені Карла Маркса державного підприємства «Орджонікідзевугілля» Донецької області зі своїми подіями початку минулого літа і нинішньої осені ввійде в хрестоматію українського вуглевидобутку як далеко не буденна подія з вирішення низки неординарних завдань. На першому етапі — порятунок людей, що дало змогу вивести на поверхню всіх шахтарів, котрі залишалися живі після страшенного вибуху. Друга — менш ніж через п’ятнадцять місяців після аварії оновлена, технічно переоснащена шахта знову починає видобуток вугілля.

Усе розпочалося на світанку 8 червня 2008 року. Тоді тут стався раптовий підземний вибух надпотужної сили: тамтешнє підприємство небезпечне щодо раптових викидів вугілля, газу і вибуховості вугільного пилу.

Уже пізніше фахівці встановлять, що така аварія не мала аналогів у практиці вугільних шахт СНД. Особлива складність ведення рятувальних робіт (на знімку) і ліквідації аварії, що виникла на шахті, полягала в тому, що потужний вибух метаново-повітряної суміші стався у верхній частині клітьового вантажно-людського ствола, за 20 метрів від поверхні. Це призвело до цілковитого руйнування комплексу надшахтної споруди клітьового ствола, пошкодження копра, руйнації всіх високовольтних кабельних вводів, котрі подають електроенергію в шахту, пошкодження повітряних та водовідливних трубопроводів, виведення з ладу чотирьох центральних водовідливних комплексів, обвалу гірських порід. Це була справжня катастрофа.

Треба було діяти негайно, а головне — неординарно. І з цим сповна впоралися люди Мінвуглепрому, які очолили рятувальні роботи. Директор департаменту охорони праці та з надзвичайних ситуацій Ігор Ященко, начальник управління енергомеханічної служби Олександр Рубель, керівник департаменту координації та організації робіт Віктор Держак. Під керівництвом міністра вугільної промисловості Віктора Полтавця за час порятунку людей було проведено 72 засідання технічної ради. Над тим, як визволити робітників, врятувати гірничі виробки, працювали науковці, експерти, проектувальники. Щохвилини потрібні були свіжі ідеї, небуденні рішення, і негайне втілення їх у життя.

Такого ще не траплялося у світовій вугледобувній практиці, коли для відкачування води із затопленого горизонту з поверхні на глибину один кілометр було опущено і введено в дію п’ять колон трубопроводів з насосними установками. Ще одна безпрецедентна технічна новинка, якої не знала досі гірнича практика, також була застосована тут. На армуванні шахтного ствола спеціалістам дивом удалося встановити потужний стаціонарний насос ЦНСШ-80, українського заводу «Південгідромаш», і значною мірою завдяки цьому також удалося врятувати і людей, і шахту.

— Це був справжній інженерний подвиг фахівців галузі. Рятувальників і спеціалістів з екстремального ведення гірничих виробок, — резюмує ті події директор департаменту Мінвуглепрому Віктор Держак.

Звичайно, що найлегше було — покинути копальню, яка забрала життя тринадцяти шахтарів, завдала стільки клопотів галузі. І не секрет, що практично всі розраховували, що так воно й буде. Надто складні були наслідки раптового підземного вибуху. Підземна стихія стерла з лиця землі долю цілого трудового колективу.

Дещо іншої думки щодо всього цього був міністр Віктор Полтавець. Досвідчений керівник звернув увагу на те, що довкола зруйнованої копальні розташовується велике шахтарське селище, в якому мешкають близько п’ятнадцяти тисяч гірників та їхніх родин. Жодних інших підприємств поблизу немає. А як тоді бути людям, їхнім сім’ям? З чого їм жити? Куди подітися?

Міністр, як мовиться, врахував усі «за» і «проти», окрім того, надзвичайно дорожив тим особливим почуттям шахтарської дружби і солідарності, яке, бачив, жило, міцніло в людях, яких іще більше, схоже, згуртувала спільна біда. Гірники регулярно зверталися до нього з колективними проханнями: «Відбудуйте нам шахту. Ми хочемо працювати на своїй рідній копальні».

Це була шахта з великою трудовою біографією. Для багатьох із них вона стала часткою життя. Щиро по-людськи міністр колег-шахтарів добре розумів.

Віктор Полтавець, будучи першим заступником голови урядової комісії з вивчення причин та усунення наслідків аварії на шахті імені Карла Маркса (головою комісії Кабінет Міністрів призначив Першого віце-прем’єр-міністра О. Турчинова), на одній із зустрічей з гірниками, їхніми родинами впевнено заявив: «Ми відновимо роботу шахти імені Карла Маркса. Хоч би яка важка була ця справа. Оскільки така воля вашого трудового колективу...».

Тому Мінвуглепром, за наполяганням В. Полтавця, влітку 2008 року, прийняв рішення: незважаючи на всі складнощі, ввести до складу діючих копальню імені Карла Маркса. Іншими словами, повернути людям роботу, державі видобуток надзвичайно цінного коксівного вугілля марки «ОС», якого відчувається гострий дефіцит в Україні. Зрозуміло, що керівник Мінвуглепрому не міг передбачити насування світової фінансово-економічної кризи, того, що вже незабаром так сутужно стане з ресурсами. На жаль, і скептиків тоді було значно більше, ніж тих, хто щиро повірив міністру.

Керівник Мінвуглепрому не раз порушував питання про необхідність надання допомоги стосовно відновлення виробничого процесу на пошкодженій шахті під час засідань уряду. Він аргументував, що для відбудови одного з найстарших в Донбасі вугледобувних виробництв потрібно інвестувати лише декілька десятків мільйонів гривень. А щоб, приміром, спорудити нову таку копальню, доведеться витратити в сотні, навіть тисячі разів більше коштів, зусиль робочої сили і механізмів. Віктор Полтавець особливо підкреслював, що за втраченими робочими місцями на шахті імені Карла Маркса стоять долі сімей шахтарів. І колеги-міністри підтримали керівника Мінвуглепрому.

Турботою про відбудову шахти пройнялася Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, яка сама вже під час робочого спілкування з міністром не раз цікавилася у Віктора Івановича станом відновлювальних робіт на копальні в  Єнакієвому.

Міністр призначив відповідальним за відбудову шахти імені Карла Маркса свого радника М. Алишева. Микола Олександрович за рік із лишком після червня 2008-го побував на об’єкті, напевно, з півсотні разів. Запальний і роботящий, з громовитим голосом і непосидючою вдачею, він, здавалося, піднімав на відновлення об’єкта в Єнакієвому замало не всю галузь. І ця складчина давала добрі результати. До речі, підсобити шахтарям копальні із ДП «Орджонікідзевугілля» не відмовлявся ніхто.

Іноді підтинали крила лише маловіри. Особливо ті, хто найперший мав би, напевно, підставити Віктору Полтавцю та його команді плече в поверненні трудового ритму на шахті, яка давала життя добрій частині донецького міста. Який це створювало антураж, як впливало на загальну атмосферу підйому, котрий вдалося створити в системі Мінвуглепрому міністром, можна зрозуміти, відчути, лише ознайомившись з однією інформацією, яка з’явилася на сайті «УРА-Інформ. Донбас» о 17-й годині 36 хвилин 11 лютого, підкреслимо, вже нинішнього, 2009 року. Подаємо її без будь-яких купюр, мовою оригіналу:

«Губернатор Донецкой области Владимир Логвиненко не уверен, что государство профинансирует восстановление пострадавшей в результате подземного взрыва шахты имени Карла Маркса (Енакиево, Донецкая область). Как передает корреспондент «УРА-Информ. Донбасс», об этом он заявил сегодня, 11 февраля, в ходе своей пресс-конференции.

«Потому что если в прошлом году я видел перспективу, что эту шахту можно восстановить, то с учетом отсутствия бюджетных средств сегодня я перспективы не вижу», — отметил губернатор.

По его мнению, для восстановления шахты необходимо привлекать инвестора».

І все таки, напевно, нині найменше треба докоряти Володимиру Івановичу за ці слова. Як об’єктивна і тверезо мисляча людина, він сім місяців тому не міг, звичайно, повірити в те, що в умовах жорсткої стагнації всього народногосподарського комплексу держави, спричиненої зухвалою світовою економічною кризою, можна викроїти мільйони гривень на підняття з руїн цілої шахти, коли довкруги згорталися десятки, сотні ще недавно квітучих підприємств. А коли не віриш сам, чи справедливо було б обнадіювати інших, навіть будучи щирим патріотом рідного краю?

Схоже, Володимир Логвиненко не міг врахувати одного — особливого гарту Віктора Полтавця, для котрого понад усе — честь даного слова. Нині, на жаль, це поняття явно не в особливій пошані в сучасних керівників. А ось очільник Мінвуглепрому якраз людина того унікального, рідкісного, можна навіть сказати раритетного, десятка, для котрої відповідальність за обіцяне — понад усе.

— Знаєте, — розмірковує з приводу цієї ситуації директор департаменту охорони праці та із надзвичайних ситуацій Мінвуглепрому Ігор Ященко, — я за свій вік побував практично на кожній аварії, яка траплялася в галузі. Коли ж почув в Єнакієвому слова Віктора Івановича про те, що ми відродимо з руїн вугільне виробництво на шахті імені Карла Маркса, я, чесно кажучи, дещо теж засумнівався в тому, що це взагалі будь-коли можливо буде зробити. Позаяк аж занадто потужної сили стався підземний вибух. Катастрофа була надзвичайно серйозна. Потім, працюючи з Віктором Івановичем пліч-о-пліч, спостерігаючи за тим, як він уміло, наполегливо, а подеколи навіть із зусиллями, прокладає дорогу до відновлення виробництва на порушеній шахті, я зі щирим подивом і захопленням у душі аплодував цим особливим старанням, умінню керівника залузі знаходити виходи із, здавалося іноді, буквально безвихідних ситуацій.

— Мене повсякчас обнадіював і підтримував оптимізм міністра, його якась особлива, затята віра в те, що ми обов’язково маємо зробити все так, як запланували, — каже генеральний директор державного підприємства «Орджонікідзевугілля» Павло Череповський. — Майже п’ятнадцять місяців був режим надзвичайного стану в нашій вугільній кампанії. І мені найбільш приємно відзначити те, що особливою відповідальністю за долю шахти пройнялися прості наші роботящі шахтарі, ремонтники. Їх не брала втома, нікого не потрібно було закликати до позаурочного докладання зусиль. Вони трудилися так, що іноді мені доводилося віддавати команди про відпочинок. Ті із шахтарів об’єднання, хто не брав участі в ліквідації наслідків аварії безпосередньо на шахті імені Карла Маркса, працювали буквально з подвоєною енергію, добре розуміючи, що кошти від реалізації видобутого ними вугілля підуть на відновлення порушеного виробництва аварійної копальні.

— Зверніть увагу, — продовжує Павло Васильович, — уже в 2008 році на ліквідацію аварії ми спрямували 26 мільйонів 415 тисяч гривень власних коштів, які зароблені працею шахтарів об’єднання. У 2009-му сума затрат становила 25,1 мільйона гривень. І це, особливо підкреслю, у розпал жорсткої фінансово-економічної кризи.

Для здійснення ремонтних робіт уряд виділив 27 мільйонів гривень. Ще 51,5 мільйона гривень на це витрачено коштів державного підприємства «Орджонікідзевугілля». Отже, на відновлювальні роботи пішло менш як 80 мільйонів гривень. А щоб спорудити схожу нову шахту, потрібно було б вкласти в таке виробництво до восьми мільярдів гривень й урочистого дня пуску довелося б очікувати не п’ятнадцять місяців, як нині, а значно довше.

Не менш важливим, як зазначив з нагоди пуску шахти, який відбувся 5 вересня, міністр Віктор Полтавець, є і той факт, що перед самою аварією на шахті імені Карла Маркса завершили підготовку абсолютно нового горизонту із запасами восьми мільйонів тонн дефіцитного коксівного вугілля марки «ОС». Було б не по-господарськи покинути все це.

Даючи команду «на старт» пусконалагоджувальним роботам, Віктор Полтавець підкреслив, що вони здійснюються на новому обладнані. Іншими словами, шахта імені Карла Маркса знайшла нове дихання і принципово інші перспективи. Розмова про них, як відомо, розпочалася за «круглим столом» 25 серпня нинішнього року, в якому взяла участь Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко. Тоді шахтарі главі уряду заявили, що для них є справою честі нарешті здати в металобрухт та до музеїв відбійні молотки, перейти до механізованого видобутку вугілля в умовах крутого падіння пластів. Як підкреслив керівник Мінвуглепрому, саме шахта імені Карла Маркса стає базовою для копалень Центрального Донбасу із впровадження цього методу видобутку твердого палива, оскільки їй удалося не лише відновитися, а й значно модернізуватися. Тут встановлено обладнання, якого немає на інших копальнях України. З цією метою міністерство розробило й починає реалізацію комплексної програми з повного технічного переоснащення шахт крутого падіння. Її мета — істотно знизити собівартість видобутку вугілля в режимі крутого падіння до рівня продукції шахт із пологими пластами, на цій основі добитися максимального збільшення видобутку твердого палива.

Генеральний директор державного підприємства «Орджонікідзевугілля» Павло Череповський зазначив, що процес модернізації шахти імені Карла Маркса не завершується пуском копальні. «Уже через тиждень отримуємо акти на початок видобувних робіт, організовуємо швидкісну проходку, щоб швидше підійти до потужного пласта, на якому влаштовуємо стовідсотково механізовану лаву, — поділився планами Павло Васильович. — А вже наступного року отримаємо устаткування, яке дасть змогу з однієї лави давати понад 500 тонн вугілля за добу на крутому падінні...»