І вони сповна скористалися адмінресурсом, не думаючи про наслідки

Наприкінці літа, коли опустіли дитячі оздоровчі заклади, Бердянськ перетворився на фестивальну столицю. Місто продовжує жити курортним життям, а ще тепле море дарує відпочивальникам насолоду оксамитового сезону. Цією нагодою скористалися й лю-ди, котрі належатья до особливої категорії, приїхавши сюди з усіх куточків України на традиційний, уже дев’ятий, фестиваль творчості інвалідів «Повір у себе». Його учасників розмістили у дитячому оздоровчому центрі «Червона гвоздика». Тут, а також у палаці культури «Нафтохімік» пройшли основні заходи, котрі привернули увагу громадськості. Для інвалідів, частина яких пересувається лише у візках, а дехто не має і рук, участь у спортивних змаганнях, виставці образотворчого та художньо -ужиткового мистецтва, а також у конкурсі художньої самодіяльності була справжнім подвигом. І все ж, крім зворушливого спілкування та сліз душевного потрясіння, фестиваль, на жаль, не став таким безхмарним, як раніше, і в багатьох залишив на серці неприємний осад. Бо з самого початку все пішло наперекіс, тому організаторам довелося докласти величезних зусиль, щоб утримати події в запланованому руслі.

«Ой, не так, хлопці»
Азовський фестиваль «Повір у себе» стартував у 2000 році з легкої руки голови правління Бердянської регіональної асоціації інвалідів Олександра Кисіля, якого підтримали тодішній міський голова Валерій Баранов та вже покійний народний депутат України Володимир Арабаджі. Це був захід обласного масштабу, що дуже швидко перетвори-вся на подією загальнонаціонального значення. А в 2007 році, коли до Бердянська вперше приїхали делегації з Білорусії та південних регіонів Російської Федерації, фестиваль став міжнародним. Він і тепер заявлений у тому ж статусі, однак сталося непередбачене... 
— Нам дуже не поталанило з самого початку, — ділиться наболілим президент фестивалю Олександр Кисіль. — Представницька делегація з Білорусії, котра налічувала 45 інвалідів, не змогла прибути до Бердянська через поломку автобуса. Дві доби вони просто-яли у Чернігівській області, з Гомеля прийшла підмога, однак відремонтувати автобус так і не вдалося, і його відбуксирували назад. А з російськими побратимами вийшла ще гірша історія. Спочатку нам зателефонували по мобільному зв’язку інваліди-афганці з Рязанської області, котрі їхали на власних автомашинах, і повідомили, що їх не пропускають російські митники та прикордонники, а потім на іншому контрольно-пропускному пункті такі ж запопадливі «служаки» не дозволили перетнути кордон кільком делегаціям з Ростовської області та Краснодарського краю. Хіба ж це по-людськи?
До речі, місцеві чиновники виявилися не набагато кращими від російських. Фестиваль відкривався в неділю і, мабуть, саме через це на урочистостях не було ні обласного начальства, ні навіть міського. Однак народний депутат України Валерій Баранов, як завжди, привітав учасників і, вручивши подарунок, відразу ж поїхав на залізничний вокзал. Тож найбільшим посадовцем, який взагалі з’являвся на фестивалі, можна вважати керуючого справами міськвиконкому Миколу Шадуріна. Хоча, якщо вірити офіційним паперам, головою оргкомітету після відставки Петра Гончарука з посади першого заступника міського голови автоматично став новий «віце-мер» Сергій Ткаченко. Але тут треба зробити невеличке пояснення. Справа в тому, що в Бердянську й досі точаться «розбірки» між прихильниками колишнього міського голови та командою нового. До честі Євгенія Шаповалова, він добре знає про «Барановську орієнтацію» Олександра Кисіля, але не відмовив навіть у додатковому фінансуванні фестивалю з бюджету. Це добре починання підтримали й депутати міськради. Однак голова оргкомітету Сергій Ткаченко замість того, щоб самому з’явитись на відкритті нинішнього фестивалю, вже наступного дня направив на обід цілий чиновницький десант, щоб порахували не тільки їдців за столами, а й хто що з’їв. Назвали це контролем за використанням коштів міського бюджету. Але таке недолуге пояснення викликало лише іронічні посмішки в присутніх. Бо після того, як один бердянський високопосадовець  «погорів» на хабарі у 80 тисяч доларів, хто ж повірить у щирість його колег? Та ще більшу відразу викликали неодноразові намагання міського начальства безсоромно рекламувати політичну партію, що не має жодного сто-сунку ні до цього фестивалю, ні до громадського життя інвалідів узагалі.
І все ж це було свято
Нині рідко хто може похвалитися тим, що живе нормально. Та коли людина здорова, всілякі незгоди від неї якось відступають. Зовсім в іншій ситуації — інваліди, бо, крім убогої пенсії та підтримки рідних, вони нічого не мають, а держава і суспільство по суті залишили їх наодинці зі своїми проблемами. Особливо тяжко пережити самотність людям, котрі прикуті до інвалідних візків чи втратили зір, а отже, й зв’язок із зовнішнім світом. І тут — така нагода поспілкуватися з товаришами по нещастю і навіть покупатися в солоних хвилях справжнісінького моря! Для когось це, може, й дрібниця, для більшості ж — нездійсненна мрія.
Учасники азовських фестивалів «Повір у себе» підтримують зв’язок один з одним роками, бо інколи більшої радості вони і не знали. Тому й викладаються з усіх сил, незалежно від того, у чому беруть участь, — у спортивних змаганнях чи творчому конкурсі. І всі з великою вдячністю говорять про того, хто є душею їхніх зустрічей. Олександр Кисіль — і справді людина неординарна. Видатний спортсмен у минулому, він важко пережив особисту трагедію, коли після травми майже повністю втратив зір, однак зумів зібратися з силами і тепер допомагає утвердитися в житті іншим.
Програма нинішнього фестивалю теж була насиченою, все, що тут відбувалося, проходило з великим надривом емоцій. І раділи, й засмучувалися до сліз. Та попри дух суперництва в змаганнях інвалідів єднало прагнення знайти схожих на себе, щире вболівання за членів команди і нових приятелів, а дехто мріяв і про кохану людину. Саме з та-кими намірами наполегливо залицявся до приїжджих красунь бердянець Володя, а вони чомусь не звертали на нього уваги, що вельми засмучувало молодого чоловіка. Тому й попросив не називати прізвища. Інші учасники були відкритішими, хоча відчувалося, що і їм розповідати про особисте важко. Саме так мужньо тримався Роман Грабовенко з Оріхова Запорізької області. Після травми він уже п’ять років перебуває в інвалідному візку, і радощі життя тепер йому майже недосяжні. І все ж хлопець не втрачає надії, працює над собою, недавно оволодів персональним комп’ютером. От тільки до Інтернету той не під-ключений, бо в міському відділенні «Укртелекому» ніяк не спроможуться підвести теле-фонну лінію. То, можливо, хоч тепер, прочитавши в газеті, перестануть відмахнутися?
Хотілося б у це вірити, бо те, як влада ставиться до проблем інвалідів, дуже виразно показав азовський фестиваль. На жаль, отримавши високі посади, деякі чиновники забувають, що вони повинні працювати для блага людей.
Запорізька область.
На знімках: спортивні змагання учасників Азовського міжнародного фестивалю творчості інвалідів «Повір у себе».
Фото автора.