«Страшно було вночі, коли нас обстрілювали»

— Вони були звичайними, буденними. Траплялися й цікаві, зворушливі ситуації. На блокпосту в Луганській області стояли міліціонери. Ми побачили нашивки на їхньому одязі і запитали, чи не з Житомира. Вони підтвердили, і коли дізналися, що ми теж з Житомира, зраділи. Ми вивантажили їм цукерки, печиво. Також домовилися, що в будь-яку годину доби вони мені телефонують і кажуть, що їм потрібно. Тож вони одного разу попросили: «Ми так хочемо цукерок «Пташине молоко», і побільше!». Ми купили для них п’ять ящиків цих цукерок і відвезли. Солодощі розійшлися на ура.

— Ми взяли шефство над 30-ю окремою механізованою бригадою. Тому що, кого не запитаєш, всі допомагають 95-й окремій аеромобільній бригаді з Житомира. Я все розумію: хлопці на передовій. Але ще є 26-та бердичівська артилерійська бригада.

— У нормальних. Усе залежить від командира. В 30-ї бригади дуже хороший командирський склад. Чесно кажучи, до цієї війни я до військових ставилася байдуже, але коли побувала в цій бригаді, то змінила своє ставлення. Хлопці живуть в армійських наметах, також є намети, які привезли спонсори, волонтери. Бійці сплять у спальних мішках, на карематах. Звісно, хотілося б кращого, щоб у кожного був спальний мішок та каремат, бо вночі холодно. Щодо бронежилетів, то в 30-й бригаді не в усіх є бронежилети, кевларові каски, але тим, хто йде на завдання чи в розвідку, усім дають каски та бронежилети. Якщо на чергуванні, то міняються бронежилетами. Ще в травні представники державної влади стверджували, що закуплено 24 тисячі бронежилетів. Гадаю, кожен солдат мав би вже бути забезпечений.

У армійців є польова кухня. Ми їли їхню їжу — все смачно. Дуже багато волонтерської допомоги надходить із Києва, від місцевих із Луганська. Є там журналістка Юлія Красій, вона організувала допомогу, спасибі їй. На відміну від держави, волонтери працюють. Незрозуміло, як збирає держава кошти на армію і куди їх витрачає. За гроші, зокрема, зібрані завдяки СМС 565, можна було солдатів одягнути, взути й закупити обладнання. Слава Богу, що в нас українці так добре відгукуються, особливо Західна Україна. Поки ми дочекаємося допомоги від держави, волонтери з усієї України й так уже одягнули, взули, годують армію. Дякую їм, що вони є!

— Якось голова МГО «АРТ-село» Олена Гузенко, директор 25-го Гарнізонного будинку офіцерів Лариса Вовкогон і я зібралися і вирішили провести акцію на допомогу солдатам. Ми бачили, як почалася анексія Криму, і всі були цим розлючені. Нам хотілось хоч якось допомогти. 5 квітня провели першу акцію на вулиці Михайлівській в Житомирі «Голос миротворчості» — на підтримку частин восьмого армійського корпусу.

— Ні, страшно не було. Лише коли вночі обстрілювали. Ми спали в наметі, й почався обстріл. Наші відповіли з БМП. Війна — є війна. Війна скрізь однакова. Постріляли й припинили.

— Ми дуже багато спілкувалися з хлопцями, і мене вразив патріотизм нашої молоді. Мій молодший 19-річний син був у ніч з 18-го на 19 лютого на Майдані, коли була зачистка, він мені сказав після цього: «Мамо, з такою молоддю, як там, в України є майбутнє». Ми розмовляли з військовими, я дивилася в очі цих хлопців. Ви знаєте, не було ниття, такого: «Ой, хочемо додому!». Так, звичайно, вони хотіли ротації, бо по два з половиною місяця там знаходилися. Хлопці кажуть: «Хоча б на тиждень і ми знову повернемося». Ніколи б не подумала, що в нас така патріотична молодь. З такою молоддю в України є майбутнє.

— Перше, від чого залежить їхнє життя, — це тепловізори, прилади нічного бачення, коліматорні приціли, радіостанції. Можливо, ви бачили в новинах: в Чернігівській бригаді бійці по 150 метрів бігають одне до одного, щоб щось передати, бо в них немає жодної радіостанції. Так не повинно бути! Засновник житомирської компанії «Фаворит» Борис Семенович Розенблат купив для наших солдатів бронежилети, коліматорні приціли, тепловізор, радіостанції і багато іншого. При кожному зверненні до нього завжди отримуємо допомогу.

Знову потрібні радіостанції, каремати, форма, намагаємося знайти гроші на ще один тепловізор. Нещодавно провели благодійний аукціон у житомирському ресторані «Корчма», зібрали 23 тисячі гривень, купили два прилади нічного бачення. Я привезла, але це — на один блокпост, а їх вісім. Ну хоча б ще на три блокпости, які на передовій, де постійні обстріли. Повторюся: від цього залежить життя наших хлопців. Солдатам ще потрібна вода. Нещодавно згорів їхній БМП — там у них була форма, каремати, намети. Бійцям потрібна змінна форма. Треба продукти харчування, в тому числі солодощі. Хлопці просили фрукти, овочі. Велике спасибі житомирянину Василю Тимощуку. Я приїхала до нього попросити лише капусти, бо знаю, що він допомагає 95-й бригаді, а він дав по максимуму — апельсини, лимони, молоду моркву, часник, цибулю, все що було на складі — все нам дали мішками.

Я до багатьох зверталася по допомогу. Житомирський м’ясокомбінат виділив 130 кілограмів сала, 30 кілограмів сиру. Дехто відмовляє, пояснюючи, що допомагає 95-й бригаді. Інколи на пункти збору приносять по кілька банок згущенки і пачку печива — ми і за це дякуємо. Ми не просимо приносити ящиками. Принесла бабця дві банки варення — ми дякуємо. Допомога саме так і збирається. Бувають і черстві чиновники. В одній райдержадміністрації просила допомогу, а там відмовили, бо не впевнені, куди ця допомога йде. Фотозвіт для них — не доказ. Я запропонувала їм поїхати зі мною в зону АТО, вони не захотіли.

— Страшно. Їдеш до блокпосту через ліс, усі хлопці тримають автомати напоготові. Тому що  будь-якої миті може вийти противник і обстріляти.

— Краще акумулюватися з тими, хто вже їздив до зони АТО. Тому що в нас є зв’язок із командирами, нас зустрічають хлопці з розвідки і проводять, бо там — територія війни. Я не розумію розподілу — це ми зібрали, а це — ми. Як мені сказали на одному маслозаводі: «Ми не дамо вам допомоги!». «А чому?» — запитала я. «Бо ви скажете, що це від вас». А яка різниця? Вони сказали, що самі відвезуть допомогу, але не відвезли. Я цього не розумію. Вважаю, що сьогодні час об’єднуватися, щоб була конкретна допомога.

— Коли їдеш у зону АТО і бачиш українські прапори, то душа аж розкривається і думаєш: «Слава Богу!». У кожного — своя думка. Це право кожного. Я не розумію людей, які починають ставати ворогами своїм друзям, родичам, сваряться через те, що хтось підтримує Росію, а хтось — Україну. В мене мама — громадянка Росії, у неї своя думка з приводу військових дій, у мене — своя. Але ми не сваримося. В мене багато друзів живе в Росії. Ми стали рідше з ними спілкуватися, бо вони налаштовані дуже агресивно стосовно України. Я цього не розумію. Ми повинні навчитися поважати одне одного.