Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

Це визначальна об’єктивна мотивація відкриття нового університету. Але, зрозуміло, були причини й суб’єктивні.

Харківський проект знайшов підтримку в А. Чарторийського (в 1804—1806 роках міністр закордонних справ Росії), котрий був опікуном Віленського університету.

Історик І. Лисяк-Рудницький аргументовано довів, що «князь Чарторийський мав рацію, коли, як польський патріот, намагався не допустити заснування університету в Києві; йому залежало на тому, щоб три правобережні губернії — Волинську, Подільську й Київську — включити до Віленської учбової округи й таким чином закріпити польську культурну гегемонію на цій території».

І в цьому А. Чарторийському та С. Потоцькому справді допомагав В. Каразін. І тут не можна не зауважити, що життєпис спритного слобожанця достойний кіносценарію чи пригодницького роману, бо чи є ще в якогось харківського героя така суперечлива та інтригуючи біографія? Міркуйте самі: за походженням — чи то грек, чи болгарин, чи серб, збіднілий дворянин без ґрунтовної освіти, сержант Семенівського полку, прощений імператором Павлом за зраду, він усе-таки зумів вибитися не просто в столичні чиновники, а у фаворити при імператорському дворі Олександра І (?!). Очевидно, через недостатню (чи упереджену) вивченість документів та політичні кон’юнктури кількість «чеснот і талантів» В. Каразіна, що перечислюються особливо в сучасних біографічних нарисах, з часом зростає у геометричній прогресії (якщо вчора його порівнювали з М. Ломоносовим, то сьогодні вже з Б. Франкліном — одним із «батьків-засновників» США). Щоправда, джерелом інформації про видатні досягнення фаворита є він сам: і заснував перше в Європі міністерство освіти, і статути для російських академій та університетів складав, і геніальні відкриття робив... Проте є й «темні» сторінки в його життєписі: був одним із фанатичних захисників імперії (запеклий противник руху декабристів, сприяв висилці зі столиці «баламута» О. Пушкіна, мав відвертий консервативний світогляд тощо). І головне: був готовий у будь-який момент залишити Слобожанщину й відправитися на Балкани в ролі таємного політичного емісара для створення там держави—сателіта Російської імперії. До речі, закінчилось життя В. Каразіна буденно: врешті усунутий від служби, він змушений був повернутися в «рідні пенати» — на свій хутір, де одружився з селянкою й віддав усю свою невичерпну енергію на нові «відкриття»...

Як бачимо, феномен фаворитизму — річ загадкова й до кінця не пізнанна.

Як студент, а пізніше викладач Харківського університету. Ю. Шевельов не захоплювався постаттю В. Каразіна. Особливо його дивувало, що з провінціала-фаворита роблять «архітекта національного відродження» (здається, найяскравіше відображає зміст проблеми «Слобожанщина і Каразін» ставлення минулих і нинішньої влади до монумента засновнику ХНУ: його переносили вже разів чотири чи п’ять. Як і змінювали напис на пам’ятнику).

Очевидно Ю. Шевельову імпонували інші справді великі харків’яни — випускники чи викладачі університету: Нобелівські лауреати І. Мечников, Л. Ландау, С. Кузнець, вчені О. Потебня, Д. Багалій, П. Гулак-Артемовський, М. Костомаров, М. Остроградський, М. Барабашов, О. Ляпунов, О. Струве (останній, щоправда, відсутній у сучасній історії ХНУ, хоча, емігрувавши до Америки, став визнаним у світі астрономом, очолював міжнародні наукові інституції).

Хоч би там як було, але активність не увінчаного графськими та княжими титулами, проте наполегливого в досягненні своєї мети В. Каразіна дала свої результати: врешті-решт, створилася позитивна атмосфера для заснування першого у східній (підімперській) Україні університету саме в Харкові.

Усе вище сказане має прямий стосунок до нашої розповіді, оскільки пануюча в університеті атмосфера (місцеві інтелектуали називають її «між Києвом та Москвою») зіграла не останню роль у важливому для Ю. Шевельова життєвому виборі, коли він 1943 року назавжди залишив Україну.

Але повернемося на початок XІX століття.

Коли постала проблема викладацького складу нового університету, вже згадуваний граф С. Потоцький, котрий навіть після своєї відставки з поста опікуна Харківського навчального округу віддано займався проектом, використав свої широкі європейські знайомства й звернувся до німецьких інтелектуалів (французькі університети у той час були закриті Наполеоном, а британські занадто відрізнялися від європейських). Зокрема, він запросив до столиці Слобожанщини поета й мислителя Йоганна Вольфганга фон Гете, котрий, на жаль, відмовився переїхати до Харкова, але активно посприяв формуванню професорського складу новозасновуваного навчального закладу. Отже, із 47 викладачів університету 29 були іноземцями (14 німців, 4 французи, 7 вихідців із слов’янських європейських країн).

Професори-європейці їхали до Харкова не лише самі, вони везли з собою, сказати по-сучасному, «групи підтримки»: слуг, садівників, лікарів, шевців, кравців... Для їхнього поселення була виділена міська територія, на якій утворилася вулиця, що закономірно одержала назву Німецька. Жили на ній Вебери, Грумбахи, Бренки, Лосси, Вольфи... (Д.И. Багалей, Д.П. Миллер «История города Харкова за 250 лет его существования (1655—1905). В двух томах. Репринтное издание. Х., 1993).

Зауважимо принагідно, що в Харкові завжди переважало українське населення. Особливо в перші десятиліття його існування. Наприклад, згідно з даними за 1666 рік у місті мешкали 2179 українців і 151 росіянин.

Жили тут й іноземці. Ті самі німці (і не лише котрі прибули у Слобожанщину у зв’язку з відкриттям університету). Так з’явилися серед харків’ян і родини Медерів та Шнейдерів, один із шлюбів між якими і створив сім’ю, в котрій народився Юрій Шнейдер-Шевельов.

Кажуть, що нитка людського життя — павутинка: необережно торкнешся — й усе. Може, тому у своїх спогадах Юрій Шевельов зауважує, що не зачіпатиме деякі теми особистого життя. Йдучи за ним, теж спробуємо обійти речі, котрі відносяться до потаємного (якщо й доведеться порушити цю умову, то намагатимемось бути толерантними. Дай Боже!).

Отже, родина Шнейдерів-Шевельових.

Якщо у випадку Олеся Гончара-Біличенка можна казати про певні стосунки полтавських Монтеккі та Капулетті, то офіцерська, а потім полковнича (коли В. Шнейдер-Шевельов став генерал-майором, батьки нашого героя вже жили окремо) родина ділилась на дві частини: мати з дітьми і батько — чоловік, котрий і одружившись не змінив свого способу життя (вів себе незалежно й вільно...).

Батько Ю. Шевельова — Володимир Шнейдер, одержав військову освіту, служив у російській царській армії, потім (за свідченням сина) у Добровольчій у Криму (в період командування нею генералом-німцем П. Врангелем) — був нібито комендантом Феодосії...

На еміграції Ю. Шевельов зустрів прізвище батька у спогадах О. Лотоцького (1870—1939, громадсько-політичний діяч, письменник, науковець): «Який-небудь командир Олонецького полку «истинно русский» Шнейдер видавав такий наказ: «Замечено мною, что инородцы ведут переписку с родными не на русском, а на своем языке. Все они говорят или очень плохо, или ломанным языком по-русски, а русский язык — язык государственный. Армия в мирное время — это школа. Инородец, пока состоит на службе, в течении трех лет, должен и обязан научиться русскому государственному языку; это же возможно только при условии предъявления к инородцам требования и говорить, и писать только исключительно по-русски. Родные же или знакомые также должны отвечать по-русски... принять меры по проведению этого требования в жизнь».

Це була цінна для Ю. Шевельова інформація, оскільки він і справді знав про рідного батька дуже мало. «Володимир Карлович Шнейдер (тільки так, не німецька Шнайдер) був німецького роду з Польщі, як мати була з німецького роду, власне, напівнімецького,.. з України» («Я — мене — мені... (і довкруги). Спогади». Харків—Нью-Йорк, 2001, стор. 240). Інформація про батьків важлива, оскільки відкриває джерела українства Ю. Шевельова. Так проблему визначає сам професор — «моє українство». І це почуття, що стало основою для формування його світоглядних позицій, розбудила й утвердила в синові мати Варвара Володимирівна Медер: «Моє українство — від предків, вона, саме вона перенесла його до мене, хоч і намагалася вберегти мене. Вона, попри всі німецькі нашарування і Медерів і Шнейдера» («Я — мене — мені...», стор. 80).

«Її українство не виходило поза межі емоцій і симпатій, — згадує Ю. Шевельов. — Але воно було, і це стало однією з кардинальних відмінностей між нею і батьком. Мене вона хоронила від українства, але коли воно стало в мені пробуджуватися, вона не чинила перешкод і, думаю, підсвідомо приймала це... (Зауважу, що й моя сестра Віра розвивалася в тому ж напрямі, що і я)... Я переконаний, що вона шалено боялася за мене в ті часи, коли бути українцем стало державним злочином. Але я не пригадую ні одного випадку, коли б вона пробувала навернути мене до куди безпечнішої російськости» («Я — мене — мені...», стор. 79).

На еміграції Варвара Володимирівна спілкувалася винятково українською мовою й, за спогадами сина, її останні слова вже на американській землі були теж українськими. Мати була мудрою жінкою й, слухаючи дискусії сина з колегами—українськими емігрантами, легко дійшла висновку: «Нічого з того не буде, України ви не збудуєте».

Патріотизм професора — не етнографічний у своїй основі, а моральний та інтелектуальний. Власне, це цивілізаційний вибір, бо культурна й освічена людина не може не поважати землі, де народилася, не може бути байдужою, а то й зневажати народ, серед якого виросла.

Про матір професора говоритимемо пізніше, а тепер наголосимо, що закорінення українства в Ю. Шевельові було ще й наслідком протистояння матері з батьком. Оскільки генерал В. Шнейдер за світоглядом був, швидше за все, великодержавником, то мати — на противагу йому! — схилялася до українофільства й виховувала відповідно свого сина (знову-таки: «між Києвом та Москвою»)...

Правильність цього висновку підтверджується і юнацьким відкриттям перманентного духовного конфлікту, котрий Юрію Шевельову довелося пережити. Приймаючи подарунок — «Ілюстровану історію України» М. Грушевського — від родича-науковця Анатолія Носова, школяр упевнено зауважив, що українська мова існує, але вона некрасива. Отже, й уживати її не престижно. Родич спокійно відпарирував: «Мова, якою розмовляють мільйони людей, не може бути некрасива».

Як згадує Юрій Шевельов, його батько був учасником російсько-японської війни 1904—1905 років. З Далекого Сходу В. Шнейдер надсилав родині картки-краєвиди з видами Транссибірської залізниці, Манджурії. Дружина й діти із зацікавленням переглядали їх.

Архівні документи свідчать, що полковник Шнейдер Володимир Карлович (в інших документах — Корнилович) з 25 червня 1910 року командував 14-м Олонецьким піхотним полком 4-ї піхотної дивізії 6-го армійського корпусу, котрий дислокувався у Ломжі (Польща).

Щодо участі Олонецького полку у Першій світовій війні, то він був задіяний у боях у Східній Пруссії, Польщі та Галичині. У серпні 1914-го 6-й армійський корпус, до складу якого входив 14-й Олонецький полк, брав участь у наступі 2-ї армії генерала Олексія Самсонова.

Полковник В. Шнейдер командував полком на Західному (німецькому) фронті.

На початку Першої світової війни нікого не цікавила національність російських генералів та адміралів. Але коли царська армія почала відступати, в екстремістськи налаштованих політиків одразу виникло питання: «А чому це німці командують російськими військами? Чи не тому російська армія відступає?».

На 15 квітня 1914 року в імперській армії було із 169 «повних генералів» — 48 німців (28 відсотків), із 371 генерал-лейтенанта — 73 німці, із 1034 генерал-майорів — 196 німців (19 відсотків). Російська армія вступила в Першу світову війну, маючи в Генеральному штабі із 985 офіцерів 169 німців. Навіть в імператорській свиті із 53 генерал-ад’ютантів було 13 німців (24 відсотки).

З цих причин під час війни німці-офіцери та генерали вимушені були змінювати свої прізвища: Йоганн Клейст ставав Іваном Клестовим, Теодор Мут — Федором Мутовим, Вольдемар фон Візе — Володимиром Фонвізіним і так далі.

Ось чому після трагічних для російської армії серпневих подій 1914 року у Східній Пруссії командир Олонецького полку полковник Володимир Карлович Шнейдер, одержавши звання генерал-майора й призначення командиром бригади 4-ї піхотної дивізії, в документах уже значився як Шевельов Володимир Георгійович.

Матір’ю Юрія Шевельова була Варвара Володимирівна Медер (напівнімкеня за походженням, батько — німець), народжена у Харкові 30 листопада 1867 року (померла в США 1953-го).