Сьогодні виповнюється шістдесят років Івану Леонтійовичу Рудику (на знімку). В Хмельницькій області важко знайти людину, котра, якщо не знала б особисто, то хоча б не чула про нього. Адже Рудик з 1981 року очолював колгосп «Комунар», що у Хмельницькому районі. Провів його реформування в агрофірму «Проскурів», а згодом — у відкрите акціонерне товариство. Нині працює головою ради ВАТ «Проскурів», яке об’єднує понад сорок виробничих та підприємницьких структур.
Найбільші успіхи
Іван Рудик не просто надивився на сільське життя зі сторони, сам його прожив. Тому знає, як швидко старіє сільський люд, як обступають його хвороби, злидні, який важкий і дуже часто короткий вік йому відміряно.
Сам народився не керівником потужної агрофірми, депутатом обласної ради та народним депутатом, академіком Академії інженерних наук України, а сином колгоспного сторожа та медсестри. Не дивно, що професія зоотехніка здавалась для нього однією з найповажніших та найперспективніших у житті. З неї і почав, закінчивши сільськогосподарський технікум. А вже потім був агрономічний факультет інституту, ще одна спеціальність інженера-технолога, посада голови колгоспу, створення агрофірми і ВАТ «Проскурів»...
Останнє стало серйозною і великою справою його життя, яку, без перебільшення, можна зарахувати до списку його перемог. Майже тридцять літ прожити з господарством, селом, його людьми — справа непроста. Причому не тихенько прожити, а весь час щось придумувати, реформувати, вишукувати...
Перші дочірні підприємства, перші партнерські зв’язки із закордонними бізнесменами, перші аграрні й технічні новинки, перша худоба закордонної селекції, перший сад карликових дерев, перше устаткування з переробки ріпаку на пальне, перше... Та хіба все перелічиш?
Чого тільки варта його болівійська операція? Це ж тільки додуматись на початку 90-х, коли українці ще й про загальнодоступність закордонного паспорта не насмілились мріяти, він раптом знаходить групу ентузіастів, готових ... вирощувати пшеницю в Болівії. Причому своїм мужицьким розумом Рудик одразу прорахував, що від тамтешніх хлібних полів до золотих рудників — шлях не такий вже й довгий.
Тоді цей крок видавався повною авантюрою. Про яке спільне підприємство могла йти мова, коли рухнула вся вітчизняна економіка, коли ніхто не бачив жодного виходу із кризи, коли все завмерло, здавалось, на довгі десятиліття? А тим часом Рудик встиг не просто побувати в заокеанській країні, а й заручитись підтримкою тамтешніх найвищих державних посадових осіб, котрі були щиро зацікавлені у співпраці саме з українськими хліборобами.
— Не повірив наш тодішній президент у таку співпрацю. Прогавив, — переконаний Іван Леонтійович. — А росіяни цього шансу не втратили. Дотепер там успішно розвивають свій бізнес.
Найважчі поразки
В його долі були справді складні моменти. Спробуй двадцятирічному зоотехніку, вчорашньому випускнику технікуму, який прийшов перевернути весь світ, пережити, що тебе звільняють з роботи для того, щоб комусь віддати місце. А чи всякий керівник, що тільки став на ноги, почав реформувати господарство, голосно заявив про себе, знесе арешт, сфабриковану справу, фіктивні звинувачення? Все це було в житті Івана Леонтійовича, і перепади такі випробування на іншого — чи втримався б, чи не зламався б, чи не звернув би зі свого шляху раз і назавжди?
А він нині уже й згадувати про таке забув. Суєта житейська. За чим шкодує найбільше — за тим, що не зробив усе, як мріялось.
Хоча ВАТ «Проскурів» багато чого досягло, може похвалитись цілою сіткою дочірніх підприємств, котрі працюють в різних галузях. Та й зарубіжне партнерство для цього господарства не новинка.
— Але все це не те, коли бачу, що не можу дати людям роботу. Що не має у нас такої зарплати, якої б вартували справжні хлібороби, доярки, агрономи, зоотехніки. Що за все життя вони доробляються до пенсії, про яку навіть соромно говорити, не те що прожити на неї, — додає до своїх поразок Рудик.
Найважча мука
Саме так він називає час свого перебування у Верховній Раді. На це не втримуюсь зауважити: «Та хто ж у це повірить? На такі «муки» кожен зголосився б з великою радістю».
Втім, у народного депутата своя думка. Каже, його справді замучила совість, коли запропонували квартиру у столиці — як би дивився односельцям у своїй Ружичній в очі? І хоч у наш час у таке важко повірити, але він таки відмовився від того безкоштовного житла.
— Але суть не в цьому, — продовжує Іван Леонтійович. — Мені пощастило, це ще була Верховна Рада справжніх державотворців-романтиків. Серед народних обранців було чимало таких, хто щиро прагнув збудувати нову незалежну державу. Але вже тоді почали зароджуватись перші паростки принципу «голосуй як я». З часом дедалі сильнішим ставало президентське бажання повністю підкорити собі волю народних депутатів. Тоді й настають найважчі моменти, що обрати: залишитись вірним своїм життєвим принципам і совісті, чи скоритись чужій волі. Зрозуміло, що за останнє можна було отримати чималі преференції.
Найбільшою своєю преференцією Рудик вважає те, що робота у Верховній Раді подарувала йому можливість спілкуватись і працювати зі справжніми українськими патріотами Степаном Хмарою, Олександром Скипальським, Левком Лук’яненком, Борисом Олійником. Дотепер вважає їх совістю та гордістю нації.
А депутатські «муки» переслідують його дотепер, бо залишається депутатом обласної ради. Втручається в такі проблеми, котрі, здавалося б, просто на недосяжній відстані й від нього, і від його підприємства.
Та дивлячись на Рудика, розумієш, що у шістдесят життя тільки починається. Як почав про нові плани — годі зупинити. Ще ж треба зберегти колектив, вистояти в кризі. Потім збудувати новий керамічний завод — перспективна справа. Потім виграти на виборах до обласної ради, бо хто ж, як не він, не даватиме спокою місцевій еліті? Потім...
А там, як життя повернеться. Одне відомо точно, поки є сила, здоровий авантюризм, хвацький розум, мужицька хитрість, Іван Рудик не заспокоїться. І напридумує такого...
Хмельницький.
