Днями в Одесі має відбутися чергова сесія обласної ради. Цієї події, а точніше рішень, які прийматимуть депутати, одні чекають з острахом, інші — як свята. До перших належить колектив Одеського обласного медичного центру чисельністю майже 800 працівників, до других — кілька найвпливовіших бізнесменів одеського регіону.
Коли починаєш знайомитися зі зверненням медиків, яке вони надіслали Президенту, Прем’єр-міністру України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, міністру охорони здоров’я та Генеральному прокурору України, то спершу виникає відчуття нереальності. Через його нетиповість для нинішніх часів — працівники обласного медичного центру просять не про сприяння в приватизації чи оренді свого закладу, навпаки — вони ратують за його повернення у державну власність. Як ще один, прийнятний варіант, пропонують створити на базі центру міську лікарню швидкої допомоги, оскільки Одеса — єдине з міст-мільйонників такого закладу не має. В іншому випадку, на їх думку, медичний центр перестане існувати, його працівники опиняться на вулиці, а сотні тисяч мешканців міста і області залишаться без диспансеризації. Однак відчуття ірреальності одразу ж зникає після детального ознайомлення з історією цього закладу, «перспективами на майбутнє» та перипетіями, які колективу довелося пережити протягом останніх десяти років. Стає дедалі очевиднішим, що побоювання медиків мають під собою реальне підґрунтя.
Чорноморська центральна басейнова клінічна лікарня на водному транспорті має за своїми плечима майже дев’яносторічну історію. Протягом багатьох десятиліть вона фактично була структурним підрозділом Чорноморського морського пароплавства і обслуговувала більше ста тисяч його працівників разом з сім’ями. Враховуючи ж те, що пароплавство було одним з найпотужніших у світі та давало у союзний(!) бюджет кожен п’ятий долар, його керівництво і особливо останній начальник ЧМП Віктор Пилипенко зробили чимало для того, щоб лікарня відповідала найвищим стандартам. Однак указ Леоніда Кравчука на початку 90-х про перетворення ЧМП в акціонерну судноплавну компанію «Бласко» за своїми наслідками нагадує нинішні рішення судів, що створюють сприятливі умови для рейдерських атак.
Після того, як ЧМП «завдяки вмілому керівництву» державних мужів фактично перестало існувати, не кращі часи настали і для закладу, який в Одесі досі за звичкою називають лікарнею водників. На початку 1997 року був виданий наказ Міністерства охорони здоров’я про створення в Одесі державного підприємства «Український науково-дослідний інститут морської медицини» та введення до його складу лікарні як клінічного підрозділу. Наступного року — про надання лікарні статусу територіального центру Державної служби медицини катастроф. Ще через рік міністерством на лікарню покладаються функції Українського науково-практичного об’єднання «Медицина транспорту». І раптом на початку 2001 року МОЗ видає наказ про передачу у власність територіальних громад Одеської області майнового комплексу Чорноморської центральної басейнової лікарні на водному транспорті. За цього посилається на ст. 61 Закону України «Про державний бюджет на 2000 рік» та п. 19 Постанови Кабміну від 6 травня 2000 року за номером 774, у яких насправді йшлося про перекладання на місцеві бюджети фінансування установ та організацій, які знаходились у підпорядкуванні Міністерства АПК, а не охорони здоров’я. Лише через рік Кабмін своїм розпорядженням приймає пропозиції МОЗ щодо безоплатної передачі лікарні у спільну власність територіальних громад Одеської області та її перейменування в обласний медичний центр.
Мало того, що київські чиновники від медицини фактично фальсифікували закон, вони, крім того, проігнорували вимоги «Положення про порядок передачі об’єктів права державної власності». Зокрема, в частині погодження свого рішення з трудовим колективом лікарні та створення комісії з передачі, до якої мали входити представники цього закладу. За цього ніхто не виводив лікарню зі складу Українського науково-дослідного інституту морської медицини та не ліквідовував її як територіальний центр медицини катастроф.
Словом, складалося враження, що було зроблено замовлення, за яким стояло прагнення певних осіб спершу вивести заклад з державного підпорядкування, а потім прибрати його до своїх рук. І це підтвердили наступні події. Вже наступного року, з благословення обласного управління охорони здоров’я, двоповерховий лікувальний корпус і приміщення поліклініки №2 було передано в довгострокову оренду приватній структурі, двоповерхове поліклінічне відділення в найпрестижнішому місці міста — на Приморському бульварі тривалий час орендував Імексбанк, а потім рішенням облради його взагалі зняли з балансу лікарні. У 2004-му Фонд Держмайна України до переліку об’єктів незавершеного будівництва держвласності, що підлягають приватизації, включив діагностичний і лабораторний комплекс, хоча згідно з наказом МОЗ у власність територіальної громади перейшов цілісний майновий комплекс разом з об’єктами незавершеного будівництва. Потім у 2006 році Одеський апеляційний господарський суд своєю постановою зобов’язав медичний центр звільнити будівлю у центрі Одеси для територіального управління судової адміністрації. А тим часом керівництво обласного управління охорони здоров’я щорічно змінювало головного лікаря центру. Разом з їх звільненням зникали оригінали важливих документів, в тому числі на продовження акредитації, а площа приміщень центру скоротилася майже вдвічі — на шість тисяч квадратних метрів.
Однак, незважаючи на перепони в роботі, копійчане фінансування з обласного бюджету, колектив не лише не здавався, а навіть зробив значний крок вперед. На базі центру відкрили обласне опікове відділення з дитячими ліжками, єдиний на півдні України Центр хірургії печінки та підшлункової залози, в якому працює один із кращих учнів знаменитого Шалімова — хірург, доктор наук, професор Одеського медичного університету Борис Запорожченко. На сьогодні цей заклад є багатопрофільним з 16 відділеннями та стаціонаром приблизно на 300 ліжок, на його базі функціонують кафедри медичного ВУЗу. Крім того, працівники центру, на відміну від колег з обласної лікарні, які в основному ведуть прийом хворих безпосередньо в Одесі, фактично бувають в кожному населеному пункті області, де проводять диспансеризацію населення. При цьому колектив на кошти спонсорів — підприємств морегосподарського комплексу і промисловості та власні грошові внески зробив ремонт приміщень центру. Словом, люди перестали сподіватися на допомогу влади, вирішивши, що самі можуть дати собі раду. І, мабуть, тому громом серед ясного неба пролунало для них повідомлення, що обласне управління охорони здоров’я ініціює винесення на сесію облради питання про приєднання медичного центру до обласної клінічної лікарні.
Наприкінці травня проект цього рішення не знайшов підтримки більшості облради, однак ініціатори «реорганізації» вирішили все-таки «продавити» його на вересневій сесії. Все це у кінцевому підсумку дало підстави працівникам колективу стверджувати, про що вони пишуть у вже згадуваному листі на адресу керівників держави, що «начальник облуправління охорони здоров’я сприяє знищенню медичного центру і лобіює інтереси приватних медичних структур та інтереси головного бізнесмена регіону.
І хоча такі звинувачення у розмові з автором цієї публікації керівництво облуправління охорони здоров’я назвало заполітизованими та запевнило, що ніхто не збирається звільняти працівників центру після об’єднання з обласною лікарнею, однак такі твердження суперечать наказу МОЗ, за яким штат обласної лікарні визначається чисельністю населення регіонів. Не кажучи вже про те, що вона знаходиться за десятки кілометрів від медичного центру, знайти майже 800 вакансій для працівників колишньої лікарні водників можна буде хіба що за рахунок моментального подвійного зростання чисельності мешканців області, що належить навіть не до наукової, а чистої фантастики.
Якби ці чотири гектари землі, на яких розташовані корпуси медичного центру, знаходилися десь на околиці міста, навряд чи вони були б «удостоєні» такої «уваги». Однак, як пишуть медики, на їх нещастя, центр розташований поблизу п’ятої Станції Великого Фонтану, де сотка землі коштує десятки тисяч доларів. І саме на ці «золоті» чотири гектари, як вони вважають, накинув оком бізнесмен зі значком народного депутата України.
Звичайно, постає питання стосовно того, яким чином приміщення центру разом із землею можуть перейти у приватні руки. Схема дуже проста і апробована вже не раз в багатьох містах України. Для обласної лікарні через значну віддаленість він стане «непотрібним», далі приміщення здають в оренду приватній структурі або взагалі знесуть, а на їх місці побудують якщо не розважальні заклади, то житлові будинки. Одержати «добро» на такі дії — не така вже й велика проблема, якщо врахувати, одна із найвпливовіших фракцій в радах складається з однопартійців бізнесмена-депутата. А голова профкому медичного центру Володимир Паламарчук в інтерв’ю ТІА «Вікна-Одеса» навіть стверджує, що народний депутат після провального голосування у травні начебто зібрав депутатів облради — однопартійців та розкритикував тих, хто не підтримав рішення щодо приєднання центру до обласної лікарні.
В принципі нічого дивного, адже недарма у морській столиці України кажуть, «де б що не сталося, в Одесі це станеться обов’язково». Приміром, народний депутат Леонід Клімов наприкінці минулого року зареєстрував у Верховній Раді проект закону щодо виключення з переліку пам’яток культурної спадщини, які охороняються державою, десяти об’єктів, в шести з яких знаходяться медично-лікувальні заклади Одеси, що викликало обурення Едуарда Гурвіца. Якою була б подальша доля цих споруд в історичному центрі Одеси, спрогнозувати неважко. На щастя, парламент відмовився підтримати законопроект, однак залишилося ще чимало будівель, які не охороняються відповідним законом. В тому числі і обласний медичний центр. Тому побоювання його працівників, найімовірніше, мають під собою реальну основу. Можливо, зрозуміють це нарешті і депутати обласної ради, які за своїм статусом мають дбати про інтереси своїх виборців.
