Якби дали ще одне таке життя — не побажали б

Бабусі нічого не розуміють ні в юридичних документах, ні в складних термінах законодавства, але при цьому вже другий рік судяться за своє добро. Барвисті промови адвоката протилежної сторони, посилання судді на кримінальні статті — все це ніяк не пояснює їм, куди ж пропала земля.

Кожна показує свій сертифікат, де чорним по білому написано, що малорадогощанцям припадає по два з хвостиком гектари. А ось поруч державний акт на землю. В ньому зазначено тільки половину тієї площі. Чому так сталося, ніхто не знає. Коли видавали акти, начебто пояснювали, що в них зазначено тільки орну землю. «А куди ж поділися сінокоси? — вкотре перепитують люди. — Вони ж теж наші, ми їх теж ділили. То чому в документі про це ні слова, ні букви?»

Та навіть і з тією землею, що зазначена в паперах, толку ніякого. В області вже не так багато клаптиків облогових земель знайдеш, а тутешні шістдесят гектарів ніким не обробляються. На загальному фоні — не такі вже й великі поля. Але для цих людей, котрі віддали їм усе життя, — найдорожче, що в них було і залишилось.

Колись саме завдяки їхній праці на цих полях росли і пшениці, і картоплі, і буряки. Та чи не єдине, що врешті-решт удалось «виростити», — покручені артритами руки, зігнуті попереки та ще ціпки й милиці, без яких не ходять хворі ноги. Були роки, коли їхня місячна зарплата становила три—п’ять гривень. Та ніхто ні тієї роботи, ні ланів не покинув. Чому ж тепер така дяка?

За той час, що вони стали власниками землі, дехто заробив на паї по мішку зерна, а декому й цього не дісталось. Тепер, правда, вже знайшовся орендар, котрого в селі готові прийняти. Ще не обробляючи землі, він уже сплатив за паї. Але плутанина в документах, сертифікатах, актах така, що укласти договір, котрий би мав законну силу, сторони не можуть. Тож до того, щоб поля засіяти, справа так і не доходить.

Ця земельна плутанина зачепила не тільки Малу Радогощ, а й інші села М’якотинської сільради. У самих М’якотах вже котрий рік поспіль не можуть розв’язати складний ребус із розподілом земельних паїв.

Ще два роки тому частина мешканців села віддала свої земельні сертифікати місцевому ТОВ «Конвалія», для того щоб спільно виготовити державні акти на землю. Тоді ні в кого не було сумніву, що і ділянки виділено правильно, і сертифікати законні. Пайовики підшукали організацію, котра повинна була виконати всі роботи, і навіть сплатили п’ять тисяч гривень. Знайшовся і орендар, котрий готовий був обробляти цю землю на умовах п’ятилітньої оренди, але... У цей час у селі починає працювати інший інвестор. Цікаво, що з ним практично без перешкод укладається договір оренди на 15 років і одночасно виділяються паї, частину яких... уже було виділено тим, хто не погоджувався працювати саме з цим орендарем.

Ось тут все і закрутилось: чому збирались збори, на яких вдруге ділили землю? Як бути з тим, що окремі наділи опинились одночасно у двох землевласників? Як орендарям врешті-решт обробляти поля, коли і в одного, і в другого знаходяться ділянки тих, хто не хоче з ними працювати?

У людей голови пухнуть від цих проблем, але достукатись до владних і правоохоронних структур, котрі б могли реально розв’язати їх, ніяк не можуть. Тепер нарешті зійшлись на тому, що роботи з виготовлення державних актів призупинено для всіх. А коли так, то ніхто не може укласти інших договорів з іншими орендарями. Виходить: або один, що вже є, або ніхто. І поки йде ця суперечка, земля нехай постоїть. Доки?

Утім, повернімось до Малої Радогощі. Бабусі знов і знов демонструють своє багатство. Услід за переполовиненим земельним актом показують і акти на майнові паї. У них офіційно зазначено, на яку суму колишнього колгоспного майна перепало. А зі зворотного боку вже від руки дописано: «В рахунок паю отримано...» Ось частинка від корови, ось хвіст від лошати, ось шматочок трактора — кожному частину майна визначено в гривнях. І дехто навіть підпис поставив, що все це отримав.

Ну не знали люди, що роблять, не розуміли. Голова сільради казав ставити підпис — вони й ставили, але ж, стверджують, насправді ніхто ні копійки, ні гайки від трактора не отримав.

Тепер люди вже навіть не згадують про колишнє велике колгоспне майно. Після того, як колгосп розпався і потім усе ділилося на три нових власники, мало чого залишилось. За те вже й не питають. Але дотепер зберігають список майна, яке товариство вже у 2000 році передало новоствореному фермерському господарству. Нехай по кілька голів, але ще залишались корови, коні, телята, свині, два трактори, культиватор... — усього добра на 140 тисяч гривень. Ось саме за це люди тепер і хочуть спитати з фермера: куди поділось?

Вони ж бачили, як різалась і продавалась худоба, як щезала техніка, і ніхто свого дозволу на це фермерові не давав. А той і не питався. Адже фермером стала дружина тодішнього голови сільради. У селі це була найвища і безапеляційна влада. То хто з неї міг спитати?

Тільки тепер наважились. Причому, через суд. І тут почали з’ясовуватися такі несподівані речі!

«Ось наш мільйонер іде», — сміються жінки, показуючи на чоловіка, чий зовнішній вигляд сам за себе говорить: багатство йому ніколи не загрожувало.

 — Тепер кажуть, що в мене все людське добро, — і сам сміється Микола Зборовський. — Я тут на всяких роботах був, що треба, те й робив. Одного разу приходжу до контори, а там сидить наш голова та ще двоє керівників і ділять, кому що від колгоспу дістанеться. А мені кажуть: «Підпиши, що ми все правильно поділили». Ну, я і підписав. Аж тепер беруть в суді папери, а там виявляється, що це я фермерським господарством керував і всім розпоряджався. А що скажеш? Підпис мій стоїть. 

Підробки, крадіжки, відверта зневага до людей — ось що стало тим капіталом, які люди заробили за 35—40 років стажу. У всіх у серці така образа, що й словами не передати. Але ще більше вражає те, що закон виявляється таким неповоротким і байдужим до їхнього болю.

 

У селі переконані: лихо спіткало їх через те, що довгий час свавілля тут було безконтрольним і безкарним. Люди довго його терпіли, схиливши голови. Але одного дня терпець таки урвався. Місцеві активісти разом із частиною депутатів сільради таки добилися того, щоб справу про зловживання голови та його дружини було розглянуто в суді. Тоді обом заборонили займати колишні посади. У М’якотинській сільраді пройшли перевибори. Але біда в тому, що шлейф колишніх недобрих вчинків тягнеться дотепер.

Покарання лише за одне зловживання не розв’язало багатьох інших проблем. Хитрощі з земельними паями, зникле людське майно — все це тягнеться саме звідти. А люди більше не хочуть ні забувати, ні прощати.

Вісімдесятирічним бабусям, котрі залишились у Малій Радогощі, уже нічого втрачати. Молодість і здоров’я вони віддали колгоспній праці. Час позабирав чоловіків — майже всі залишились удовицями. Безробіття погнало від них дітей — всі тепер заробляють на життя у містах.

Їм уже не пай і не майно потрібне. Хоч зараз вони хочуть відчути себе людьми, гідними поваги. Здається, це такі очевидні речі, але чомусь судово-слідчі епопеї тривають роками. І хоча всі розуміють, що людей справді надурили, перемагають якісь формальні документи і відписки.

Доки так буде? Бабусі бояться не смерті, а того, що їхнє життя, котре й без того було важким, беззахисним і несправедливим, так і закінчиться, а правди вони не дочекаються.

 

Хмельницька область.