Однак красою парку та палацу садиба Даховських, якби була доглянута, навряд чи сильно поступалася б Софіївці. Адже є тут і палац, у якому, за свідченнями краєзнавців, лише зал для танців був площею 15 на 20 квадратних метрів, а для прийомів у літні вечори збудували спеціальний майданчик для огляду величезного парку. Були тут і фонтани, й іподром, і розарій, і двоповерховий будинок швейцара та будиночок садівника. Про багатство садиби може свідчити хоча б той факт, що в будиночку садівника свого часу тричі відпочивав маршал Василь Чуйков. Сьогодні леськівський палац закритий для відвідин — тут розташована військова частина, і щоб пройти туди, потрібен спеціальний дозвіл. А краєзнавці твердять, що за військовим замком садиба руйнується, і вже через кілька років про неї нагадуватимуть лише нечисельні фотографії.
Власне, вже сьогодні про садибу Даховських, або леськівський замок, знайти інформацію складно. На туристичних картах Черкаської області цей пункт не значиться. Але мені пощастило зустріти людину, якій не байдужа доля леськівського замку, — наукового співробітника Монастирищенського краєзнавчого музею Івана Івановича Волошенка. Саме він розповів і про історію цієї пам’ятки, і про її несправедливе забуття.
За словами краєзнавця, перша резиденція палацу Даховських з’явилася у 70-х роках вісімнадцятого сторіччя. Її збудував Маріан Даховський, який, повернувшись в Україну після повстання гайдамаків, купив Леськове. Наступні покоління Даховських продовжували зведення палацу та парку. Навіть на початку двадцятого сторіччя тут дещо вдосконалювали. Тож у палаці поєднано різні стилі, зокрема, бароко та європейський модерн.
Особливо цікавим був останній власник садиби — Тадеуш Даховський. Він був завзятим жокеєм, брав участь у кінних перегонах у Відні, Парижі, Варшаві. Тому у Леськовому з’явився кінний завод; вздовж муру, що оточував садибу, — спеціальна доріжка для кінних прогулянок, а навколо замку — алея з нахилом. «Коли приїжджали пани на двійках чи трійках, то їм хотілося промчати «з вітерцем». Для цього і спроектували та спеціально підсипали цю алею», — розповів Іван Волошенко. За замком був іподром.
Узагалі Тадеуша Даховського знали як новатора. Він першим 1912 року приїхав у Леськове автомобілем. Колеса в тій машині ще були з дерев’яними спицями.
Також, за прикладом Софіївки, Тадеуш Даховський серед ставу, що в парку, розпорядився насипати Острів кохання. Проте штучно створений острів не допоміг йому бути щасливим у подружньому житті. Жінка Марія з дітьми перед Першою світовою війною виїхала у Францію, і Тадеуш залишився сам. Через війну Тадеуш та Марія не розлучилися, так і доживали офіційно подружжям, але насправді — чужими один одному людьми. Вона — у Франції, він — у Варшаві. До речі, Тадеуш виявився довгожителем і помер, коли йому було аж 96 років.
Після революції 1917 року садиба Даховських перейшла у державну власність. Відомо, що в 30-х роках двадцятого сторіччя тут організували будинок відпочинку Київського цукротресту, і до 1970-го в садибі були санаторії різного типу. А потім її передали Міністерству оборони. Відтоді, за словами Івана Волошенка, маєток валиться і занепадає.
Спочатку, 1970 року, в палаці зробили госпіталь, де зберігали ліки. Але ж медикаменти почали псуватися і шкодити садибі. Сьогодні палац та парк усе ще належать військовому відомству. Іван Волошенко намагався ініціювати повернення цієї пам’ятки державі, щоб зберегти її від руйнації. «Я порушив питання про позбавлення військових права володіння палацом на обласному рівні. Адже це — архітектурна пам’ятка, яка повинна належати народу. А військові палац не ремонтують і не доглядають. В області вислухали й ухвалили рішення на мою користь, але воно десь там і заглохло», — розповів краєзнавець.
Я вирішила перевірити, чи справді можливо, щоб така пам’ятка історії залишалася недоступною для охочих її побачити. Однак, приїхавши у Леськове, швидко в цьому пересвідчилася. Перше (і єдине), що вдалося побачити — Острів кохання серед ставу. Перед зачиненими ворітьми сиділи два сторожі. Розмова була короткою.
— У вас є дозвіл командира?
— Ні, а де я можу з ним поговорити?
— Ніде. У нього вихідний. Вам треба дозвіл з Маньківки (близько 50 км від Леськового польовою дорогою, або 80 км — трасою. — Прим. авт.), щоб зайти всередину...
Отак і завершилося моє відвідання цього незвичайного місця. Залишається сподіватися, що знайдуться сподвижники, яким удасться врятувати садибу Даховських. Але чи встигнуть?
На знімках: Тадеуш Даховський (у центрі, біля чоловіка у формі) демонструє автомобіль; такий вигляд має сьогодні колись центральний в’їзд до садиби.
Фото і репродукція автора.