Усупереч вироку

Того дня, коли Оленці Алпеєвій у Києві робили надзвичайно складну операцію пересадки печінки, за неї молилися не тільки близькі люди: церковні молебні пройшли у багатьох храмах України.

Оленка Алпеєва росла звичайною життєрадісною дівчинкою, але зненацька у дев’ять років у неї серйозно розладналося здоров’я. Медики, обстеживши збільшену печінку, винесли несподіваний вирок: хронічний гепатит.

Діагноз миколаївських лікарів для родини Алпеєвих став справжнім ударом: звідки той гепатит, та ще й хронічний, якщо дівчинка завжди була здорова на вигляд, ніколи не скаржилася на біль чи нездужання? Але кому мали адресувати ці запитання її батьки? В інфекційній дитячій лікарні на вулиці Космонавтів Лєну Алпеєву почали активно лікувати: чергувалися крапельниці, уколи змінювалися таблетками... Та дівчинка не одужувала, танула на очах. Через півтора місяця інтенсивної терапії мама Оленки випадково довідалася приховувану лікарями жахливу правду: аналізи істотно погіршилися, перспектива невтішна. Згадуючи пережитий біль, Людмила Григорівна нишком змахує сльози.

— Я раптом зрозуміла всю реальність того, що відбувається: тут, у лікувальному закладі, у лікарняній палаті, під наглядом досвідчених лікарів-професіоналів я втрачаю своє дитя. Розгубленість, протест, жах, безпорадність... І такий несподіваний приплив сил, рішучість: що ж я отут сиджу, потрібно щось робити, кудись бігти, щось починати, везти дитину до інших лікарів — у столицю, в інститут, за кордон... Уставши з лікарняного ліжка своєї доні, я постукала в ординаторську.

— А вам нема рації везти дитину в столицю, — напрямки заявив лікар. — У вашої дівчинки або новоутворення, або цироз печінки. Це можуть підтвердити й інші миколаївські фахівці. Наберіться терпіння і чекайте: що буде, те й буде!

О, якби знав цей лікар, як боляче вразили материнське серце його простодушні слова, котрі віднімали останню надію! На жаль, для нього Лєна була лише пацієнткою, і очікування лиха, що насувалося, для лікаря і для матері, котра втрачає дитину, було різним.

Що означає здоров’я, розумієш тільки тоді, коли його втратиш. Скільки іде грошей на лікування — тема окрема. Родина Алпеєвих за життя Оленки ладна була віддати все.

Алпеєви все-таки домоглися направлення до Київського інституту педіатрії, акушерства та гінекології.

Але Лєну там, на жаль, прийняти відмовилися.

— Це не наша пацієнтка: у дитини вірусний гепатит. Діагноз поставлено неправильно, — приголомшили інститутські лікарі. — Везіть дівчинку назад.

Та до Миколаєва Людмила Григорівна повертатися відмовилася навідріз. Змучену дитину (у Оленки температура під 40!) госпіталізувала дитяча інфекційна лікарня № 12 при кафедрі інституту імені Богомольця. Там Лєна з мамою прожили місяць і там же, у лікарняній палаті, зустріли Новий рік. Та повне одужання, на жаль, не настало, хоча результати аналізів поліпшилися і дівчинку вже готували до виписки...

Через якийсь час — чергове загострення. Потім знову... Ударні дози гормональної терапії давали лише тимчасове полегшення. Підступний вірусний гепатит перейшов у хронічну форму...

Головний лікар-гастроентеролог України співчутливо порадила Людмилі Григорівні:

— Вам треба терміново народити дитину!

Що стояло за цією порадою, пояснювати не треба. Її улюблену Лєнуську лікарі «списали». Але яка мати (у справжньому розумінні цього слова) зможе змиритися з таким вироком?

— Мамо, я житиму? — щораз, пильно дивлячись матері в очі, запитувала дванадцятирічна дівчинка.

— Звичайно, Лєнусю! — переконувала вона дочку, щосили намагаючись стримувати зрадницькі сльози. Їй хотілося закричати про своє горе на цілий світ, хотілося виплакатися, але вона розуміла: Оленка зламається, якщо вона розкисне.

Прочитавши в газеті про новий японський препарат для лікування гепатиту, дівчинку повезли до професора Бєляєвої в Московський інститут імені Боткіна, де проводилася апробація новинки...

Препарат, на жаль, нічим не допоміг. А гепатити, сказали в Москві, лікують скрізь однаково.

Уже перепробувано всілякі препарати: англійські, американські, фінські, вітчизняні, але хвороба, на жаль, прогресувала...

У березні 1998 року вони знову в Києві. Лікування під наглядом інститутської професури тривало до кінця 2005 року.

У чашках парує зелений чай. Обідня перерва в обласному центрі зайнятості зупиняє робочу метушню і дає можливість спокійно поспілкуватися з Людмилою Григорівною Алпеєвою, котра працює тут заступником директора. Слухаю неквапливу розповідь цієї чарівної тендітної жінки і мимоволі захоплююся її мужністю, силою духу. Віра, надія і любов — біблійні чесноти, здатні творити дива.

У розмові доччине «я» та її власне органічно сплітаються в «ми»: «Літо ми прожили більш-менш, — пригадує Людмила Григорівна. — У серпні нам знову стало погано, і у вересні ми злягли в лікарню»...

Не було б отого «ми», сама Оленка не дала б собі ради. На початку листопада 2006 року Лєну Алпеєву виписали з лікарні як безнадійну: врятувати дівчинку могла тільки термінова операція з пересадки печінки. Такі операції успішно роблять у Німеччині, Кореї, Франції, але коштують вони страшенно дорого — від 100 тисяч євро. Навіть якби Алпеєви продали будинок, машину, вони б не зібрали таких грошей. Професор Київського інституту хірургії і трансплантології імені Шалімова Олег Котенко взявся прооперувати Оленку.

— У грудні нас поклали у стаціонар на тритижневе обстеження, — пригадує Людмила Григорівна. — Питання про донора не стояло: у нас з дочкою та само група крові...

Передопераційний жах Людмила Григорівна не може згадувати без здригання: за цей час загинули троє дітей: один хлопчик не дожив до операції, друге дитя померло на операційному столі, а третє — вже після пересадки. Лікарі співчутливо радили: не спілкуйтеся з тими, кому погано, розмовляйте с тими, кому пощастило.

Результати медичного обстеження, котре коштувало Алпеєвим тисячу доларів, виявилися жахливими: в Олени своєї печінки практично не залишилося, а погана прохідність печінкових судин матері не давала їй стати реципієнтом.

У Київ, покинувши роботу, терміново приїхав Володимир Миколайович,  батько Оленки. Радо запропонував свою печінку 26-річний брат Артем, який аж трусився за сестричкою.

— Чоловіка поселили разом з дочкою, операцію призначили на 8 лютого, — крізь сльози згадує співрозмовниця. — Я дуже вдячна чоловікові, який мужньо переніс усі випробування й труднощі: він пішов під ніж легко і з бажанням. Сама операція, в якій брали участь 20 осіб, тривала цілу добу. Коли, нарешті, вийшов лікар, його не можна було впізнати — почорнілий, виснажений: «Печінку запустили, вона працює»...

— Мамо, я жива? — щойно прийшовши до тями після операції, запитала Лєна.

Післяопераційний період був не менш важким: пересаджена печінка приживалася важко, Лєна температурила, кілька разів одночасно з приступами жахливого болю й судом зупинялося серце...

— Чоловікові теж було непереливки: йому видалили 70 відсотків печінки, а потім оперували ще сім разів: у очеревині, що звільнилася, накопичувалася рідина, — згадує Людмила Григорівна. — Три жахливі післяопераційні місяці в інститутській лікарні пролетіли непомітно. З місячним запасом ліків нас виписали додому, і подальша відповідальність за забезпечення медикаментами, без яких Оленці не прожити, покладалася на лікувальну установу за місцем проживання.

— Свій хрест ми завжди несли самі, ні на кого його не перекладаючи. Ніколи ні в кого нічого не просили, усі десять років купували ліки без пільг, — каже Людмила Алпеєва. — Сім’я всі ці роки жила від зарплати до зарплати, збираючи кожну копійку. Ніхто з чиновників ані зі службового обов’язку, ані за посадовою інструкцією, жодного разу не поцікавився, чи є в мене гроші на лікування дитини. У державі, як з’ясувалося, геть нема медичних консультаційних пунктів, де можна було б одержати вичерпну інформацію, не існує громадських або державних фондів підтримки хворих на гепатит (адже є фонд інвалідів, чорнобильців, діабетиків), немає таких державних програм. Я навіть не припускала, що з таким захворюванням можна оформити інвалідність. Що хвора печінка — це постійна хронічна втома і що дитині не можна займатися спортом, танцями, рухливими іграми. Мені ніхто не казав, на що слід звернути увагу, що виключити, а що ввести у практику. Я накопичувала знання і досвід самостійно, штудіюючи спеціальну літературу. Якщо чесно, то про інститут імені Шалімова теж довідалася випадково.

Коли Оленку після операції привезли додому в Корабельний район, Людмила Григорівна передовсім звернулася до поліклініки Жовтневої ЦРБ по таблетки. Але там розвели руками: на жаль, у лікарні буквально все йде через тендер, а він давно відбувся. Бюджет розподілено, не з власного ж гаманця купувати дорогі ліки. Дохідливі пояснення про те, що припинення приймання таблеток спричинить процес відторгнення печінки, належного впливу не мали.

— Ніколи не забуду, як у поліклініці районна медична чиновниця кинула мені з викликом: «Таких багато, як ви!», — з гіркотою згадує Алпеєва. — До чого я веду? А до того, що після стількох переживань, страждань і терзань, після тисячі безсонних ночей, проведених на випадкових лікарняних каталках і кушетках, я не можу допустити, щоб моя дитина вмерла, не одержавши препарат, гарантований законом. Чому, скажіть, життя моєї дочки має залежати від тендера? Гроші, завдяки активній людській участі головного лікаря Жовтневої ЦРБ Юрія Богатого і керівництва Жовтневої райради тоді, у найважчий період, таки знайшлися. 

Коли в дім прийшла біда, випадкові друзі і знайомі відсіялися. Але справжні залишилися: ті, хто і в радості, і в горі. Допомагали, чим могли: і грошима, і транспортом, і просто добрим співчутливим словом. Після операції вже минуло більш як два роки. Але добрі справи не забуваються: родина Алпеєвих і досі з особливою вдячністю згадує завідувача обласного гастроентерологічного центру Володимира Лучного, директора обласного центру зайнятості Миколу Ворону, колишнього заступника директора Людмилу Шатохіну, директора ТОВ «Металургпівдень» Степана Петринку, генерального директора кораблебудівного заводу Миколу Романчука, начальника цеху № 2 заводу Олександра Фатьянова, директора фірми «Алевайнс-Україна» Олега Сивака, директора фірми «Рюміз» Євгена Медяного, родину Васильєвих... Міцним і надійним у біді стало плече сусідів, колег по роботі, друзів. А скільки пережили родичі, батьки!

Оленці Алпеєвій трохи за двадцять. Як то кажуть, найромантичніша пора молодості, коли все навколо набуває особливих звуків і барв. Ми всі ходимо по тонкому краєчку долі, але світ, у якому живе ця тендітна гарненька дівчинка, до гіркого хисткий і вразливий. Лєна це розуміє і сприймає мудро, по-дорослому, щиро радіючи кожному новому дню. Тільки пройшовши через власні страждання і муки, можна по-справжньому зрозуміти й оцінити те, що створив для людини Бог.

Лєна — мужня людина. Прийнявши жорстокий удар долі, вона не зламалася, вистояла і вистраждала право на повноцінне життя.

Зараз вона навчається на четвертому курсі Південнослов’янського інституту, захоплюється психологією, опанувала нові комп’ютерні технології, закінчила курси водіння, водить машину, працює візажистом у престижному салоні краси. Їй подобається і хочеться жити.

А ще Лєна знає напевно: паросток її життя завжди тягнутиметься до світла, поки з нею будуть найдорожчі і близькі їй люди — мама, тато, брат, уся її численна родина, вірні друзі, коханий...

Вона вірить: на цьому світі ніколи не переведуться добрі безкорисливі люди, сердець яких не торкнулася остуда: для них лихо чужої дівчинки стало власним болем...

Миколаїв.