Крим: шанс, який не можна втратити

Усього півроку пропрацював головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим очільник партії «Собор», народний депутат України Анатолій Сергійович МАТВІЄНКО, але залишив по собі хороший слід. Він запам’ятався як організатор корисних починань, ініціатор багатьох ідей. Деякі з них швидко схвалювали і втілювали в життя. Інші, не знайшовши підтримки, піднімали полеміку й спротив, але врешті-решт виявлялися такими, що принесли б немало користі як автономії, так і країні загалом. Прийшовши в Крим як урядовець, який мав виконати конкретні доручення центральної влади, А. Матвієнко пішов звідти як кримський патріот, який нині добровільно, з власної ініціативи допомагає Криму.

— Анатолію Сергійовичу, ваше призначення головою Ради міністрів АР Крим для багатьох політиків виявилося несподіваним. Чим це було викликано?

— На мені Президент зупинився, вважаю, тому, що я маю досвід управління веіликими адміністративними територіями (був главою адміністрації Вінницької області), політичної роботи, роботи з молоддю. До того ж для Криму я був людиною новою, не пов’язаною з інтересами політичних і економічних місцевих еліт, що слугувало певною гарантією мого незаангажованого управління. Найбільше проблем було із землею. Вони провокували не лише кримськотатарське населення, а й українське, російське, всі етнічні складові Криму. Землі забиралися без жодних дозволів і жодного офіційного правового рішення. Причому, масово. А люди, які живуть на узбережжі Криму, бачили, що землі розграбовують. І у них виникало логічне запитання: а чим це закінчиться, що з ними буде? І самі починали грабувати. І ця загальна логіка вселенського грабунку серйозно загострила всі проблеми Криму.

— Хто грабував?

— Влада. Депутати від різних політичних сил.

— Але ж ви — теж влада...

— Ні, я не маю жодного квадратного метра землі в Криму. Приїхав у Крим не за якимось власним збагаченням. Моя згода на призначення була продиктована тим, що я вважаю: в Україні ніколи не буде стабільності, поки залишатиметься таким жалюгідним в економічному, політичному відношенні Крим. Він — ахіллесова п’ята морального і суспільно-політичного стану всієї України. Крим або може стати годувальником і себе, і країни, або страшною інфекцією, що  спричинить хворобу всієї держави.

Головна проблема України — дефіцит ефективної влади. Як інакше можемо пояснити бідність, в якій живемо? А Крим — багатший від будь-якої території на поЯ вважав і досі вважаю, що віддавати берег приватним структурам не можна. Він має бути спільним, адже дає великі можливості для залучення інвестицій. Ми розробили програму і затвердили на засіданні уряду. Вона є й нині, але нею ніхто не опікується.

рядок. При цьому бідність Криму нижче середнього. І коли ми лише говоримо про кримських татар, про етнічних росіян, а вони жалюгідно там живуть, то виникає запитання: хто буде задоволений цією владою?

А тепер конкретні приклади. Мешканці Ялти, Алушти, Гурзуфа та інших приморських територій протягом трьох, а то й більше місяців (сезону масового відпочинку) під власне житло використовують збудовані десь у горах будки, а своє справжнє помешкання по 20—40 доларів здають відпочивальникам. Я себе запитую: чому так, чому ці люди не мають можливості по-іншому жити? А якщо б у нас була серйозна інфраструктура, якби на повну використовувалася ця рекреаційна потужність, якби там було багато туристів, які створюють робочі місця, і ці люди заробляли б собі на життя роботою, невже б вони жили, як собаки, в цих халабудах? 

Тепер візьмемо аграрну зону. Якщо б я вирощену продукцію мав можливість за контрактом постачати в зону відпочинку і на цьому серйозно заробляти, скажіть, будь ласка, чи був би я серйозно задоволений тим, що займаюсь сільгоспвиробництвом? Безперечно. Чи є така сьогодні пропозиція? Немає. Сьогодні повна стихія. Купуємо м’ясо, молоко, овочі, фрукти невідомо де, але не в Криму. Далі. Як розвивати інфраструктуру? Вважаю, у Криму маємо творити філософію здоров’я. Тобто — відпочивальник має прагнути приїхати сюди в першу чергу по здоров’я, а не лише по засмагу. Поєднавши, безперечно, оздоровлення з морем і сонцем. Тут мають проводитися профілактичні заходи, які не потребують тривалого лікування. Наприклад, привести зуби в порядок, якісь косметологічні речі, пройти повну диспансеризацію. І відпочивальник має бути впевнений: тут найсучасніше обладнання, найкращі фахівці. Це можуть бути категорії діабетиків, дітей. Загалом Криму треба повернути перспективу. Маю на увазі те ж стихійне розкрадання землі і нищення природи. Я запропонував проект під умовною назвою «Морський берег «Крим» і наполягав, щоб у зоні двох-трьох кілометрів від берега уряд і громадськість контролювали, що будується і в який спосіб. Я вважав і досі вважаю, що віддавати берег приватним структурам не можна. Він має бути спільним, адже дає великі можливості для залучення інвестицій. Ми розробили програму і затвердили на засіданні уряду. Вона є й нині, але нею ніхто не опікується.

Поліпшення потребує й водопостачання. Це одна з найстрашніших проблем. У степовій зоні, особливо на заході Криму, вода абсолютно непридатна до вжитку. Гостро стоять питання енергозабезпечення і будівництва доріг. Як вирішити їх? У мене були абсолютно конкретні пропозиції. У Криму є 67 державних санаторіїв. Їх розбазарюють. Утримуються вони за рахунок бюджету, відпочивають там клерки міністерств, причому не рядові, таким чином багатим ще й додаткові блага створюємо. Це несправедливо. Я пропонував провести їх інвентаризацію і мінімум тридцять вивести з державної власності. Це не сьогодні, а в той час, коли вони мали неймовірно високу ціну. І виставити їх на прозорий аукціон. Гроші, які від них мали одержати, використали б виключно на побудову інфраструктури Криму, на енергозабезпечення і на дороги. Ми б зменшили тиск на бюджет, пов’язаний із затратами на їхнє утримання і, як я просив Президента, акумулювали б ці кошти у спеціальний фонд при фонді Держмайна і ухвалили б закон щодо їх адресного використання.

    Практично на схід від Алушти до Коктебеля не освоєно території. Там — дикий берег, неймовірно потужний у завтрашній перспективі. Але для того, щоб на цей берег прийшов інвестор, треба дати дорогу і енергію. І ціна квадратного метра зросте в десятки разів. І ми ці гроші повернемо і далі отримаємо можливості вкладати інвестиції. Ось яка була задумка, де взяти стартовий капітал. На превеликий жаль, не знайшлося охочих цим займатися, в тому числі й у Верховній Раді Криму. Тут панує мета, щоб кожен депутат прихопив собі шматок землі і втішився, що він вже має власність. Але без доріг, енергії і води жодних перспектив немає.

На півострові досі немає чіткої програми щодо роботи з репатріантами. І ця проблема, яка могла б вирішитися давно і чітко, тільки нарощується, глобалізується, погрожуючи перетворитися на таку, що для вирішення зусиль не лише Криму, а й усієї України не вистачить. Обліку репатріантів, які отримали землю і компенсації, і скільки отримали, немає досі. А якщо б взятися за неї серйозно, то, можливо, вона і не виявилася б настільки великою, як здається. Згідно зі статистичними даними, якими користується Верховна Рада АР Крим, понад 76 тисяч із 80 тисяч депортованих сімей переселенців вже мають житло і ділянки під індивідуальну забудову, безземельними залишаються лише 4 тисячі. Можливо, саме тому самі татари і виступають проти обліку їхньої кількості і вже виділеної їм землі, бо применшення проблеми впливатиме і на применшення політичних збуджень з їхнього боку. Проте є й інша статистика, яка дещо відмінна від вищенаведеної. 

Я пропонував навести порядок, провести моніторинг, створити базу даних і на її основі справедливо та якісно завершити роботу щодо всіх депортованих. Могли б за рахунок тих же коштів, що я називав вище, побудувати 10—15 мікрорайонів і дати житло кожному. На превеликий жаль, хтось не хоче порядку. У вирішенні проблем кримських татар ми не маємо ніякої перспективи ще й тому, що коло зобов’язань держави перед ними не визначено ні в часі, ні, так скажемо, в плані роду та спадщини. За який період, до якого коліна держава має їх улаштовувати як репатріантів? Щодо тих, хто був депортований дорослою особою, немовлям або народився на чужині, жодних сумнівів немає. Вони — постраждалі. А ось щодо тих, хто народився вже тут після повернення і ще народиться, як вчиняти? Вже минуло понад 18 років, як існує незалежна Українська держава, вже стали дорослими ті із татар, хто народився тут. Вони вже утворили свої сім’ї. Але так само, як і справжні депортовані, захоплюють землі. І упевнено називають себе потерпілими. Але ж це не так.

Крим — це Україна. Це важливо зрозуміти кожному. Це українська територія, яка з огляду на особливі обставини вимагає підвищеної уваги, гнучкого підходу і розумного вирішення проблем. Політика має бути виваженою і всім зрозумілою. Що маю на увазі? Наприклад, ситуацію з газетою «Кримська світлиця». Єдина україномовна газета в Криму, до того ж, як я бачу, по-справжньому патріотична. Значить, її треба намагатися підтримувати і розвивати. А що ж виходить? Київ діє абсолютно навпаки. Обмежує фінансування, позбавляє гонорарів, чим відлучає від видання позаштатних кореспондентів, і вимагає значно скоротити штат. Незрозуміла позиція Міністерства культури і туризму України, якому підпорядковане це видання. Замість того, щоб сказати: «Так тримати, працюйте і робіть ще більше, а ми вас підтримаємо», ставлять палиці в колеса; замість того, щоб боротися за Україну, примушують газету боротися за своє животіння. Чи хтось тут, у Криму, зрозуміє і зможе пояснити таке ставлення держави до своєї головної тут газети? 

Треба враховувати, що в Криму найбільше проживає росіян, і вони мають право на свою мову, свої періодичні видання, на свою літературу, театри, музеї тощо. Але це не означає, що там заборонена англійська. Сьогодні потрібно пройти перший етап, який я називаю етапом примирення. Ми маємо зняти проблеми взаємної недовіри і навіть ненависті, яка збуджується від усього, навіть від найменшої дрібниці. 

Я ставив собі завдання домогтися поліпшення. Прагнув, зокрема, щоб український театр був тут кращим, щоб у ньому систематично грали кращі українські актори, такі як Ступка, Бенюк, Хостікоєв. Щоб виходили кращі українські газети — і за оформленням, і за змістом. Щоб з’являлися провідні українські письменники, діячі культури. Така програма була частково реалізована. «Кримська світлиця» теж мала нашу підтримку.

Ми намагалися зміцнити зв’язки кримчан з іншими українськими територіями на рівні окремих колективів. Наприклад, шкіл. Кожна кримська мала подружитися з подібною в центрі і на заході, сході України. Це стосувалося й інших закладів, установ, підприємств. Такі «трикутники дружби» на ділі мали б слугувати єднанню людей. І ця справа зрушила з місця, хороші контакти зав’язувалися, зокрема, на рівні Міністерства лісового господарства.

Я завжди був противником вільних економічних зон, як засобів до відмивання грошей. Але щодо Криму, то вважав, що він весь має стати вільною економічною зоною, як такий, що може залучити значні інвестиції. І ставив питання перед урядом. Бачив перспективи у розвитку Південнобережжя, у створенні наукоємних і чистих підприємств, які не додаватимуть навантаження на місцеву екологію і вироблятимуть екологічно чисту продукцію. Адже вирощувати екологічно чисту сільгосппродукцію у Криму можна так, як ніде в іншому місці. Тут — море. Сюди за належної організації нічого не може бути занесено, завезено. Враховуючи ці та інші чинники, я пропонував гральний бізнес, що надзвичайно потужно, а тому й небезпечно, розвинувся в Україні, перенести у степову зону Криму. Створити щось подібне на американський Лас-Вегас, який серед пустелі постав би квітучим оазисом. Але підтримки не мав. Після заборони грального бізнесу в країні порушуються питання щодо створення десь такої зони. І це мене втішає, як того, хто першим ставив подібне питання. Переконаний: якнайкраще для цього підходить степовий Крим. Я намагався однаковою мірою сприяти всім, вирішувати питання, враховуючи і статистику, і настрої населення. Те, що в Криму понад 20 відсотків українського населення, яке має лише півтора відсотка шкіл, вважаю несправедливим. Це ж стосується і кримських татар. Я особисто зайнявся будівництвом у Криму трьох шкіл: російської, української та татарської. Це засвідчило ставлення і моє, і всієї української влади до населення Криму. Для нас усі тут рівні. 

Свого часу я підтримав ідею створення музею Чехова. І сьогодні задоволений, що музей цього російського з українським корінням письменника є одним із кращих у Криму, що відвідують його не лише росіяни і українці, а й зарубіжні гості.

— Анатолію Сергійовичу, як бачимо, у вас було чимало цікавих, корисних ідей і пропозицій, причому таких, що реально здійсненні. Тоді чому ви залишили Крим, не реалізувавши багатьох з них?

— Скажемо так: реалізував те, що зміг. Але серед намічених цілей, як ви, мабуть, помітили, були такі, що вимагають тривалого часу для реалізації. Їх треба було розпочати і передати наступникам. Що й було зроблено. Були й такі, що могли вирішуватися оперативніше. Тут доводилося долати спротив, що чинився з різних причин. Тут і пряме нерозуміння, і зашкарублість мислення, і корисливі інтереси особистостей, які могли зазнати втрат при реалізації, наприклад, тих же земельних проектів. А причиною відставки був мій моральний стан. Частина групи народних депутатів від нашої партії УРП «Собор» не виконала рекомендацій партії, не надала підтримки Президенту України у Верховній Раді при вирішенні складного питання. Я вважав, що підвів Президента, і, отже, не мав права надалі обіймати надану ним мені високу посаду. Це було неправильно, але я був у важкому моральному стані і поруч не знайшлося нікого, хто б переконав у помилковості прийнятого рішення. Важко залишати, припиняти те, що розпочав, що стало для тебе кровним і рідним. Але до такого кроку підштовхувала і ситуація в партії. Я розумів: моя віддаленість від Києва, від центральних органів негативно позначається на її діяльності.

Але зв’язків із Кримом я не полишаю. Певною втіхою для мене є те, що проекти, колись підняті мною, знову викликають інтерес. Знову вивчається і розглядається питання будівництва доріг на концесійних умовах. Повертаються до колись ухваленої нами програми поліпшення постачання питної води. Думаю, не за горами і повернення до теми грального бізнесу. Одне слово, і в Україні загалом, і в Криму зокрема, сьогодні всі за те, щоб півострів жив краще, щоб мав усе необхідне й розвивався. 

Київ.