Одесити абсолютно впевнені в тому, що він народився на Молдаванці, львів’яни без зусиль доведуть, що він шляхетного роду, ну а пітерці виведуть  його родовід з точністю до сьомого коліна. І це все про нього — про Михайла Боярського... Далі продовжувати немає рації — тому що його знають усі. 

 

Та хто ж не знає Д’Артаньяна Радянського Союзу! Журналістів Михайло Сергійович не жалує, тому що брехні про нього написали повний мішок. Але є декілька ключових слів, які служать паролем для розмови з ним. І слова ці — «сім’я», «діти», «кохання», «Одеса», «Зеніт», «Київ», «театр».

Розмова з народним артистом Росії Михайлом Боярським відбулася, не повірите, у Венеції, де ми опинилися в одній туристичній поїздці. Теми розмови народилися миттєво: Венеція — Санкт-Петербург (Північна Венеція) — Вилкове — (українська Венеція). Санкт-Петербург (Північна Пальміра) — Одеса (Південна Пальміра).

Про енергетику

— Михайле Сергійовичу ви живете в самому центрі Пітера, недалеко від Ермітажу. Ваші вікна дивляться на будинок, де жив і помер Пушкін. Я був там нещодавно — енергетика району божевільна.

— Пушкіна люблю безмірно й багато чого знаю напам’ять. До того ж давно. У дитинстві мене постійно виганяли з театру. Я любив стирчати за лаштунками й підказувати текст акторам. «Маленькі трагедії» «суфлював» щосили. Особливо моїй хрещеній, вона ж рідна тітка, народна артистка, але це неважливо. Я з потомственої артистичної родини. Батько, Сергій Олександрович, і дядько, Микола Олександрович, були провідними акторами театру імені Віри Коміссаржевської, їхні дружини теж присвятили життя театру. Зокрема, моя мама, Катерина Михайлівна Мілентьєва, працювала в Театрі комедії. Портрет бабусі висить серед портретів кращих педагогів Петербурзької духовної семінарії. А діда мого, архієрея, розстріляли. Ми довго цього не знали... У мене був чудовий брат, Олександр Боярський. Він рано загинув, у 42 роки потонув у Болгарії, погано стало із серцем. Він працював в одному із кращих тоді театрів — російському драматичному в Ризі. Найінтелектуальніший і найосвіченіший у нашій родині, знав декілька мов. Я жалюгідна подоба того, що представляла наша родина. Найпопулярнішим серед Боярських я став тільки тому, що моя фізіономія крутиться на теле- і кіноекранах.

— Напевно, і дружину в театрі знайшли?

— Так, ми з Ларисою Луппіан познайомилися саме в театрі. У мене була моя перша головна роль. Вона грала в цьому спектаклі. Я радів! А виявилося, що це й доля. Відтоді ми все життя разом. І дітей з нею виростили чудових.

Про батьків і дітей

— Ну цю фразу про дітей кажуть усі без винятку батьки.

— Діти в мене справді чудові. Син Сергій закінчив Університет економіки та фінансів, женився, хоч і рано, як мені здавалося. Зате подарував мені онуку Катю. Це таке щастя — побачити дітей своїх дітей! Але він не забуває і про музику — пише вірші та музику, сам співає, записав декілька альбомів. Його небагато хто знає — він не тусовщик і не прагне піару. Але це потужна творча особистість.

Дочку Лізу останнім часом практично не бачу. Постійно репетиції, зйомки. Мені не соромно за те, що робить моя донька. Це найвища оцінка. Я батько й повинен бути суворим. Вона самостійна, ми їй нічого не радимо, та вона й не питає. Як далі буде, подивимося. А поки що... Ось, кажуть, пішов батько Лізи Боярської (сміється у вуса. — Авт.). Головне, щоб не зламалася завчасно. Працює дуже багато. Ну, дасть Бог, упорається. І нашу довіру виправдає. Не те що я! Адже з мене готували музиканта. Ганяли так, що ой-йой-йой. До кінця школи я вже настільки зненавидів музику... Тим паче що треба було всі ці опери слухати, знати. З’явилися «Біттлз», і це мене збило. Зробили групи, звичайно. Нині половина тих, з ким тоді «мучили» інструменти, в консерваторії, в різних країнах світу в оркестрах сидять, роз’їхалися. Вони вже професори й викладають. 

Я, з Божою допомогою розуміючи, що 8—10 годин працювати з інструментом не можу, вирішив піти в артисти. Стирчав за лаштунками. Мені подобалася атмосфера лаштунків — артисти, всі такі веселі, випивають, залицяються до жінок. Мені все це дуже подобалося. Усе, що відбувалося в театрі, для мене було — справжнє життя. Коли я приходив в оперу, там усе було для мене брехнею. Це дуже відштовхнуло. Колись я подивився зарубіжний спектакль, був вражений акторською грою, тому зовсім забув про музику. І вступив до театрального. Зі мною на курсі навчалися син Юхима Копеляна, син Євгенія Лебедєва. Коротше, така собі «золота молодь» зібралася. Було дуже здорово! І от за роки навчання в театральному інституті я дуже полюбив свою професію. Вона важка, скрупульозна, невдячна. Але бувають такі зльоти чудові, вони вартують того, щоб на це покласти все життя. Якщо артистові за своє життя вдається зіграти одну-дві вдалі ролі, то він його прожив немарно.

Про театр і естраду

— Михайле Сергійовичу, вас іноді багатоверстатником називають — театр, кіно, естрада...

— Тато взагалі вважав, що це халтура — працювати й у театрі, й у кіно. Так уважали багато хто. Так і мама Андрія Миронова вважала. Як це, мовляв, два концерти на день? Мій рекорд — 14 концертів на день. Після чого з’явилася стаття в газеті «Боярський пограбував Новгород».

Мене влаштовують цікаві ролі, а головні вони чи ні — це вже другорядне. Я починав з масовки. На самому початку у спектаклі «Злочин і покарання» зображував юрбу студентів, разом з однокурсниками. Ніколи не вважав роботу в масовці не гідною справжнього артиста. Упевнений, що будь-яку, навіть найменшу роль, можна зіграти виразно, яскраво. Я грав усе, що можна було грати, і через декілька місяців роботи в театрі став найбільш граючим актором.

— А кіно?

— До театру були й ролі у кіно. Ще школярем знявся у фільмі «Сірники дітям не іграшка», потім «Солом’яний капелюшок», пам’ятаєте, такий італієць (пограв бровами й очима загадково. — Авт.). Але, звичайно, справжня популярність прийшла після «Старшого сина». Я там такі уроки проходив! Не забуду перші зустрічі й партнерство з Євгенієм Леоновим. Як він нас учив «користуватися реквізитом». Незамінний у кіно напій — шампанське. Якщо коньяк — це чай, якщо горілка — це вода. А шампанське? Отож Євгеній Леонов навчив його «правильно» використовувати. Пам’ятаю, було 5 пляшок — реквізит. Леонов мені й каже: «Ти не здумай у першому дублі все як треба зробити». Ну й намагалися. Коротше, на п’ятій пляшці все чудово вийшло. А куди реквізит відкритий подіти? Правильно — одразу випивали. Тож не тільки майстерності вчили (хитро посміхається. — Авт.)

— Але є, напевно, улюблені, знакові ролі в кіно...

— Звичайно. До однієї із кращих моїх ролей у кіно, Теодоро в «Собаці на сіні», батьки поставилися скептично. Мама взагалі вважала, що мені пропонують якісь несерйозні ролі. А мені подобається. Ну чим поганий сміливий, відчайдушний і веселий Д’Артаньян? Особисто для мене є ролі, які мені більше дорогі як артистові. Але якби я не зіграв цього героя, напевно, все життя шкодував би. Свою славу я практично нанизав шпагою Д’Артаньяна. 

Про кохання і зраду

— Ваш останній фільм — «Тарас Бульба», роль козака Мосія Шила, котрий пропив козацьку скарбницю...

— Я обожнюю цей фільм! Я обожнюю цю повість Миколи Васильовича Гоголя! Буквально завжди ридаю, коли читаю, і нічого кращого я не читав! І от коли Бортко мене запросив зніматися... А він дуже дивний режисер! Надзвичайно добре до мене ставиться, але ніколи не знімає. Було, він мене запросив — на фільм «Ідіот». Я, звичайно, зрадів — Достоєвський, матеріал такий... Він каже: «Михайле, ви гратимете роль Келлера». Я взагалі з Достоєвським на «ти», але не пам’ятав там ніякого Келлера. Погортав ретельно всього «Ідіота» — є! Знайшов! У двох місцях з’являється, каже декілька слів. Я приходжу й кажу Бортку: «Ти що, знущаєшся наді мною? У масовці, якихось пару слів». Він як закричить: «Що?! Знаєш, що я зроблю для тебе? Я тебе благаю — це буде краща твоя робота, присягаюся тобі!». «Ні, — кажу, Володю, — ні, не вмовляй». Він бере папір і пише: «Я, Володимир Бортко, обіцяю, якщо Боярський зіграє роль Келлера у фільмі «Ідіот», поїти й годувати його до кінця днів своїх...». Печатка, підпис, усе честь по честі — вдома в мене лежить. Добре, думаю, чорт із ним, знявся я в ролі Келлера. Компанія була ідеальна, тож це скрасило.

Минув рік, приходить пакет: «Вас запрошено взяти участь у зйомках фільму «Тарас Бульба». Роль — мсьє Беплан, француз». «Нізащо, — кажу, — французом не буду, у своїх стріляти не буду». «А що ти хочеш?» — знову кричить Бортко. «Козака грати хочу», — кажу. «Який з тебе козак?», — це він. «Який не є, — відповідаю, — але тільки за своїх». «Іди гримуйся сам». Я спускаюся у гримерку. Надягаю на себе такі величезні чудові штани запорозькі, чоботи й пояс, кинджал... Чуб мені зробили гарний. «Все, будеш грати отамана...» — каже і називає одного героя. Чудово! Правда, він там помирає з не дуже хорошими словами, але добре. Виходить пітерська газета, там в інтерв’ю Бортко каже: Боярський грає Мосія Шила. Здивувався, але — добре.

Звичайно, шкода, що за віком не зміг грати Андрія. Дивовижний характер! Це ж як треба кохати жінку, щоб заради неї Батьківщину продати?.. А Бортко б мене взяв на цю роль, казав.

З величезним задоволенням провів літо в Україні на зйомках фільму. У «Бульбі» масовки тисячі півтори — всі зовсім п’яні, гудуть. Спека неймовірна, а вони горілку, сало. Усіх поголили наголо, оселедці причепили. Клас!

Про спів і допінг

— А коли ви заспівали зі сцени?

— Я називаю себе виконавцем пісень. Це взагалі була ще та історія. Ви знаєте, грошей в артистів, як завжди, немає, а всяку роботу не в театрі за всіх часів називали «халтурою». І не тому, що вона робилася погано, ні. Просто це було на додачу до зарплати, поза робочий час, поза театром. 

— Алкогольний допінг вам у роботі допомагає?

— Я на роботі ніколи не п’ю. У мене якийсь страх перед горілкою — скільки пішло людей через неї в інше життя. Я дуже питуща людина. У мене щільно поїздки, гастролі, і в такі дні я не можу собі нічого дозволити. Але якщо я знаю — ось у мене «відпочинок», то їду на дачу, розтоплюю лазню, купляю ящик горілки, запрошую друзів. І тоді там я можу відтягнутися — ніхто мене не бачить, не знає, що роблю. Там я можу відпочити.

Про футбол і літературу

— Усі знають, що ви ще той уболівальник. 

— Це так. «Зеніт» — чемпіон!.. Звичайно мені телефонують, запитують прогнози. Я так поважно кажу: «Ми, пітерці, поки-а-ажемо...». Уболіваю до хрипоти. Спілкуюся з командою. Вони чудові хлопці.

— Невже нічого, крім футболу, не любите?

— Та багато чого люблю. Читати люблю. Несподівано? Сьогодні всі до телевізора прилипли. А в мене смаки дуже жорсткі. Співчуваю глядачам, яким телебачення підносить просто жахливі видовища. Мене запрошують у серіали. Я питаю про сценарій. Кажуть, його ще немає. А кого грати, яка роль? Ну, відповідають, це до кінця ще невідомо, по ходу розберемося. От коли розберетеся, кажу, телефонуйте. 

І сучасну літературу я практично перестав читати, тому що не раз потрапляв на марення сивої кобили, втрачати години на це безглуздо. Є перевірена часом література, котра мною ще не освоєна. Я краще буду пізнавати її, ніж витрачати час на те, що люди мало розуміють. 

— У вас такий запас вражень, книжку не пишете?

— Ні й не буду. Тому що я раптом з’ясував, що всі артисти — письменники. У кожного артиста вийшла якась книжка. Я краще буду просто жити і спілкуватися з людьми.

Одеса.

На знімку: шалений Михайло Боярський — весь у пісні.

Фото автора.