Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океанШановні читачі!

Шановні читачі!

Сьогодні «Голос України» розпочинає публікувати газетний варіант журналістського дослідження (майбутньої книжки), присвяченого життю та творчості двох відомих діячів вітчизняної культури Олеся Гончара та Юрія Шевельова.

Їхні життєві шляхи перетнулися в довоєнному Харкові. Там вони й розійшлися: першого доля вивела на дорогу складних, і людських, і історичних, випробувань, а другого — в інший і за ідеологією, і за інтелектуальними цінностями світ: спочатку до Європи, а потім за океан.

1990 року Вчитель та Учень (один — науковець-лінгвіст зі світовим ім’ям, другий — популярний письменник) зустрілися знову. Але ця зустріч не принесла їм радості...

Чому?

Автор пропонує свій варіант відповіді на це запитання і насамперед закликає себе й читачів укотре замислитися над фатальним для вітчизняної історії переважанням у суспільній свідомості духу міжусобиць, безпричинного егоїстичного розбрату.

На думку автора, сьогодні це одна з актуальних проблем, адже живемо в час радикальних змін (політики вже встигли назвати його періодом перезавантаження), у переходову добу, яка, на переконання китайського філософа Конфуція, нічого комфортного нікому не обіцяє.

Проте час змін — це період оновлення, поглиблення знань та розуміння життя і діяльності провідників нації, зокрема, наших визнаних письменників й узагалі діячів культури.

Олесь Гончар...

Юрій Шевельов...

Що ми знали ще не так давно про першого?

Відомий радянський письменник, чиї твори перекладено на десятки мов і видано мільйонними тиражами, фронтовик, лауреат найпрестижніших радянських премій (у тому числі й Ленінської), Герой Соціалістичної Праці (посмертно — Герой України)...

А потім відкрилося, що Олесь Гончар досить тривалий час перебував у німецькому полоні — був в’язнем харківської Холодногірської тюрми та концентраційного табору. Саме події, що сталися в ті дні, пізніше виявилися вирішальними у спілкуванні названих у заголовку героїв нашої публікації.

Більше того, читацька аудиторія дізналася, що автор трилогії «Прапороносці», романів «Людина і зброя» та «Собор» прожив життя не під своїм прізвищем — батьківським Біличенко (до речі, те саме сталося і з його вчителем Юрієм Шевельовим — Шнейдером, щоправда там інша історія).

Одне слово, вже згадане «перезавантаження» супроводжується й кардинальною зміною визначальних координат нашого життя, й, буває, сенсаційною деталізацією нібито добре відомого.

І виходить, що дискусії, котрі нині спалахнули, наприклад, з приводу «переписування» історії, не мають під собою ніякої (крім політичних) мотивації. Належить зрозуміти (подобається це комусь чи ні), що ми вступили у нову добу — ІІІ тисячоліття з його незнаними досі викликами й відповідями на них.

Але повернімося до Олеся Гончара.

Хіба не парадокс, що шанований громадський діяч, талановитий письменник саме в роки незалежності став об’єктом безпардонних нападів насамперед з боку нинішніх «літерКритиків»-грантоїдів? І відбувається це за «виваженого» мовчання вітчизняних метрів літературознавства.

Одна з причин цього, гадаємо, в тому, що, з одного боку, є десятки художніх книжкових видань, що мають свого читача, сотні патріотичних публіцистичних виступів Олеся Гончара, а з другого — відсутні фундаментальні дослідження його творчого доробку. Йдеться не про винятково позитивні праці, а про об’єктивне вивчення уроків письменника, котрий півстоліття впливав на розвиток української літератури, репрезентував її в культурному світі.

Зрозуміло, що життя Олеся Гончара минуло в історичних умовах суспільства, котре одержало визначення як основане на антидемократичних, антигуманних принципах, політичному терорі, нехтуванні конституційних прав людини, а тим паче можливості бути незалежним як громадянин й особливо талановита особистість. І це не могло не позначитися на його творчому та приватному житті.

Тут, здається, слушно зробити ще один висновок щодо мотивів «суду» над Олесем Гончарем та його творчістю, а також «мудрого мовчання» з боку фанатичних прихильників модерних «-ізмів»: у правдивому дзеркалі-Гончареві вони бачать передусім своє недавнє «наукове» минуле, коли, як і ганьблені, з їхньої точки зору, «радянські письменники та літературознавці»-конформісти, вони були «співаками» диригованого партією хору літераторів та «дослідників» їхньої творчості.

Лише одиниці (як В. Стус чи І. Світличний та їхні віддані однодумці) можуть сказати, поклавши руку на серце, що в них «нема зерна неправди за собою» (Т. Шевченко. «Доля»).

Решта повинні тяжко працювати, щоб наступні покоління змогли знайти аргументи для виправдання їхнього сервілізму та егоїзму.

І Ю. Шевельову, і О. Гончареві випало жити у складні історичні часи, тому, вважаємо, є помилковими (й само собою зрозуміло — упередженим) сприйняття того минулого й оцінка життя та творчості, зокрема автора трилогії «Прапороносці», його нинішніми опонентами з позицій демократичного сьогодення, коли Україна виходить на європейський шлях цивілізованого розвитку. Тим паче що літературні класики завжди вимагали судити про них, опираючись на закони, котрі вони самі собі визначили (О. Пушкін: «Драматического писателя должно судить по законам, им самим над собою признанным». (О. Пушкін. Твори у 10-ти томах. Лист до О. Бестужева від січня 1825-го).

Це, звичайно, ситуативні назви слобожанської столиці, бо Харків завжди був, є і буде українським. Але були в його історії періоди, коли еліта міста піддавалась певним кон’юнктурним політичним та ситуативно освітньо-культурним настроям. Власне, й сьогоднішній Харків, незважаючи на нібито солідні спроби, не може аргументувати конкретними справами своїх претензій на право називатися «другою столицею» України. Тут із ним суперничають і Донецьк, і Дніпропетровськ, не кажучи вже про Львів чи Одесу...

Виходить, Павло Тичина мав рацію, коли запитував на початку ХХ століття:

Отже, Харків — невиправний кон’юнктурник чи провінційний наслідувач? Мов ті московські столиці (одна на Неві, друга на Москві-ріці), де, незважаючи на постійне декларування претензій на тисячолітню великодержавність, так і не з’являється переконливий національний ґрунт тих примарних мрій: в минулому правляча еліта — знать, не раз раптом «забувала» звичну мову й переходила то винятково на грецьку, то, пізніше, на французьку і лише у новітній період історії захопилась російською, котра в основі своїй є староєвропейською (власне, старомакедонською чи староболгарською — дискусії з цього приводу не припиняються), принесеною на євразійську Північ християнськими першопросвітителями Кирилом та Мефодієм. Харків приречений смикатися між Москвою та Києвом, бо виріс на межиріччі: між Україною та Московією-Росією.

Потомствений харків’янин Юрій Шевельов мав свій погляд на періодизацію історії слобожанської столиці: перший Харків — губернсько-слобожанський, другий — російсько-купецький, третій — україно-урбаністичний і четвертий — радянсько-провінційний...

Щоб побачити й відчути життя Харкова часів Ю. Шевельова та О. Гончара, відкриємо перші сторінки історії слобожанського міста, датовані початком ХVІІІ століття.

У Російської імперії, до якої в ті часи входила Україна, це був період царювання молодого Олександра І, котрого в Європі наївно сприймали як монарха-просвітителя. Коли не глибоко вникати, то й справді: ініціативний монарх, зокрема, відкрив 4 університети, 4 ліцеї, 58 гімназій, 100 повітових училищ і безліч приходських. І це в імперії, де перевагу завжди віддавали передусім військовим та спеціальним навчальним закладам, бо покликання Росії, як зазначав один із московських монархів (здається, Микола ІІ), насамперед вести війни.

Реформи, які намагався здійснити Олександр І і які нехтувала значна частина консервативного російського суспільства, часто породжували інтригуючі колізії. Так, наприклад, царю було подано документ «Про недоцільність заснування університету у Санкт-Петербурзі». До речі, одним з аргументів «проти» було твердження, що великі міста не здатні бути загальноосвітніми центрами, оскільки в них занадто багато спокус, котрі відволікають молодь від навчання, тощо. Також ішлося про те, що у столиці й без того багато навчальних закладів, тоді як у провінції їх занадто мало. Тим паче що «возз’єднані» околиці належало упокорити і знищити в них все, що вирізняло Україну чи, скажімо, Грузію, від Росії: насамперед, зрозуміло, русифікувати. В аргументації щодо відкриття Київського університету (1834) так просто й писалося — «для обрусения края». У російській традиції було й залишається до сьогодні слідом за армією посилати чиновництво та освітніх діячів.

Одним із противників відкриття Санкт-Петербурзького університету був сенатор, граф Северин Потоцький — опікун Харківського навчального округу. Серед його дорадників рахувався відомий слобожанський діяч Василь Каразін. Між іншим, він потрапив до оточення   Потоцького як перекладач: польський граф погано володів російською, і В. Каразін (чи серб, чи болгарин?) готував для нього російськомовні документи. Служачи сановному патрону, В. Каразін упевнено користувався своїм становищем — знаходив способи подавати Олександру І «сміливі» записки-пропозиції, в яких, зокрема, протестував проти надмірного поглинання столицею державних коштів, котрі, на його думку, повинні використовуватися всією імперією (ось до чого дійшла «лібералізація» російського життя, започаткована «прогресивним» самодержцем).

Не будемо зупинятися на різних (часто цілком протилежних) оцінках життя та творчості В. Каразіна, лише зауважимо, що відсутня будь-яка логіка в тому, що навіть дуже ініціативний та відданий Харкову дрібний поміщик був спроможний істотно впливати на рішення монарха, тим паче що за їх остаточний варіант боролися такі впливові можновладці, як граф С. Потоцький та князь А. Чарторийський. Перший із названих, С. Потоцький, серед своїх службових обов’язків мав і такий: брати участь у роботі Училищної комісії, до компетенції якої входило розв’язання проблем розвитку освіти.

Загалом уся історія заснування університету, спочатку в Харкові, а потім у Києві, — прямий наслідок протистояння кількох партій (чи по-сучасному — груп впливу), котрі інтригували при монаршому російському дворі заради власних впливів в Україні.

Колись сильна проукраїнська партія (К. Розумовський, П. Завадовський, 

О. Безбородько, Д. Трощинський) після знищення гетьманщини (Гетьманська держава Б. Хмельницького «Військо Запорозьке», 1648—1782) — останніх залишків української автономії — здавала позиції впливовим польським дворянам, котрі повинні були сприяти утвердженню західного вектора зовнішньої політики Росії. В останньому був особливо зацікавлений імператор-реформатор Олександр І.