Тіні забутих предків

— Пане Леоніде, я знаю, що Параджанов — ваш наставник і вчитель. Як ви зустрілися з ним, про що говорили?

— Я навчався тоді в Київському державному університеті, зокрема відвідував кілька семінарів, один із них називався «Вивчення творчості Михайла Коцюбинського». Почув, що знімається фільм «Тіні забутих предків». Мої враження відрізняються від того, що я читав про цей фільм і Параджанова, і чому доручили саме неукраїнцеві такий фільм. Я його й запитав про це, і ось що він мені відповів. «А ти хіба не знаєш, навіщо вони взяли на цей фільм мене, «арм’яшку»? Хочуть, щоб цей «арм’яшка» все зіпсував і зробив із цього фільму оту саму смердючу кулю. А ось я зніму такий фільм, що вони жодною мовою не зможуть його перекласти, в тому числі й російською». 

Треба також сказати, що коли він брався за Коцюбинського, то, як сказав Сизоненко, ясна річ, він ні про Коцюбинського, ні про цю повістину ще нічого не знав. Йому просто нав’язали силоміць. А коли він прочитав, то перше, що зробив, — поїхав у Карпати, подивився на натуру, і звідти приїхав уже натхненний. 

— Але ж Параджанову, мабуть, допомагали, підказували, як ліпше зробити, що при цьому використовувати?

— Звісно, підказували. Я можу назвати ім’я головного консультанта, це Іван Михайлович Дзюба, нинішній академік. У мене і зараз є лист Івана Дзюби до Параджанова з порадами. Це мені його сам Параджанов віддав, бо, може, ви знаєте, він не дуже дорожив своїм архівом. На, візьми, каже мені, це тобі більше стане в пригоді, ніж мені. Я його й зберіг, цей лист тепер — як історичний документ. Звичайно, допомагати розпочав Дзюба, потім його вивели на художника Манайла. Ми про нього тоді ще мало знали, але саме відбулася виставка на Червоноармійській, і ми всі були просто вражені. Отже, вивели Параджанова на Манайла, вивели на Якутовича. Далі залишився ще оператор, він його сам знайшов, Юрія Іллєнка. Подивився його фільм «Прощайте, голуби!» і запропонував. Хоч Юрій Іллєнко спочатку не погоджувався, та Параджанов зумів його переконати, що це буде фільм незвичайний, просто шедевр.

— Гаразд, повернімось до кіно. Як пишуть у кіноенциклопедичному словнику, — це експресивно романтичний фільм, в якому втілилася сама манера режисера. Чи справедливо тлумачиться це в радянському словнику?

— У принципі, в цьому фільмі, як завжди в шедеврі, багато чого приховано, є кілька поверхів, і кожен з них вагомий і справедливий. Ось коли вони вже здавали матеріал, то їх звинувачували і в етнографізмі, і в порнографії, і чого тільки їм не клеїли. До речі, ті люди, котрі клеїли їм ці ярлики, потім виявилися найбільшими оспівувачами цієї картини. Втім, оспівували її тоді, коли вона вже почала отримувати міжнародні нагороди. Хоча в цьому плані в Параджанова було абсолютно цинічне ставлення до подібного. Він казав: «Я знаю, що доки не отримаю на якомусь із фестивалів якоїсь поганенької медальки, то ніхто зі мною рахуватись не буде». І послали цей фільм на провінційний фестиваль в Аргентину — хай там, мовляв, провалиться. А він не провалився, картину помітили й нагородили. Ось тоді й почалась його хода планетою... Але перед тим, усі повинні знати, фільм закривали у виробництві 13 разів. 

— Невже це правда — 13 разів закривали таку картину? Може, це трохи перебільшено? Як можна закрити те, що дозволено навіть найвищими начальниками від кіно?

— Це правда, і ніхто мене не переконає, що це не так, адже все робилося на моїх очах. А хто відкривав? Відкривав сам Параджанов. Як? Відповідаю: за допомогою своїх московських зв’язків. Коли спускався черговий наказ зупинити картину, він терміново шукав якесь кольє чи золотий браслет, віз своїм високим покровителям до Москви: Герасимову чи Макаровій. А ті вже знаходили ключі до серця московського чиновництва.

Ось як воно все було. Про це сьогодні наші співці поетичного кіно, наші дослідники не говорять. Але ось чому вийшов такий український фільм. Звичайно, велика удача цього фільму — що прийшов до них тоді ще студент ІІ курсу Іван Миколайчук. На цю роль був затверджений інший актор —Геннадій Юхтін. Це був уже зовсім інший образ. Іван ужився в цей образ, він звідти родом, і тому враження справляє велике. Мене спочатку дуже дратувала Кадочникова, але сьогодні я вже дивлюся на неї без роздратування, призвичаївся. Абсолютно блискучі ролі у Бестаєвої, Богашвілі, Гринька. Ніхто навіть не може здогадатися, що Микола Гринько у тій картині. Епізод убивства Івана в корчмі, де Гринько стоїть у центрі, довжелезна така тичка, як Дон Кіхот. Прекрасно зіграв покійний Льоня Енгібаров.

— А як Параджанов сам висловлювався про свій фільм? Мені здається, що в ті часи говорити про такий фільм треба було неоднозначно.

— Висловлювався він справді в різних аудиторіях по-різному, тоді можна було цілу антологію з цього приводу скласти. Параджанов був чоловіком бурхливої уяви, причому міг підігрувати глядачеві чи слухачеві, залежно від того, що про нього хотіли почути. Говорив те, що хотіли, або навпаки. А коли йому починали дорікати: ти, мовляв, он там стільки сидів на фільмі, хіба можна? — він казав, що зняв геніальний фільм, зняв шедевр...

Справді, зняти такий фільм було непросто. Спочатку він був абсолютно розгублений і незвично для людей, з якими спілкувався, пригнічений. У перший момент, коли треба було розпочати зйомку, щоб вийти до кінокамери і сказати чаклунське слово «мотор», він був у такому мандражі і хвилюванні, що його просто колотило, він не знав, що сказати акторам. Другий, третій епізод вже легше йшло. 

Момент інший, коли він себе привселюдно ганьбив, посипав голову попелом і кричав: «Я дурний арм’яшка, я нездара, я нікчема!» А коли вже все було знято і матеріал просто вражав, він стояв перед ним розгублений, не знав, як це монтувати. Бо воно ж, якщо на те пішло, не зовсім за повістю Коцюбинського. Параджанов знімав кіно, витягуючи з повісті те, що його хвилювало, що запалювало його уяву. Відповідно і рішення були зовсім інші. Скажімо, той золотий, який кидають, і цей золотий лягає на купу міді чи й олова.

З цього й починається фільм, момент суто соціальний. Або цей рід, майже первісний, який ось ще зберігся в Карпатах. А як можна було оминути ці явно фольклорні епізоди — чугайстер, мавки, — які є в Коцюбинського? Інший би режисер пішов на це і зупинився б на цьому. А Параджанов обмежився лінією, яку він назвав Ромео і Джульєтта, лінія трагічного кохання. Кохання, яке людину підносить і разом з тим убиває.

І, якщо говорити відверто, без фільму «Тіні забутих предків» Параджанова нічого б такого не відбувалося у світовому кінематографі, в румунському, угорському, болгарському. Більше того, ним надихнулися американські, аргентинські, бразильські кінематографісти. Параджанов показав, як через етнографію, костюми, танок і пісню можна розкрити щось набагато більше.

Усе мистецтво мусить відображати національний колорит. У цьому плані в Параджанова було специфічне бачення. Проте не забуваймо найголовніше: це була епоха, коли все нівелювалося і створювався «єдиний радянський народ». Радянський, але чомусь говорили тільки однією мовою — російською... І таким чином те, що творив Параджанов, було опозицією, майже революцією. Він не вписувався в ту картину, яку створювали Комуністична партія й весь державний лад. Це явно була протидія, і Параджанов ішов усупереч самому режиму. 

І фактично він своє призначення виконав. Іншого такого я не зустрічав, щоб так вільно, розкуто, талановито ставився до матеріалу. Він мені колись казав, я навіть записав цю фразу: «Я перед будь-якою нацією готовий стати навколішки, і тільки за те, що вона зберегла для себе свій образ, своє мислення, своє бачення світу. Ось за це їй треба доземно вклонитись». А що таке його «Тіні забутих предків», як не доземний уклін українцям? А далі — доземний уклін грузинам («Легенда про Сурамську фортецю»), доземний уклін вірменам («Саят-Нова») і так далі...

— Так, ці картини справді національні. Не кожен режисер навіть зараз може це зробити: відчути в собі цей національний дух, відчути своє кіно і кожен кадр у ньому.

— Більша частина кінорежисерів не сприйняли Параджанова. Непросто було перейнятись, для цього потрібен талант, мистецький досвід і, як ви кажете, національний дух. Параджанову була зрозумілою національна ідея. Адже для того, щоб з’явився геніальний твір, треба заговорити національною мовою. Тоді треба було мати неабияку рішучість, щоб зробити такий мужній крок. І Параджанов його зробив — красиво і поетично...