Вісімнадцять замулених джерел розчистив з учнями вчитель-біолог Михайло Шмалій на Татарському городищі, що в Літинському районі на Вінниччині. А дехто шукає на цьому місці... золото

Коротко про співрозмовника

Михайло Шмалій за фахом учитель-біолог. Закінчив Одеський державний університет. Працює у школі села Літинка Літинського району. Тут його мала батьківщина. Каже, що знає кожну рослинку, майже всі трави і квіти. Найбільше рідкісних рослин на Татарському городищі, де землі неорані більш як сто років. За словами співрозмовника, на їхній території росте навіть женьшень.
Лауреат двох конкурсів захисту довкілля, організованих Міністерством захисту навколишнього природного середовища. Разом з учнями зняв документальний фільм про рослинний світ і природу сіл Літинка та Яблунівка, останнє також входить до їхньої територіальної громади.
У когось є стара карта з позначкою золотого скарбу
— У когось є стара карта місцевості, на ній нібито значаться місця, де закопано золото, — загадково починає розмову Михайло Шмалій. — Кажуть, воно сховане у двох бочках. За однією версією, зберігається ще з часів турецької навали. За іншою — золото закопали в післяреволюційний час. Тоді тут діяла банда братів Рапаківських. Карта, про яку часто згадують, належала ватажку банди. Він зробив на ній позначки. У когось вона є. Правда це чи вигадка, хтозна. Зате в селі кожен вам скаже: золото тут шукають постійно. Про знахідку в Лєдиному ставку можете почути. Один чоловік, розповідають, уже добрався до бочки. Саме на дні згаданого озера вона лежить. Глибоко. Замулена. Але шукач не став ризикувати. А раптом там міна часів війни? Такі розповіді пану Михайлу доводилося чути ще коли під стіл пішки ходив. Говорили про це старі люди. А тепер ми передаємо те, що чули від них. Сам не раз був свідком, як шукають скарб.
Про останній випадок зустрічі із золотошукачами Михайло Якович розповів таке.
— Сиджу з вудкою на ставку, — каже він. — З дороги мене не видно, зарості заступають. Чую, зупиняється машина. Думав, рибалки. Але до озера ніхто не йде. Виглядаю, бачу, двоє чоловіків. Один з міношукачем у руках, другий тримає щось схоже на карту. Міряють кроками, то в один, то в інший бік. Час від часу поглядають на аркуш паперу. Про щось сперечаються між собою. Чоловіки не наші. Один одягнений у плямистий захисний костюм. Видно, з відставних військових. Виправка вказує на те.
Підходжу ближче, запитую: «Хлопці, ви, часом, не золото шукаєте?» Від несподіванки шукачі замовкли. Щось відповіли, аби не мовчати. А я ще більше розпалив їхній інтерес. Кажу, ходімо, я покажу вам, де є справжнє золото. Поки вони перезиралися, повторив ще раз: «Ходімо, ходімо...»
18 джерел — 18 легенд
Підвів я незнайомців до джерела. Воно називається Банітове. Майже всі джерела у нас мають назви. Походять вони від імен або прізвищ людей. Кажуть, до революції тут люди мали землю. Чиє було поле, іменем того й називали джерело. Є Федорове джерело, Ковтунове... На Банітовому вода б’є з-під гори. «Підошва», тобто ґрунт, тут вапняковий. Вода чиста і дуже добра. Ми це джерело не лише розчистили від намулу. Встановили бетонний круг, такий, як ставлять на криницях. Такі само круги є і на Нагуленовому джерелі та деяких інших криничках. Загалом доставили 43 круги. Усі джерельця обсадили деревами. Люди приходять сюди пити воду. Біля Ковтунового джерела щороку хлопці випускних класів проходять військові збори. Тут ставимо намети, тут вони вчаться копати окопи. Це джерело найглибше, має приблизно два метри. Хлопці спускалися в нього і розчищали.
— Ось де справжнє золото, — кажу, усміхаючись, до незнайомих золотошукачів. — Спробуйте на смак, ще захочете колись приїхати сюди напитися цієї джерелиці. До всього ще й легенду розповів їм про джерельце. Ми з учнями записали від старих людей усе-усе, що вони знали про ці польові кринички. Маємо 18 джерел — і стільки ж легенд. Деякі з них, відчувається, уже прикрашені. Бо дуже цікаво сприймаються. Але, що кажуть люди...
За джерелами діти разом з учителем доглядають протягом усього року. Навіть узимку тут знаходиться робота. «Вони для нас, як живі, — каже Михайло Якович.— Інколи дітки розмовляють з ними. Кринички жебонять їм у відповідь своєю одвічно чарівною мовою потічка, що вгамовує спрагу. А як самі діти розкриваються на природі! Вони тут не такі, як у класі».
Намолена криниця
Найбільш відомим із джерел є криниця Святого Вознесіння. Про неї знають не тільки в селі Яблунівка, де вона розміщена. Село лежить на межі з Хмельниччиною. Десятки років до криниці йдуть і їдуть жителі двох наших областей. Разом з ними приїздять й із столиці, інших регіонів. Багато людей, які колись почули про цю життєдайну криницю, прагнуть окропитися її водою, вмити цілющими краплями обличчя, руки і з насолодою смакувати ковток за ковтком. Сюди йдуть, як до храму. Та й назву джерелу дали священну.
Час паломництва до криниці Святого Вознесіння — сороковий день після Великодня. Скільки тут людей збирається! У цей день тут службу правлять не менш як 12—15 священиків. Так триває з давніх-давен. За однією з легенд, вода цієї криниці врятувала від недуги доньку священика. Звістка розлетілася по всіх-усюдах. Вода допомагає тим, у кого болять очі. Тут сама природа лікує. Криниця розташована у вибалку. Навколо сосновий ліс. Діти разом із Михайлом Яковичем допомагали лісівникам упорядкувати місцину. Висадили дві клумби квітів. Підтримують порядок. Лісівники під орудою керівника підприємства «Райагроліс» встановили альтанки для відпочинку, столики для харчування. 56 дерев’яних східців ведуть до джерела. Їх теж виготовили працівники підприємства лісового господарства. Учениця Юля Гордійчук тут ще й за екскурсовода.
Рідкісні рослини Літинки та Яблунівки
Головатень європейський (ця квітка непримітна на вигляд, має форму м’ячика, виділяє п’янкі речовини, бджола, як сяде на неї, то не злетить, поки не витверезиться). Любка дволиста (причаровує людей одне до одного). Дикий часник (зубчики часнику виростають у самій квітці). Оман (настій із нього дають людям після хірургічних операцій для швидшого одужання). «Навіть женьшень є у наших лісах», — каже насамкінець Михайло Якович.
Коментар
Григорій ЗАБОЛОТНИЙ, голова Вінницької облради:
— В Європі давно вже відчувають проблему чистої питної води. Та й у нашій країні є території, де, як то кажуть, біда з водою. Тому справа, яку роблять у Літинці, заслуговує найвищої похвали. Ми розробили обласну програму «Чиста вода», затвердили на сесії облради. Уже декілька років упроваджуємо її, виділяючи кошти з обласного бюджету на очищення громадських криниць. Точніше, тих, що перебувають на балансі сільських і селищних рад. Кошти надаємо на умовах співфінансування — частину з них виділяє районний бюджет, решта — з обласного бюджету. Серед територіальних громад оголосили конкурс на кращий проект впорядкування джерел водопостачання. Частина районів активно відгукнулася на таку пропозицію. Зокрема, це стосується Піщанського, Барського, Мурованокуриловецького, Жмеринського, Калинівського, Хмільницького, Крижопільського районів. У названих регіонах найбільше територіальних громад надали свої проекти для участі в конкурсі. Щоправда, є й такі, де жодна сільрада не подбала про те, щоб отримати фінансування на очищення колодязів.
Спеціально створили асоціацію «Облсількомунсервіс», яка чистить криниці, стежить за роботою водогонів у сільській місцевості, одне слово, доглядає всі системи подачі води з артезіанських свердловин, через водонапірні башти тощо. Однак смак і якість джерельної води не порівняти з водою з жодного іншого джерела водопостачання, хіба що з артезіанських свердловин. Тому дбайливий догляд за кожним джерельцем має бути справою честі не тільки юних екологів. Це справа кожної територіальної громади.