«Ці багатоповерхові будинки виросли за якихось п’ять-шість років, у період будівельної лихоманки, що охопила Київ... Земля в центрі міста купувалася з бою, старі будинки, ще цілком придатні для житла, зносилися дощенту, а замість них поставали гігантські будівлі новітньої формації. Кількість цегельних заводів зросла, ціни на цеглу підскочили мало не вдвічі, банки видавали позики наліво й направо, місто стало непізнаванним ззовні». Це — цитата з «Путівника по м. Києву» якого б ви думали року? 1913-го!
Днями у Будинку вчених презентували нову книжку Дмитра Малакова «Прибуткові будинки Києва». Як зауважила директор видавництва «Кий» Зінаїда Каменецька, «сьогодні видається багато книжок, але не часто зустрінеш таку, що може стати другом». А ця — без перебільшення, може стати другом для киян і тих, хто цікавиться історією столиці.
Вона про будівельний бум, якого місто зазнавало і не перелічити скільки разів. Але будівельна лихоманка кінця XІX — початку XX століть була особлива. Бо Київ ріс... на цукрі. У XІX столітті дві третини цукру Російської імперії виробляли в Україні. Розвиток цукроваріння, щорічні київські контрактові ярмарки, перетин залізничних і водних шляхів, адміністративний центр кількох губерній — все це приваблювало до міста людей, зайнятих в конторсько-посередницькій, банківській, чиновницькій, обслуговуючій сферах. Задля вкорінення «російського впливу» було відкрито Університет Св. Володимира, дві чоловічі гімназії, Інститут шляхетних дівчат. Задля впливу силового — споруджено фортецю, кадетський корпус, Лук’янівський тюремний замок... І якщо донедавна безквартирні городяни винаймали житло у власників, що мали окремі кімнати чи квартири (така практика дуже поширена нині в сучасному Києві), то після того, як кількість населення міста зросла спочатку на третину, а згодом удвічі, постало нагальне «квартирне» питання. І Київ скорився європейському процесу капіталізації житла. Джерелом збагачення стали багатоповерхові прибуткові будинки, в яких могли орендувати помешкання ті, хто не мав коштів його купити. Причому в одному будинку, на різних поверхах і в квартирах різної комфортності і вартості, могли мешкати, приміром, домовласник, сім’я полковника, сім’я шевця і, врешті, двірника. Тільки тепер у нас намагаються змінити підхід до такого поняття, як квартплата. Тільки тепер з’явилося усвідомлення, що вартість квадратного метра залежить від багатьох чинників: місця розташування будинку, поверху тощо. Одне слово — вартість житла залежить від вартісності життя.
На жаль, прибуткові будинки в Україні проіснували недовго. Після революції їх було націоналізовано. Київські комуналки — ось на що перетворилися квартири, проектовані (з урахуванням усіх новинок облаштування побуту) кращими архітекторами. Але навіть за таких умов колишні прибуткові будинки змогли проіснувати по сто років і стали золотим архітектурним фондом старого Києва. Знищив їх капітальний ремонт. Зникло не тільки оздоблення інтер’єрів, що становили величезну художню цінність, а й фасади. І ця війна з архітектурною спадщиною триває.
Про все це йдеться у книжці Дмитра Малакова. Про вже втрачений Київ і про Київ, який ми ще маємо шанс зберегти. Про забутий досвід прибуткових будинків, який нам (хочемо ми того чи ні, але доведеться згадувати). Про втрачену культуру побуту, повернення якої залежить тільки від кожного окремо. І навіть про рецепти втрачених страв, які ми вже не зможемо приготувати з нових синтетичних продуктів.
