«Беда не в том, что молодость уходит, а в том, что не уходит никуда»

Володимиру Ісааковичу нелегко згадати, коли вперше поняття старість використав стосовно себе. Старі, за його словами, це ті, кому 75—90 років, кому більше 90 — вже довгожителі. А 60—75 років це всього лише «третій вік» — люди похилого віку. Коли сам Володимир Брудний увійшов у цей третій вік, його не сприймали як пенсіонера. Навіть за зовнішнім виглядом. Він почав придивлятися і до себе, і навколо себе — а що ж це таке, «третій вік»? Ознайомився з геронтологією (вченням про старіння), наукою, якою і донині серйозно ніхто не займається. В Україні навіть ніде не готують таких фахівців — геріатрів. Старих людей пущено на самоплив. 13 років тому Володимир Брудний провів дослідження серед довгожителів Одеси, тих, кому за 90. Його завжди цікавило, як люди дожили до таких років? І з’ясував, що два чинники, які вважаються вирішальними в довголітті — спадковість і «рух — це життя» — виявилися аж ніяк не вирішальними. Із півтори тисячі досліджуваних ним довгожителів більшість навіть зарядку ніколи не робили, а от соціальна форма руху, те, що пов’язано з інтелектом, розумом, мисленням, є чи не найголовнішою. Фізичний рух — не панацея. Володимир Брудний переконався в цьому на власному прикладі. І не тільки він. Фізичні навантаження в теорії Амосова посідали перше місце. Але коли він залишив інститут і подвоїв особисті навантаження, то дійшов висновку, що це не є порятунком від старості. А важливіше — робота думки, інтелектуальна праця, соціальна активність.

Якщо молоде покоління сьогодні часто називають загубленим, то старше покоління — кинуте покоління. Це страшне лихо! І не тільки для самих старих, а й для держави. Тому що коли йдуть, забирають із собою величезний досвід. Коли Брудний говорить «кинуте покоління», він має на увазі серйозну проблему, характерну для нашого суспільства — вікову дискримінацію в організації праці. В атмосферу соціальної розчарованості кидають не тільки старих і «дорослих» людей, кому по 60 років, а й найактивнішу верству населення — сорокалітніх.

Володимира Ісааковича вкрай обурює, коли він бачить оголошення про прийом на роботу з обмеженням віку до 40 років, а то і до 35! Такий підхід утворив новий прошарок суспільства — його можна назвати «соціальні старі». Йому ще, образно кажучи, треба «на ярмарок» їхати, а його повернули на півдорозі й направляють назад. Він от уже не тільки з «ярмарку» їде, а під’їжджає додому, і то просить, як у Висоцького, «чуть помедленнее, кони, чуть помедленнее». Покинутість — страшний чинник, який вбиває людей. Брудний знайшов вихід із зони «кинутого покоління», і скористався цим.

Володимир БРУДНИЙ: «Коли я досліджував старожилів, вивів таку формулу для себе: довгожителі — це ті люди, які ХОЧУТЬ довго жити. Людина, хоча б як це здавалося комусь дивним, сама ставить собі завдання — жити довго або доживати з тим, що маєш. Хтось залишається в професії, вийшовши де-юре на пенсію. У когось відбулася зміна виду діяльності, але найголовніше — вона є, ця діяльність. Я не знаю, що це може бути: вирощування квітів, конструювання акваріумів, можна бути волонтером, консультантом, відкрити крамничку з пиріжками — не має значення.

Я зрозумів найголовніше — людина має знайти собі те, чим їй цікаво займатися, із чим вона житиме, а не просто доживати до смерті. Людей, які прагнуть жити, я називаю активними «долголетиками». Таку форму життя, як активне довголіття, вивчив добре, тому що сам у себе був насамперед піддослідним кроликом.

Я дійшов цікавого висновку — чим ти старший, тим ти молодший. Тіло старіє, а в голові — простір, бажання охопити все. До пенсії я був завкафедрою, членом парткому, займався наукою. Ось ніби й все. А коли пішов з інституту, у мене з’явилося стільки «ролей»! Життя стало більш активно розвиватися, тому що ти підходиш до будинку, який називається «Мудрість». У свої 85 років я ще на порозі мудрості. Тільки в цьому віці я усвідомив, що таке вік живи, вік учись. І дотепер відкриваю щось нове. Своє життя уявляю так: я сів у вертоліт, і він з роками піднімається усе вище й вище, а я все набагато ширше й далі бачу. Я навіть вивів свою формулу мудрості: знання, уміння ними оперувати, навички в застосуванні цих знань, життєвий досвід — все це помножене на час. Я на собі переконався — що більше в тебе знань, умінь і навичок, то більше в тебе спрага пізнавати далі. І ця спрага — твоє життя, твоє «харчування», це тебе тримає, при тому, що тіло старіє.

На жаль, тіло старіє невблаганно, і нікуди від цього не подітися. Але й до цього можна підходити по-різному. Я, наприклад, ніколи не лікуюся, я — «ремонтуюся». І це не дратує. Адже навіть дуже точна техніка потребує ремонту. І я розумію, якщо хочу довго «служити», треба вчасно ремонтуватися й проходити «техобслуговування». Тіло як форму, в якій б’ється саме життя, треба утримувати в нормі. Але здоров’я людини від медицини («ремонту), за даними ВООЗ, залежить лише на 10 відсотків, по 20 — надається генетиці й екології. А на 50 відсотків залежить від способу життя. От ми й підійшли до найголовнішого».

Спосіб життя! Ось що важливо при можливості людини жити довго й щасливо.

Для себе Брудний відкрив секрет довголіття — активний спосіб життя. І в цьому найголовніше те, що виключає самотність — найзгубніший стан для людини. Жванецький казав: «Самотність — це коли ти проговориш із собою всю ніч, а вранці тебе не розуміють». Боротьба із самотністю — це в принципі справа держави, суспільства, але найголовніший борець тут — сама людина. Інакше вона просто перестає БУТИ. Вона краде в себе своє життя. Тому не треба розлучатися з усім, що в нас було. Продовжуйте діяльність, будь-яку, яка до душі, цікавтеся всім, що відбувається в житті — від свого двору до Всесвіту, кому що цікаво.

Володимир БРУДНИЙ: «Спілкування — найважливіша форма активного життя. У мене сусід пропрацював багато років на заводі. Йому 75, він уже не може стояти біля верстата, але він хоче жити, і жити повноцінно. Він знаходить те, що йому цікаве. Учора зустрічаю — йде на Соборку. «Михайловичу, — кажу, — ти ж у шахи не граєш». «Ну і що, — відповідає, — а поговорити?». Знаю, що й не тільки поговорити. Він на всі руки майстер — плете із прутиків іграшки для малечі й дарує. То його вже чекають там. І він щасливий — він сам одержує задоволення й дарує радість! Це відчуття, коли ти потрібний, не можна передати!

Але старість — не безвихідь. Якщо ти хочеш жити й не втрачати до життя інтересу, завжди знайдеш, як це зробити. Наш геронтологічний центр — це Бог знає що таке! Туди приходили старенькі, та де там — приповзали, які втратили всякий сенс життя. А що тепер? Там хор. І як співають! І концерти дають. Для таких самих ветеранів — у лікарнях, клубах. І очі засяяли. 78-річна Наталя Панасівна якось зізналася мені, що вперше за останні 23 роки взула туфлі на підборах, зробила манікюр і завивку! Сергій Петрович, у якого був такий артрит, що ложку ледве тримав, почав, що, ви думаєте, робити? Вишивати. Які картини виходять! І для артритних пальців користь неабияка. Я у захваті, коли дивлюся на жінок-моржих, наймолодшій з яких 81 рік! А клуби для людей похилого віку які у нас? Один «Золота пара» чого вартий. Я всіляко підтримую новий рух в Одесі — це так званий «Теплий дім». На жаль, не кожній людині форма, тобто тіло, дозволяє, як, наприклад, мені ганяти по місту. Я, між іншим, дотепер ще за кермом. Не лихачу, але і наздогнати мене не кожен може. Або ті, хто у візку інвалідному, з паличками ходять, і навіть лежачі — вони, щоб спілкуватися — жити душею! — влаштовують клуби вдома. Вони там п’ють чай, говорять — про все, телевізор дивляться. У них очі горять. Мене вражає така сила волі й спрага життя! І хіба ми, хто фізично сильніший, можемо собі дозволити бути скигліями?

Коли я приходжу до молоді — в аудиторію, кажу: «Подивіться на мене уважно!». Вони думають: «Що там дід якийсь пристав». А я кажу: «Подивіться уважно — ви дивитеся в Дзеркало часу! Вас це чекає, дорогі». І я бачу, як у них одразу «перевертається» у мозку — і ми там будемо. Берегти треба змолоду не тільки честь, а й старість. Всі проблеми сьогоднішнього покоління пов’язані із цим — відсутністю поваги до старості. Сьогодні обрублене життя моральне, духовне — відрізано фундамент, досвід минулих поколінь.

Фантастично себе люблю, коли вдається дати фору молодим, коли мій, як багато хто з них вважають, старечий мозок випереджає їх у спритності, винахідливості. Вони навіть дивуються: ну як, кажуть, вам на думку спадають такі непередбачувані ідеї. Я одержую величезне задоволення, коли бачу, як мої ідеї втілюються в життя. І радію, коли це дає життєвий заряд молодим.

Мені подобається відкривати особистості, допомагати їм виростати. З позицій свого життєвого досвіду, професійного — а я все-таки в першу чергу психолог і соціолог — я навчився за довге життя бачити в людині ту іскорку, яку можна розпалити. Потрібно, як кажуть, правильно «піднести сірника». Я підкидаю ідейки, як дрова в грубку, а вони таке в собі відкривають, що їм і не снилося. І це чудово!

Я шкодую, що не встигаю попрацювати волонтером. Ці люди заслуговують на повагу. Вони безкорисливо допомагають повернути до життя, активного життя тих, у кого слабший характер, кому важко самому вийти на контакт. В Одесі 1000 волонтерів. Це всі люди похилого віку. Вони й самі щасливі, тому що потрібні людям.

Затребуваність — ось що важливо мені в житті. І що більше я роблю, то більше хочеться. І такі «таланти» у собі відкриваю — не припускав навіть, що вони є. Це ж треба було дожити до 85 років, щоб ударитися в гумор. У своїй газеті «Сусідський вісник» я «оселив» нашу тітку Соню й пишу для неї «промови».

Володимиру Брудному багато хто каже: ти так багато жив, так багато знаєш, у тебе так багато всього накопичилося — на скільки життів вистачило б! Ти маєш сісти за книжку! Він їм відповідає, що пише, уже багато років. Але він її пише в думках. Тому що в нього немає часу! Він — безвладна людина — не може себе змусити сісти писати книгу. Брудному шкода на це витрачати час, життя таке швидкоплинне, а в нього ще стільки задумів. Йому хочеться ще жити, жити й жити! Він, напевно, ще не доріс до того, щоб усе кинути й сісти за книгу.

Я бачив цю людину в різних ситуаціях. До його оптимізму й молодого настрою навколишні його люди звикли, як до неба, каштанів на Французькому бульварі... Але коли він кілька місяців тому витанцьовував «комаринську» на ювілеї одного із колег — просто не було слів! І знаєте, який тост я сказав на його 85-літньому ювілеї: «Бажаємо всім присутнім дожити до вашого 100-річчя — тому що в тому, що ви доживете, ніхто не сумнівається!».

 

Одеса.