Ціни у городі не ростуть

Якщо полічити, скільки і чого виробляють аграрії області, то з’ясується, що хмельничанам ніколи цього всього не з’їсти. Вже кілька років поспіль виробництво, скажімо, цукру ледь не вдвічі перевищує його споживання. Про пшеницю й говорити не доводиться. Останні два роки від хлібів тріщать комори, у декого ще минулорічні запаси залишилися. Молока, щоправда, виробляється не так багато, як було на колишніх фермах. Але у дядьківському хліві добра корівка щодня дасть до двадцяти літрів. А це означає, що зо два десятки чоловік можна напоїти і нагодувати.

Коли є стільки всього, здається, що їсти ми маємо не просто багато і смачно, а головне — дуже дешево. Та ось тут і виникає якась незрозуміла плутанина. Обсяги сільгоспвиробництва зростають, а продукція у магазинах дедалі дорожчає. То несподівано вибухнула «цукрова» бомба. То перший сигнал до здорожчання подали столичні хлібопекарні. Після такого прикладу хто ж утримається на місцях? Про ціни на молочні продукти й казати годі: літнє збільшення молочного валу вже давно не позначається на роздрібних цінах.

Селяни криком кричать: при нинішніх реалізаційних цінах на продукцію, практично всю без винятку, заробляєш одні збитки. Кого-кого, а їх у накручуванні цін ніяк не звинуватиш. Але ж і переробники твердять: і ми, бідолашні, ледь кінці з кінцями зводимо, рентабельність майже нульова, хоч завтра підприємство зупиняй.

До певного моменту в усе це навіть хотілося повірити. Якби не факти.

Про них заговорили податківці після того, як перевірили ряд молокопереробних підприємств. З’ясувалося, що не такі вони вже й бідні та злиденні, як кажуть. Просто деякі навчилися дуже спритно штучно завищувати витрати, доводячи їх до рівня доходів. У результаті успішне підприємство видається збитковим, а такому не гріх і ціну на продукцію підняти.

Приміром, один із заводів умудрився включити до вартості своєї продукції... плату за користування авторськими правами, інформаційно-консультаційні та аудиторські послуги. При цьому навіть не потрудився документально підтвердити факт їх надання. Мало того, частина послуг закуповувалась у підприємців, котрі одночасно були ще й штатними працівниками того ж заводу.

Від нахабності такої цінової політики просто подих перехопило. З’ясовується, молоко чи сметана можуть бути дорожчими не залежно від умісту жиру в них, а від того, скільки інформації вклав у них переробник. Від такої абракадабри ціни самі скачуть до неба. Але це далеко не єдиний спосіб...

Знайшлися виробничники, котрі чималі суми «наварили» на маслі. На перший погляд тут усе здавалося логічним: що більше жиру — то дорожча продукція. Та вся біда в тім, що маслом і не пахло, не те що не смакувало. Коли податківці почали перевіряти, з’ясувалося, що на підприємстві не змогли надати ні документів, які підтверджували б транспортування масла, ні сертифіката його якості. А тим часом асортимент виробництва навіть не містив продукції, компонентом якої могло б бути масло. Отож бухгалтерські операції з ним свідчили, швидше за все, лише про рух грошово-фінансових потоків. У цій оборудці підприємства-змовники тільки обмінювалися документами. Продукція від цього жирнішою не ставала, зате її собівартість зростала просто на очах.

Виявилося також, що за ліцензійним договором про право використання товарного знака на молокопродукти в Україні виробник платив фірмі, зареєстрованій на... Кіпрі. При цьому всі перекази закордонному партнеру також були віднесені до валових витрат.

Після перевірок податківці нарахували до сплати у бюджет зі штрафними санкціями понад 15 мільйонів гривень. А ще вони виявили факт нецільового використання понад 17 мільйонів гривень, виділених із бюджету як дотація сільгосптоваровиробникам за закуплене молоко. Тож, судячи з усього, підприємливі переробники купались у грошах, як сир у маслі. А платити за це доводилося споживачеві і тому ж таки селянину, який так і не отримав своє зароблене.

Факти просто вражаючі. Але це ті, що стали відомі лише після однієї галузевої перевірки. До того ж податківці більше переймалися поверненням коштів до бюджету. А хто мусить дбати про реальну ціну на товар? Адже стосується це не тільки молочних продуктів.

Скандал навколо раптового і незрозумілого подорожчання цукру вже стих. Та ціни так і не впали. Хоча ще недавно чи не на всіх рівнях стверджувалося: цукрові запаси у нас такі, що їх і за кілька років не з’їсти.

Хмельниччина тут не виняток. Торік в області виробили 100 тисяч тонн солодкого піску, а фактично споживається не більше шістдесяти. До того ж цукровари не раз говорили, що запаси дворічної давнини ніяк не вдається реалізувати. Чого ж раптом ціна із трьох з половиною гривень за кілограм підскочила вдвічі? Тим більше що собівартість торішнього цукру не перевищує 3,1 гривні.

Але вже вкотре виявляється, що дешевий цукор «з’їли» якісь таємничі трейдери. В очі їх ніхто не бачив, самі вони цукор не продають (утім, як і хліб з молоком, котрі також мають звичку скуповувати), зате вміють протягом однієї доби здіймати ціни до небес.

Цікаво, тільки-но в гру вступають ці загадкові істоти, одразу на ринку з’являється дешевий продукт із Аграрного фонду і Держрезерву. Не буду перебільшувати: на споживчому ринку області ці запаси не відіграли особливої ролі в критичний момент. Скажімо, АФ минулого сезону закупив лише тисячу тонн солодкого продукту. Та й Держрезерв у пік цукрової кризи приблизно на півтисячі тонн спромігся. Зрозуміло, ні на цінову політику, ні на запаси населення це не вплинуло. А от самі державні комори таки звільнилися.

Та хто і чим наповнюватиме їх завтра? Щоб зняти цукровий ажіотаж, в області вирішили розпочати збирання буряків уже наприкінці серпня, щоб на початку вересня запустити два з п’яти заводів. Мовляв, свіжий цукор одразу зіб’є ціну.

Чекати цього моменту залишилося зовсім недовго. Але якими будуть результати такої тактичної гри? Кожен, хто мав справу з буряком, розуміє, що найбільші цукрові запаси у корені закладаються саме у вересні. Почнеш копати раніше — можеш серйозно втратити на цукристості. І першими, хто від цього постраждає, знову будуть ті, хто цей буряк вирощував. Крім того, до бурякових жнив селянам доведеться приступати, так і не дочекавшись обіцяних для цієї культури дотацій. А те, хто з’їв останні, залишиться, очевидно, вічною загадкою.

При цьогорічному врожаї зернових, здавалось, ні в кого й гадки не може бути про здорожчання буханця житнього чи білого батона. Однак повідомлення про хоч і невелике, але подорожчання хлібних виробів у столиці, насторожив усі регіони. Адже відомо: формування цінової політики починається не з низів, від товаровиробника, як це мало б бути, а з центру. Тож чого очікувати завтра покупцям у маленьких містечках і сільських магазинах, сказати важко.

Аграрії області просто збиті з пантелику. Впродовж кількох останніх років валова продукція села тільки зростала. Загальна кількість зібраного зерна вже досягла півтора мільйона тонн за середньої врожайності понад 33 центнери з гектара. За цим показником невелика Хмельниччина посіла четверте місце в державі й перше серед західних регіонів. Зерна багато. І воно дешеве.

При задекларованих державою цінах на висококласну пшеницю від 1,2 тисячі гривень за тонну нині її можна купити і за 800 гривень. Добра господиня в селі уже пече з дешевого борошна дешеві паляниці. Але все це ніяк не впливає на ціни для покупців готової продукції у магазинах. І на загальний добробут тих, хто цей хліб виростив, також.

Звідки ж раптово виникають високі ціни на зерно, спробували проілюструвати все ті ж податківці на прикладі ТОВ, яке займалось оптовою торгівлею ячменем. Для цього воно повинно було мати хоча б елементарні склади для зберігання зерна. Але податківці стверджують: товариство не має ні власних виробничих потужностей, ні навіть офісу. Воно орендувало елеватор і насіннєву станцію. І на чужому майні вміло заробляло на зберіганні та відвантаженні ячменю та насіння. Ці послуги принесли посереднику майже шість мільйонів гривень, а це означає, що із кишені виробника ці гроші зникли.

Та при цьому ні договору складського зберігання зерна та сертифікатів відповідності послуг податківці так і не побачили. Не знайшли вони і документи, що підтвердили б перевезення закупленого зерна та оплату транспортних послуг. Тож цілком логічно припустити, що весь кількамільйонний грошово-зерновий рух відбувався тільки на папері.

Так товариство придбало у фермерського господарства близько двох тисяч тонн ячменю майже на три мільйони гривень. Але попри наявність накладних для перевірки так і не було надано інших документів, що доводили б реальне настання правових наслідків: сортових посвідчень, посвідчень про якість зерна, карантинних сертифікатів. Мало того, за вказаною адресою не вдалося відшукати ні самого фермерського господарства, ні його керівників, ні працівників. Та й 12 гектарів, на яких начебто вирощено урожай, — надто мала ділянка, щоб зібрати дві тисячі тонн ячменю.

Так само товариство «купило» в іншого приватного підприємства ще три з половиною тисячі тонн пивоварного ячменю за п’ять мільйонів гривень. І знову слідів складських документів, які б засвідчували перехід права власності на ячмінь від ПП до ТОВ не виявлено.

Хлібороби ще раз переконалися: ціни на сільгосппродукцію не ростуть у полі. Як не доглядай урожай, як тяжко не трудись на фермі — розбагатіти не вдасться. Дивись тільки, щоб за свою працю ще й винним не залишився.

Хмельницька область.