Рятівник занепалих населених пунктів

Герой України Анатолій Пачевський пропонує щороку відновлювати економічну спроможність бодай двох-трьох сіл у кожному районі

Для цього вважає за доцільне створити відповідний фонд порятунку таких населених пунктів. Ставши на ноги, вони дадуть раду сусідам, а ті підтримають своїх бідніших сусідів.

Анатолій Мартинович Пачевський (на знімку) першим із мешканців Вінниччини став Героєм України. Високого звання його удостоєно 2002 року. За багаторічну працю у сільськогосподарському виробництві і досягнення високих показників в очолюваному ним господарстві «Радівське», що в Калинівському районі. Воно одне з небагатьох, де дотепер господарюють колективно. На зорі реформ, Анатолій Пачевський працював тоді головою правління радівського колгоспу, зібрав людей і поставив конкретне питання: «Як будемо господарювати далі — колективно, при цьому визначивши пай кожного, чи одноосібно?» Селяни без вагань висловилися за колективну форму господарювання. Пачевського знову обрали керівником. Єдине, що змінили, назву господарства. Нині це приватно-орендне сільгосппідприємство.

Тут, як і раніше, підбивають підсумки змагання і вшановують кращих. Їхні портрети заносять на Дошку пошани. Разом відзначають свята. На Новий рік дружно сходяться до Будинку культури. На Великдень яблуку ніде впасти у сільському храмі. Господарство допомагає забудовникам. Донедавна зводили житло для хліборобів за кошти підприємства, тепер частково компенсують витрати на будівництво, допомагають придбати будматеріали, надають техніку для їх завезення. На соціальні потреби села тут витрачають щороку не менше 300 тисяч гривень. Не дивно, що люди з інших сіл приїздять у Радівку проситися на роботу, а деякі перебираються сюди на постійне місце проживання.

Результати господарювання в Радівці на рівні європейських. Цьогоріч зібрали пшениці по 75 центнерів з гектара, ячменю — по 72, гороху — по 49,5 центнера з гектара. Молока від корови надоюють по сім тисяч літрів на рік. На шість мільйонів гривень реалізують щорічно тільки тваринницької продукції. Господарство з такими показниками є ласим шматком для деяких заїжджих інвесторів. Уже не раз вони пробували, як кажуть, вбити клин між людьми, щоб тим самим прибрати до рук радівські поля і ферми. Трудівники не ведуться ні на які пропозиції. На загальних зборах прийняли рішення: не впускати в господарство інвесторів — ні зарубіжних, ні вітчизняних. Самі справляються, обходяться власними коштами.

Пропозицію про відродження занедбаних сіл досвідчений аграрій вніс після того, як апробував її на практиці. Його старший син Ігор, інженер сільськогосподарського виробництва, працював разом з батьком у Радівці. Коли набув досвіду, очолив господарство в сусідньому селі Нападівка. Через декілька років підняв його з колін. До відновленого господарства приєднали свої землі пайовики ще з одного села — Райки. Нинішнього року Нападівка допомагає стати на ноги хліборобам із села Туча Козятинського району.

«Коли син запросив мене подивитися на господарство, на село, щоб дати пораду, як йому бути далі, я приїхав —і вжахнувся, — каже Анатолій Пачевський. — Уявляв, що там може робитися, але, щоб усе було, як писав поет, чорніше чорної землі... Серце болить на таке дивитися. Чому ж воно не болить людям при краватках, які сидять у високих кабінетах і звідти нібито переймаються бідами селян? А не болить тому, що настали часи «тимчасових людей». Ніхто з них не знає, як довго утримається в кріслі. Тому й така відповідальність».

Тучу «витягують» разом батько з сином. Бо одному, каже співрозмовник, там не впоратися. Головна причина жалюгідного стану села, як і більшості таких населених пунктів, — у розпорошеності землі, каже Анатолій Пачевський. Розпаюванням нас заганяють у хуторянську державу, у сільський феодалізм, вважає досвідчений керівник.

— Скільки я не повторював: «Давайте припинемо цей бандитизм — розпорошення землі, викинемо з аграрної реформи всю ту погань, яку підсунули!», мене уважно слухають, а у відповідь мовчать. На різних рівнях — від району до столиці. Нам варто було б узагалі здійснити націоналізацію землі, передати її державі. Тоді справді земля була б у руках тих, хто її обробляє.

— Більшість з нових хазяїв землі п’явками висмоктують з неї соки, — каже Анатолій Пачевський. — У гонитві за швидкими грішми вони готові на все. Сіють тільки вигідні культури. «Дайош соняшник, дайош ріпак!» —такі в них лозунги. А далі — хоч трава не рости. Порушується агротехніка, виснажується грунт, втрачається гумус, надмірне внесення міндобрив призводить до окислення грунтів. Що ми залишимо прийдешнім поколінням?

П’ять мільйонів гривень затратило господарство на будівництво й оснащення нового доїльного комплексу. Тут, на відміну від багатьох, зберегли тваринництво.

— З усіх трибун чиновники кричать про підтримку аграріїв, зокрема, тваринницької галузі, — каже Анатолій Пачевський. — Про те, які маємо ціни на хліб, не стану повторюватися, бо від цього вони все одно не змінюються. Наведу інший приклад. Коли будували доїльний комплекс — його ввели в дію нещодавно, постійно потрібні були кошти. Домовилися з керівником одного із м’ясокомбінатів про здачу тварин. Узгодили ціну. Але наступного дня директор комбінату телефонує і вибачається. Мовляв, він уже не може взяти наших бичків, бо отримав велику партію польського м’яса. Через деякий час запитую його: ну, як польська яловичина?

— На ковбасу я її перероблю, але сам ніколи не їстиму, — відповів той директор.

— Такими діями ми тільки поглиблюємо продуктову кризу, — веде далі Анатолій Пачевський. — Бо здешевлення м’ясопродуктів все одно не відбувається — ні на ринку, ні в магазинах. То що, спрацьовує польська дешева сировина? Якби не так. Уже мовчу про смакові властивості таких харчів.

— Новітньому «латифундисту» для обробітку, скажімо, двох тисяч гектарів землі достатньо 20 працівників, — розмірковує Анатолій Пачевський. — Якщо раніше в господарстві працювало, для прикладу, 300 людей, то де решті подітися? Тому й перебирає дехто людьми, як мені розповідали, як худобою. Безвихідь змушує людей красти, спиватися, покидати рідні місця... Про соціальну сферу годі говорити. Тому, хто прихопив землю в оренду, начхати, що в селі нема дитсадка чи медпункту, на погані дороги. Він каже одне: я сплачую податки, от і думайте, як ними розпорядитися. Тільки ж тих податків, як кіт наплакав.

У Радівці на вирішення соціальних питань щороку витрачають не менш як 300 тисяч гривень. Тут надають людям матеріальну допомогу, купують путівки на лікування у санаторіях, оплачують складні операції своїм працівникам. За кошти господарства утримують дві посади у дитсадку, дитячого сільського лікаря. Дороги ремонтували у складчину. Люди частково фінансували роботи з власних кишень.

— Раніше такі соціальні витрати держава компенсувала, — уточнює співрозмовник, — і це правильно. Чому зараз цього не роблять? Якщо ми протягом року сплачуємо 1,3 мільйона гривень різних податків, то можна було б повернути бодай якусь дещицю коштів, затрачених господарством на розвиток соціальної сфери?

Торік Анатолія Пачевського обрали почесним членом Української академії аграрних наук. Після його виступу перед науковцями у господарство Радівки почали приїздити групи вчених. Уже укладено низку угод з науково-дослідними інститутами про співпрацю. Зарубіжні делегації теж не оминають це хазяйство. Єврокомісари, які інспектували деякі наші господарства щодо якості тваринницької продукції, також були в Радівці. Не зробили у своїх записниках жодного зауваження.

Вінницька область.