Школа очікує змін

Школою сьогодні незадоволені практично всі, а за рівнем корупції її навіть порівнюють із судами, медициною... І якщо українське суспільство загалом від адміністративно-командної системи так-сяк перейшло до ринкових економічних відносин, то керування школою безнадійно застрягло в соціалізмі.

Фінансування, а точніше, виплату «голої» заробітної плати, сьогодні здійснюють місцеві ради. Методичне керівництво і кадрову політику — управління освіти. Загальновідомо, що керує той, хто платить! Не маючи реальних важелів впливу, начальник управління освіти міста намагається прямо керувати всіма сорока п’ятьма школами Сімферополя. Ми навіть не будемо згадувати про підпорядковані йому десятки приватних навчальних закладів і дитячих садків. Він особисто, своїм наказом, приймає на роботу і звільняє всіх педагогів Сімферополя. У відповідності з чинним законодавством догану працівникові має право оголосити тільки та посадова особа, котра приймала його на роботу. Як результат, директори шкіл абсолютно позбавлені якогось механізму впливу на своїх підлеглих, що спричинило зниження виробничої дисципліни, різке погіршення якості організації навчального процесу, хабарництво тощо.

Тільки цим можна пояснити, що райвиконкоми без жодної на те підстави переклали на школи свою роботу, змусивши вчителів переписувати дітей у мікрорайонах, виявляти тих, хто не відвідує школу, розшукувати тих, що виїхали за межі Криму...

Сьогодні міська влада, прокуратура дуже своєрідно трактують «Закон про освіту», побачивши в ньому не право на одержання освіти і відповідальність батьків за своїх дітей, а те, чого там зовсім немає: заборону виключати зі школи тих, хто не хоче вчитися, не може вчитися і, найголовніше, — заважає вчитися іншим.

Існуюча система нехтує правом на освіту реальних учнів. Вигнати з класу того, хто не дає вчитися іншим, не можна — це заборонено категорично. З класичної системи керування, яку образно можна представити у вигляді «батога» і «пряника», не залишилося практично нічого. Про «пряник» — перспективу отримання атестата про повну середню освіту, щоб заощадити час, говорити не будемо — атестати видають усім.

Ще гірше становище з «батогом». Керувати, не маючи санкцій, неможливо. Колись у Сімферополі була спецшкола, де за ґратами знаходили тимчасовий притулок ті, хто заважав учитися іншим. Гай-гай! Свого часу на це будинок «накинула оком» міліція і керівництво органів освіти швидко погодилося з тим, що спецшкола місту не потрібна. Потрібна! Ох, як потрібна!

Безкарність розбещує підлітків, перетворюючи пустуна на циніка, циніка — на злочинця. Повна безпорадність педагога перед учнем призвела до того, що школу давно залишили всі ті вчителі, котрі ще зберігали почуття власної гідності. Можна навести численні факти побиттів учителів учнями(!).

Якщо законодавство передбачає особливий статус працівника міліції, якого не можна бити під час виконання ним службових обов’язків, то вчителя, на жаль, бити можна, бити безкарно, і це регулярно чинять і учні, і батьки.

Сьогодні в шкільній освіті склалася парадоксальна ситуація: держава, не маючи коштів на утримання шкіл, мало що не силою заганяє в них усе населення країни у віці до 18 років, зовсім не турбуючись про те, які знання вони там отримають.

Школами сімферопольських околиць вештаються юрби обкурених, п’яних, озлоблених людей. Наше місто перенасичене міліцією, але ви ніколи не побачите патруль біля школи, а вже в самому будинку й поготів. Та й не дивно, адже послуги міліції нині платні.

Поряд із проблемою учнів так само яскраво постає й проблема вчителя. Сьогодні школа — це не тільки суто жіночий заклад, але й, значною мірою, —- своєрідний «будинок престарілих». У кожній школі є педагоги, чий вік уже перевалив за 75 років! А усього відсоток пенсіонерів перевищує третину педагогічного складу.

Школа раз у раз стикається з проблемою, коли батьки вимагають замінити того чи іншого вчителя. Часто-густо їхні вимоги цілком справедливі: учитель не знає предмета, істеричний, з нечистими руками й нечистий на руку — вимагає подарунків чи грошей. Але приймає, а відтак, і звільняє вчителя — управління освіти, яке, позбавивши цього права адміністрації шкіл, саме в принципі не може вирішувати цю проблему.

Бич останніх років — примусове репетиторство, коли вчителі-предметники вимагають додаткового фінансування від батьків, якщо їхні діти хочуть розраховувати на об’єктивне ставлення, на увагу і, як результат, на відносно міцні знання чи, принаймні, хороші оцінки. Якщо ж учителю в цьому відмовляють —він узагалі перестає звертати увагу на «неплатоспроможного» учня.

Сьогодні в різних школах батьки щомісяця здають де по п’ять, а де й по п’ятсот гривень у так званий добровільний фонд школи. Без цих грошей школи б припинили своє існування вже через три місяці, але замість того, щоб зобов’язати адміністрації зробити цей процес легальним, прозорим і керованим, усі нормативні документи вимагають, щоб адміністрація школи дистанціювалася від цих грошей, а всі операції зі збирання, обліку і витрачання здійснювали міфічні представники батьківських комітетів. Завдання вочевидь нереальне. До того ж, якщо директора школи за нецільове витрачання коштів можна притягти до відповідальності: оголосити догану, звільнити, притягти до суду, то до батьків жодні претензії неможливі.

Держава повинна або повернутися до повного фінансування всіх потреб шкіл (але не через райвиконкоми, яким і діла нема до навчального процесу, а через міністерство освіти), або взяти на себе компенсацію за тих, хто справді не може платити за навчання, адже сьогодні сумлінні батьки платять і за свою дитину, і «за того хлопця».

Не можна не відзначити, що більш безправної людини, ніж директор школи, у сучасному українському суспільстві немає. Він несе кримінальну, адміністративну, матеріальну, моральну відповідальність і при цьому не має жодних прав. До того ж він цілком залежний від керівництва району. Захочуть — допоможуть школі ремонтом, меблями, комп’ютерами, грошима... Не захочуть — і школа роками не отримуватиме ні копійки, а звідси — й маніпулювання директором під час виборів Різноманітними партіями, котрі в конкретний момент є в тому чи іншому районі правлячими.

Кожен другий директор школи — пенсіонер. Він би і радий піти на заслужений відпочинок, та мізерна пенсія у 800 гривень змушує його мертвою хваткою триматися за директорське крісло і йти на будь-які компроміси. Ще гірша ситуація з завучами. Маючи неймовірне завантаження, вони одержують набагато менше, ніж їхні колеги — такі само, як і вони, досвідчені педагоги. Уже сьогодні по Україні безліч вакансій завучів. Вихід бачиться тільки в тому, що й директор, і завуч повинні стати держслужбовцями, тоді в них буде гідна пенсія і тоді, на жаль, їх можна буде на законній підставі відправити на горезвісний «заслужений відпочинок».

Мало не в кожній області України завідувач облвно — це вчорашній керівник гімназії або ліцею, і тому ми стикаємося з відвертим лобіюванням інтересів винятково елітарних навчальних закладів. А для того, щоб батьки віддавали саме туди своїх дітей, потрібна одна неодмінна умова: максимально погіршити становище загальноосвітньої школи! Сьогодні всі гілки влади дружно і злагоджено працюють саме в цьому напрямку.

У гімназіях і ліцеях навчаються діти й онуки депутатів, великих чиновників, «нових українців»... От і виходить, що «левова частка» державних асигнувань йде елітним навчальним закладам, хоча здоровий глузд і елементарна логіка вимагають зворотного. Всі ці гімназії і ліцеї потрібно відпустити у вільне фінансове плавання, залишивши за державою тільки контроль за якістю знань, а от у загальноосвітніх школах, на паритетних засадах з батьками, держава повинна виступати також як замовник і спонсор.

Виходячи із зарубіжного досвіду, ми повинні узаконити чотири типи навчальних закладів:

Приватні. Цілком фінансуються за рахунок власника.

Спеціалізовані. У кожному місті може бути один чи два математичних, фізичних, хімічних, біологічних і т. д. навчальних закладів, прийом до яких — на конкурсних засадах, причому батьки учнів зобов’язані брати участь у фінансуванні заздалегідь обумовленою сумою внеску (умовно 200 — 300 грн. на місяць). Саме у таких закладах створюються кабінети фізики, біології, укомплектовані за новітніми вимогами.

Загальноосвітні школи, у яких частка фінансування батьків значна менше, але все одно обов’язкова. Вона повинна становити десь 30-50 грн. на місяць, але держава значною мірою опікується цими навчальними закладами.

Соціальні школи. Батьки цілковито звільнені від будь-яких плат. Держава цілком забезпечує школу всім необхідним. У таких школах будь-який збір грошей —злочинство.

«Цікавинкою» цього року стало повернення в Київ кількох сотень незатребуваних атестатів. Усе це — так звані «мертві душі». Оскільки відраховувати учнів не можна, то їх переводять з «одиницями» з класу в клас, на них замовляють у Києві атестати, але на іспити вони не приходять. В наступні роки проблема загостриться ще більше, адже до 9-го класу перейшли ті, кому належить учитися дванадцять років!

Ще недавно здавалося, що розв’язанням усіх проблем стане «зовнішнє незалежне тестування», котре, наче «військове приймання», стане між школою і вузом. Примітно, що функції контролю вона уже виконала щодо нагородження «золотими» і «срібними» медалями. Якщо у попередні роки мало не кожна школа видавала їх десятками, то тепер їх незатребуваними повертають до Києва, і при цьому всі сушать голову, хто має оплачувати транспортні та інші витрати.

Беззастережно підтримуючи ідею зовнішнього незалежного оцінювання (нижче — ЗНО), хотілося б звернути увагу на три моменти.

Терміни. Проводити ЗНО необхідно вже після того, як учень отримає атестат зрілості, що вирішило б цілий ряд проблем: не був би фактично зірваний навчальний процес наприкінці року; не треба морочити голову з супроводом ДАІ при доставці учнів до місць тестування, тому що відповідальність уже лежала б безпосередньо на них, а потім можна буде за «гамбурзьким рахунком» зіставити, які оцінки ставить школа, і які дає ЗНО.

Кошти. Досвід двох останніх років продемонстрував динаміку лавиноподібної відмови шкільних педагогів від участі у ЗНО. Змусити нікого не можна, можна тільки зацікавити. Висловимо думку, що ЗНО має бути платним. За тих осіб, хто з різних причин буде звільнений від плати (сироти, діти загиблих, інваліди) повинні платити відповідні органи опіки, що значно скоротить число осіб такої категорії

Рівність. ЗНО повинні проходити абсолютно всі! У гімназіях та університетах дореволюційної Росії існувало таке поняття, як «вовчий квиток», тобто позбавлення права вступу до всіх навчальних закладів Російської імперії. Нам здається, що для осіб, стосовно яких вони самі чи їхні батьки використовували підробні сертифікати, липові довідки, має застосовуватися такий засіб, і протягом п’яти чи десяти років вони не повинні мати право вступати у вищі навчальні заклади України. Сьогодні, в атмосфері безкарності і вседозволеності, тільки ледачий не підробляє довідку, не купує висновок комісії про термінову інвалідність... Нічого не чутно про покарання осіб, які зважилися на грубі порушення в період проведення ЗНО. На жаль, про такі факти і педагоги, що їх залучали до ЗНО, і учні, котрі його пройшли, вже розповідають.

Якщо Україна всерйоз заговорила про Болонський процес, тобто про входження у світову систему одержання вищої освіти, то ми зобов’язані запровадити ще один екзамен із ЗНО — іноземну мову, без знання якої сьогодні у світі вже неможливо бути конкурентноздатним.