Борис Левченко: 60 років незмінно у стінах Харківського політеху

Прожити шістдесят років, кажуть, не поле перейти. Ось так вимірюють зазвичай ціле людське життя. А от наш герой — не лише пройшов свій шістдесятилітній віковий рубіж. Борис Олексійович Левченко, доктор технічних наук, професор, академік Академії наук вищої школи, свій ще один шістдесятилітній ювілей святкуватиме першого вересня — у День знань, разом з першокласниками та першокурсниками. Чому разом? Вони тільки розпочнуть свою дорогу знань, якою пішов і вже 60 років іде сам і веде своїх учнів Педагог, а він її продовжить у сьомий десяток. Так-так, адже 1 вересня виповниться 60 років з того часу, коли розпочав свою далеку дорогу в науці у повоєнному Харкові Борис Олексійович студентом Харківського політехнічного інституту і відтоді його не залишав. 

Хто ж він, той, хто все життя віддав студентству і науці, не зраджуючи стінам одного навчального закладу? Надзвичайно скромна і навіть, як на бувалого професора, сором’язлива людина. Тому розмова наша точилася не стільки довкола життя і здобутків самого Бориса Олексійовича, хоч їх чимало, скільки рідного навчального закладу, до якого, без перебільшення, він душею і розумом прикипів та переживає, щоб у ЗМІ достойно висвітлили внесок в науку Харківського політеху за його 125-літнє існування.

Непросто, не з одного рядка складалася біографія українського вченого. Син залізничника, уродженця Крюкова (під Кременчуком), народився у Бєлгороді. До війни навчався у Харкові, де батько працював в управлінні Південної дороги. У війну сім’я евакуювалась у Південно-Казахстанську область, де гори Тянь-Шань, як згадує співрозмовник, було видно з вікна. Відразу після перемоги сім’я знову повернулася до Харкова. Тут майбутній професор і закінчив школу зі срібною медаллю та подався далі в науку. Проблеми зі вступом у технічні вузи на той час не було. До речі, як і в інші. Але хіба міг бути іншим вибір у сина залізничника? — резюмує професор. При обранні професії спрацював навіть не сімейний вибір чи традиція, а хлоп’ячий інтерес до двигунів, який і продиктував, куди йти вчитися. Інститут закінчив за спеціальністю «Двигуни внутрішнього згоряння».

— Мене залишили на викладацьку роботу в вузі, — згадує Борис Олексійович, — асистентом кафедри загальної теплотехніки. Однак недовго довелося вчити і вчитись самому обраній професії. Бо виявилося, що в повоєнні роки, крім навчання та наукових питань, треба було в першу чергу ще й вирішувати господарсько-побутові питання... І не для одного Харкова, і не для одного вузу це було характерно — адже країна піднімалася з руїн другої світової війни. Ми будували гуртожитки, профілакторії, санаторії не для розкоші — без них можна було обійтися, адже хто тоді йшов учитися? Самі вчорашні солдати-фронтовики та їхні рано змужнілі діти. Старався, як для себе.

А робили ж усе добротно. Тож невдовзі обрали заступником голови профкому інституту. І пішло: будівництво, самодіяльність, спорт, гуртожитки, змістовне дозвілля студентів... Видно, старався (а чому ж ні?), молодечий азарт підганяв — ще і ще. Так обрали головою профкому... Ріс авторитет. Можна було йти вгору по громадській чи партійній лінії. Все для того було. Та я повертався до науки. Вступив до аспірантури. Що казати, робота у профкомі зробила своє: дала неоціненний управлінський досвід. А це в житті ніколи не зайве. Думаю про це, коли дивлюся на молодих висуванців сьогодні. Все є: молодість, краса, гроші, але бракує одного, того, чого батьки не дадуть і за гроші не купиш: вміння спілкуватися і працювати з людьми. Нема справжніх адміністраторів. І, може, це не їхня вина, а держави, яка не підтримує курсу наставництва. Не десь, а на своїй кафедрі теплотехніки я пройшов курс від старшого викладача, доцента до завідувача кафедри, працюю там і нині.

Крок за кроком напрацьовував Борис Олексійович своє ім’я в науці, роками готуючи та проводячи наукові експерименти, ретельно і прискіпливо перевіряючи кожний з отриманих результатів. Кандидатську захистив у 1961 році, докторську — в 1991-му. А між ними були винаходи, авторські свідоцтва, патенти... Спочатку професор, нині академік Академії наук вищої школи. Всі ці звання здобував не де-інде, а в рідному вузі.

Вікові будівлі інституту в оточенні старезних дерев, щоріч нові обличчя студентів та поетапне зростання вчорашніх випускників, а нині викладачів, святість стін альма-матер з її неодмінною атрибутикою, підручниками та кресленнями, — для всіх поколінь родини Левченків створювали особливу сімейну атмосферу постійного наукового пошуку та пізнання.

Кафедру, з якою пов’язане життя Бориса Олексійовича, можна назвати рідною оселею всієї родини. Туди після школи він приводив свою дочку Катерину, тепер, до речі, також професора, доктора юридичних наук, чия професійна слава перейшла межі Харківщини і навіть України: вона визнаний експерт з прав людини, скромна і працьовита, як і її батько. А в цей час із цікавістю дідусеву кафедру «окуповують» онучки — Оля та Оленка. Якою дорогою підуть — час покаже.

Дуже хотілося свого часу, щоб Катя навчалася в політехові. Вона й збиралася до нас вступати, але переміг потяг до університетської науки: Національний університет імені Каразіна завжди створював традиційне для Харкова інтелектуальне мирне протистояння технарів та гуманітаріїв.

Попри все по праву можна сказати, що культ знань та науки був і залишається, мабуть, головним у родині. Дослідницькою та викладацькою роботою все своє життя займалася і дружина Бориса Олексійовича — Євгенія Володимирівна. Вона — кандидат філософських наук, доцент, багато років очолювала кафедру філософії Харківського державного інституту культури. Свою дисертацію присвятила проблемам соціальної відповідальності, відбивши в наукових пошуках таким чином своє життєве кредо та вічний ідеал своєї родини.

Варто сказати, що очолювана з 1979 по 2001 рік Борисом Левченком кафедра теплотехніки зробила чималий внесок у науку і промислове виробництво Радянського Союзу та України. Коло інтересів та поле досліджень кафедри надзвичайно актуальне і для нашого сьогодення: використання вторинних енергетичних ресурсів, оптимізація тепловикористовуючого обладнання, екологія теплоенергетики. Серед розробок самого вченого — універсальна модель розрахунку регенеративних теплообмінних агрегатів, розробка та дослідження утилізаційних установок на нетрадиційних робочих тілах. В останні роки він працював над перспективними технічними вирішеннями утилізаційних пристроїв, використанням вторинних енергоресурсів доменних цехів.

Це — коротко, і то — мовою спеціалістів. Дилетантам цей обсяг роботи «технаря» важко пояснити, а то й неможливо. А загалом Борис Левченко — автор понад 100 наукових праць та трьох авторських свідоцтв, навчальних посібників та монографій. Тривалий час був членом секції «Теплові процеси» вченої ради з теоретичних основ хімічної технології АН СРСР. Член спеціалізованої ради з захисту докторських дисертацій, член методичної ради МОН України, заслужений працівник освіти України. Відзначений урядовими нагородами. Гордиться Борис Левченко тим, що випускники вузу, і зокрема його рідної кафедри, пішли своєю науковою дорогою і стали визнаними в Україні та світі вченими.

До речі, у 80-і роки, коли Борис Олексійович очолював кафедру, на основі експериментальних досліджень і математичного моделювання стаціонарних та перехідних процесів там проводилися роботи з інтенсифікації теплообміну в каналах зі штучною турбулізацією потоків і систем термостатування спецоб’єктів і електрофізичних установок. Велися роботи з проблем теплопровідності, що застосовується в металургійній галузі, теплотехніці й гідродинаміці, теплообміну в турбоустановках — спільно з заводами «Азовсталь», науково-виробничим об’єднанням «Турбоатом» та інститутом «Енергосталь».

У ці ж роки було взято старт науково-дослідних робіт з енергозбереження та екології. Під керівництвом професорів Б. Левченка, Е. Братути, В. Павловського, за участю О. Шевельова, М. Тарасенка, доцентів В. Кошельника, Т. Родіонової, Б. Волкова, наукових співробітників Н. Павленко, С. Єни, Т. Підвальної та інших було проведено актуальні наукові дослідження в галузі математичного моделювання й оптимізації процесів гідродинаміки та теплообміну в регенераторах доменних печей, в пластинчато-ребристих і трубчатих теплообмінниках. Розроблено також установки контактного способу гасіння коксу з мінімальним угаром продукту й мінімізацією забруднення навколишнього середовища при ефективній утилізації фізичного тепла коксу.

До речі, фундаментальні дослідження в цьому напрямку вже зараз дають змогу розробляти теплообмінні апарати, охолоджувальні пристрої й поверхні парогенераторів з мінімальною масою при зменшених затратах енергії на транспортування теплоносіїв. На кафедрі також сформовано наукову школу з дослідження теплообмінних процесів у дисперсних газо-рідинних потоках. Рахунково-імпульсний метод визначення дисперсного складу розпилених рідин, розроблений групою вчених кафедри, став широковідомим і застосовується як у країнах СНД, так і в далекому зарубіжжі.

Все це стало можливим завдяки тому, що поруч працюють колеги та однодумці, багато з яких усе життя також присвятили науці й політеху: ректор університету Л. Товажнянський, професори А. Грабченко, В. Бортовий, В. Клепіков, А. Шеховцов, В. Касевич, А. Бойко, В. Зубар та інші. Не забувають і про вчителів — професорів

О. Філіп’єву, В. Фокіна, Г. Павловського, які внесли вагомий вклад у розвиток металургійної та хімічної галузей. Усе життя пропрацювала в інституті і сестра Бориса Олексійовича — кандидат наук Алла Левченко.

Колектив кафедри, акцентує Борис Левченко, по праву пишається своїми співробітниками та випускниками. До речі, це унікальна кафедра, оскільки на ній працює шість академіків!

— Головне, чим займались і займаємося сьогодні, — наголошує Борис Олексійович, — економія енергоресурсів. Це було колись, це є сьогодні: збільшення надійності обладнання і економія енергоресурсів. До речі, це не нові віяння часу. Проблема така стояла завжди, навіть тоді, коли ці ресурси не були такі дорогі, як сьогодні. Сьогодні актуальними є напрямки роботи: динаміка теплообмінних апаратів, удосконалення підігріву парових турбін. Інше. Незважаючи на кризу, всі спеціалісти кафедри задіяні в роботах. Що б хотілось?

Та багато чого людина за своє життя не встигає. Але найбільше бажання — поїхати в Тількубас, місто в Казахстані, в якому дитячі роки перейшли в юнацькі під час евакуації 1941—1945 років.

Хотілось би написати в книжках ще все те, що сформувалося під час досліджень, донести до співвітчизників важливі проблеми теплоенергетики, які є сьогодні актуальними соціальними питаннями, дуже близькими до звичайного життя звичайної людини. Це — енергозбереження, це альтернативні джерела енергії, це застосування відновлюваних джерел. Ви знаєте, що енергію дає не лише вугілля чи нафта, а й спирт, який виробляється з пшениці, буряків, якими багата Україна, енергію дають і інші рослинні компоненти.

Хотілось би, щоб в Україні реально, а не на папері втілювалась у життя програма енергозбереження. А за таких умов ох як згодилися б розробки Бориса Олексійовича, його кафедри, його учнів та колег!

Ось такий неспокійний професор. Такі ж його діти та онуки. Тож успіхів і творчої наснаги! І щиро бажаємо при доброму здоров’ї в рідному вузі зустріти вісімдесятирічний ювілей!