Не опускайте руки

Віктор Олександрович Чайчук їхав на дачу і навіть не підозрював, що нескоро йтиме власними ногами до автобуса. Як побачив, що наробила в його ідеальному городі чиясь корова — так розпереживався, що отримав серцевий напад. Знайшла його сусідка, а то хтозна, чим би закінчилося... Права рука й досі майже нерухома. А вона ж для Чайчука — виразник його душі, інструмент серця. Бо чоловік, скільки себе пам’ятає, — все з олівцем, пензлем, вуглиною в правиці. Чи варто було так брати до серця чужу корову та свою капусту?!

По війні малий Вітько славився як бешкетник. На уроки йому не хотілося, а от стіну якогось будинку розмалювати — це будь ласка. Щоправда, тематика графіті була лише військова. Щойно сусіди побілять хату — як по ній уже мчать чорні танки. Ну й діставалося ж хлопцю! А що робити, як паперу не було, хіба обгортковий, і то як маєш шматок — це щастя. У школі на його шию «всілося» аж 14 дівчат. Усім допомагав, як було завдання намалювати на урок зоології жабу чи що інше. Зате у Віктора був друг, з яким змагалися в мистецтві на всіх заняттях або й тікали з уроків, щоб помалювати з натури Стару фортецю. Часом до Чайчука приєднувався цілий гурт молодших хлопчаків. Їм теж хотілося навчитися отак передавати з допомогою олівця все, що навколо.

У Палаці піонерів він записався одразу в три гуртки. Крім образотворчого мистецтва, школяра цікавило ще й фото, і, хоч як це дивно, ляльки. В останньому він навчився ліпити маски. А ще гастролював із виставами. Було, що мусив їхати й без керівнички, коли та захворіла.

Якось сусід, котрий працював експедитором на хлібозаводі, привів його до директора. «Ти справді можеш написати для нас лозунги?» Вікторові було 14 років, але він уже пройшов науку шрифтової графіки у кам’янецького австрійця Фая. Завдання треба було виконати на склі. Віктор справився і отримав першу зарплату — два буханці ще гарячого хліба і 140 рублів. На той час це було справжнє багатство! Він довіку не забуде, як пахнув той хліб, з котрим мчав додому. Інше завдання довелося виконувати на морозі, але й це не спинило.

Згодом подався до художньої майстерні, попросився на роботу. Дали завдання, лише ніхто йому так і не заплатив: через кілька днів роботодавця не стало...

Усякого було в житті, але з пензлем він не розлучався, навіть у армії. Якось купив астраханський кавун, підготував постановку для натюрморту, а сам відлучився ненадовго. Приходить, а його постановку солдати... з’їли.

Найбільшим його вчителем був знаменитий і таємничий для багатьох Олександр Грен, гордість Поділля. При ньому Віктор провів п’ять років. Високоосвіченого сина царського генерала радянська влада видворила з власного дому на 12 кімнат, і він тулився в шістнадцятиметрівці, добре, хоч у центрі міста. В нього завжди збиралося гарне товариство: художники, поети, музиканти. Ходив Віктор ще й до Розенштейна, який в міському парку з боку Польських фільварків побудував власну студію зі скляним дахом. Шкода, що згодом цей талановитий митець виїхав аж до Америки, а приватних студій у місті не стало. Чайчук встиг вивчитися, а згодом закінчив заочно Московський університет мистецтв. Його твори побували на міжнародних і союзних виставках, потрапили в приватні колекції.

Як не зрозуміти розпач людини, котра все життя присвятила улюбленій справі, а тепер рука не тримає легкий пензель. Що вже казати про важчий фотоапарат?! Віктор Чайчук, до слова, був одним із трьох місцевих фотографів, яким доручили знімати зустріч олімпійського вогню подолянами в 1980-му... Три роки минуло, ніби в суцільній ночі. Життя в правицю не поверталося. І тоді Віктор вирішив працювати лівою. Він «освоїв» її! Ніхто не може відрізнити його техніку до хвороби і після. Здається, його полотна стали ще живішими, яскравішими. Тепер з ранньої весни аж до Нового року він проводить на дачі, де в нього на горішньому поверсі й майстерня, і музей. Приходять відвідувачі, дехто витягує гроші, щоб заплатити за вхід. Популярність у 70 років є оцінкою витривалості й мужності Віктора Чайчука. Якщо у вас є бодай одна рука, каже він, не опускайте її.