Знайшла брата через сорок п’ять років

— Вікторе, це ти? Я твоя сестра Таня.

— Вперше чую, що в мене є сестра...

Це фрагмент розмови, що відбулася між братом і сестрою. Через 45 років пошуків брата колишня вінничанка Тетяна Марланд, яка нині мешкає в Росії, нарешті знайшла свого брата Віктора Гончаренка. Перша їхня розмова відбулася по телефону.

У Вінниці в обласному архіві їй сказали, що Віктор мешкає у Києві. Однак за вказаною адресою двері відчинили інші люди. Дев’ять років тому вони придбали помешкання у колишніх власників. Виручили Тетяну працівники місцевого ЖЕКу. Порадили звернутися ще за двома адресами, за якими роз’їхалися мешканці, яких вона розшукує. Та її знову спіткала невдача. Одні господарі вперше чули про Віктора Гончаренка. Двері іншої квартири ніхто не відчиняв.

Сусід, якому пані Тетяна зі сльозами на очах розповіла свою історію пошуку брата, уважно вислухав її. Здавалося, ось-ось підкаже, де його можна побачити. Але той мовчки пішов до квартири, зачинивши за собою двері. Пані Тетяна стояла в розпачі, не знала, що робити далі. Раптом двері відчинилися, і той самий чоловік, якому щойно відкрила душу, мовив:

— Я зв’язався з Віктором по телефону, зайдіть, поговоріть.

Віктор мешкав зовсім в іншому районі міста. Незважаючи на це, того ж вечора брат і сестра зустрілися на Хрещатику. Йому ще раніше сказали, що він сирота, що його забрали з дитбудинку у Вінниці. Про сестричку нові батьки не згадували жодного разу. Самі не знали, що у всиновленого ними хлопчика є ще рідна кровинка.

Тетянці Гончаренко ледве виповнився рік, як захворіла й померла її матуся. Братику Віті — ще менше. Було це на початку п’ятдесятих років уже минулого століття. Незадовго до смерті матері їх покинув батько. Діти залишилися на руках у бабусі. Коли та занедужала, хлопчика віддали у Вінницький дитячий будинок

№ 2. Казали, що тимчасово, до повернення з лікарні Ганни Тихонівни (так звали бабусю). Та лікувалася декілька місяців. Весь цей час хвилювалася, як там її онучок. Та й про Тетянку не переставала думати. Дівчинкою опікувалися дядьки (два брати покійної матері).

— Вашого Вітю всиновили, — такими словами зустріли бабусю в дитячому будинку, коли вона після одужання прийшла забрати онука. — У сім’ї йому буде краще. В якій? А це вже таємниця усиновлення, законом оберігається.

Старший син Ганни Тихонівни Григорій після служби в армії залишився у Сибіру. З часом до нього переїхала мати з онучкою Тетянкою. Дівчинці на той час було вже одинадцять років. У цьому віці вона написала з далекого Сибіру свого першого листа до директора Вінницького дитячого будинку № 2. Тетянка дуже хотіла дізнатися хоч що-небудь про братика Вітю. Коли отримала листа — радості не було меж. Передчасно тішилася дитина. Головний лікар на прізвище Черепуха написав те саме, що раніше усно говорив бабусі: через таємницю усиновлення жодної інформації надати не може.

Минали роки, а сестра продовжувала пошуки. Спершу відповіді на свої звернення збирала у папку, потім — у паперову коробку, а до нині їх назбиралося повен великий мішок. Жінка дотепер зберігає кожен папірець за підписом чиновників — з Вінниці, Києва, Москви. Не одну зі своїх відпусток вона провела в Україні. Якось завдяки своїй наполегливості вдалося довідатися, що брат живий-здоровий, що його нові батьки навіть імені не змінили хлопчику. Таку інформацію на початку 70-х надав їй прокурор Вінницької області. Тетяна так благала, що той не стерпів сліз відвідувачки. Комусь зателефонував, розпорядився знайти інформацію. Через декілька хвилин у нього на столі задзвонив телефон. Прокурор мовчки слухав, а тоді поклав слухавку і повідомив: «Живий твій брат, його, кажеш, звали, Віктор? Таке ім’я й залишилося... Більше не можу сказати жодного слова — закон є закон».

Окрилена такою новиною Тетяна взяла квиток на поїзд і поїхала до Москви. Як саме їй вдалося добитися до приймальні тодішнього головного керманича Союзу, генерального секретаря Леоніда Брежнєва, це окрема історія. Утім, марно старалася. Відповідальний чиновник у приймальні розмовляв з нею не більше хвилини: «Ви звернулися не за адресою, питаннями всиновлення та опіки займається Верховний Суд СРСР». Але ні в суді, ні в Генеральній прокуратурі їй не пішли назустріч. Ні з чим повернулася жінка в далеке село Омської області.

Після того 19 із половиною років Тетяна не була в Україні. Та листи все одно продовжувала писати, як і раніше. Адресувала їх у всі інстанції, що й у Росії. Коли назбирала грошей на дорогу, ще раз приїхала до рідної Вінниці. Дитбудинок №2 переїхав в інше місце. Його колишній директор помер. Новий керівник — жінка — порадила звернутися в обласний архів. «Якщо там збереглися документи, вам нададуть їх, — мовила і додала: — Уже інші часи, думаю, ніхто не буде приховувати потрібну вам інформацію».

Заяву подружжя Земляного та Ревиної з проханням усиновити сироту з дитбудинку Віктора Гончаренка пані Тетяна перечитала з десять разів, переписала для себе до букви. Так само, як і протокол №6, за яким органи влади Вінниці надали дозвіл на всиновлення. Саме в цих документах була київська адреса всиновлювачів. Тому вже наступного дня ранковим потягом пані Тетяна їхала до столиці...

Їхня зустріч у Києві була не такою довгою, як того хотілося б. Тепер сестра чекає брата в гості у далекій від Києва Омській області.