З цим хитрим формулюванням Маломолинці позбавляються усякої надії на майбутнє

Від обласного центру до Моломолинців рукою подати — якихось два десятки кілометри, і ти вже в селі. І дорога сюди рівна, асфальтована, не порівняєш із глухими хуторами десь на краю області. Крім того, всі в краї начувані, що землі в Хмельницькому районі — ледь не золоті. Це зрозуміло: місто розростається, і кожна сотка навколо нього набуває дедалі більшої ціни. Зважаючи на всі ці обставини, мимоволі подумаєш, що в таких Моломолинцях тільки жити та радіти. А перспективи тут — просто райські. Та коли починаєш оглядатись на місці, розумієш, що все далеко не так.

Втрачений рай

 

Якби з десяток років тому мешканцям цього села та сусідніх Гнатовців, котрі входили до одного господарства, сказали, що вони справді живуть, як у Бога за пазухою, не повірили б. Бо яке в селі добро? Лише робота, поле, хлів, город... Часом і поїсти ніколи.
Тепер про ті часи тільки й згадувати. Так сталося, що в часи перебудовних перетворень місцевий колгосп приєднався до одного із найпотужніших промислових підприємств краю. Тоді виробниче життя у цих селах просто закипіло. Свій м’ясний цех, з якого щодня відправляли до тонни м’яса; молокопереробний, продукцію якого чекали на прилавках обласного центру. Зі свого млина борошно в свою ж пекарню — про ті хліби й короваї дотепер пам’ятають. Потім поставили лінію з виготовлення майонезу. Що казати, навіть свій спиртзавод був, і вино розливали. А ще ж тваринницька ферма, птицю вирощували, навіть звіроферму, де норку вирощували, мали. На додаток навіть кооперативний цех з пошиття взуття відкрили. Тепер тільки язиками прицмокують: «От життя було! Щоб весілля справити, навіть до міста за покупками не треба було їхати — пішов до контори та все, що треба, виписав».
Куди це поділось? То борги, то криза, то все ділити та приватизовувати почали. Коли від господарства відділились Гнатівці, а потім і самі Моломолинці навпіл поділилися, як хто ножем відрізав, відтоді й настала справжня розруха. А тепер від колишнього хазяйства та виробництв уже й сліду не залишилось. Майно за борги почало переходити від власника до власника, тож кожен думав не про те, як виробництво відновити, а про те, як його скоріше збутись, щоб хоч якусь копійку витягнути.
Щоправда, про часи, коли про закинуті поля ніхто не дбав, останніми роками почали забувати. Знайшлись орендарі, котрі й сіють, і урожаї непогані збирають. Вже й у нинішні жнива ледь не по тонні зерна за паї почали віддавати людям.
Звичайно, для домашнього господарства тих кілька мішків пшениці та вівса — добра підмога. Але хіба зрівняєш це з колишніми, на жаль, втраченими заробітками?

Хто радіє, а хто сумує

Тепер про більшість речей в селі говорять, як про вчорашній день. Донедавна одним з небагатьох об’єктів, котрий вважався вічним та незмінним, залишалася школа. Та от дійшло до того, що і в ній у звичний час не пролунає вересневий дзвоник — в школі порожньо, двері її зачинені.
Розмови про те, що утримувати такий навчальний заклад у селі невигідно, в певних колах точилися вже давно. В Моломолинцях і справді сьогодні менше людей народжується, ніж помирає. Тож і дійшло вже до того, що, як розповів сільський голова Олександр Бандровський, на чотири класи залишилось не більше десятка дітей. Щоправда, тут-таки при школі був ще й дитячий садок, де разом із гнатовецькими дітьми набиралось зо два десятки малюків.
— Воно б, як на мене, то нехай би була та школа. Я ж і сам ледь не на кожні свята туди заходив, — розповідає Олександр Володимирович. — Бо куди ж у селі ще підеш? Там же діти, вчителі. А от як закрили, то в мене самого із серця важкість не сходить. Та й у селі ціла буря здійнялась. Скільки довелось вислухати, що це моїми стараннями школа закрита. Та хіба ж це так? Ні сільрада, ні голова фінансово не утримують такий об’єкт, тож і долю його вирішувати не можуть.
Цим словам справді не заперечиш. І якщо виходити тільки з цифр, то рішення освітянського начальства можна зрозуміти. Адже в школі, крім вчителя, потрібен ще й пічник, і прибиральниця, і повар... От і виходить, що на кожного учня по три працюючих припадає. А це все гроші, гроші, гроші.
Хоча, якщо подумати, не так це вже й багато для того, щоб дітям тепло й зручно було, щоб вони були нагодовані й доглянуті. Та з другого боку — не для сільських дітей така розкіш.
А тут ще одна обставина. Після двадцятирічного(!) будівництва першого вересня у Гнатівцях таки відкриється новий дитячий садок, де зможуть розміститись і початкові класи. Фундамент його закладали ще при колишньому потужному господарстві. Але тоді збудувати не встигли. От і почалось: то припиняли, то на роки заморожували, то щось потроху ліпили. В селі не приховують, їм пощастило, що один виходець із Моломолинців тепер займає серйозний пост, тому й кілька років тому допоміг із державними субвенціями на будівництво садка. Але навіть тих грошей не вистачило, щоб довести роботи до кінця. Тож і батьки, й бабусі з дідусями скидувались і на оздоблювальні матеріали, й на облаштування кімнат. А хто міг — не відмовився і попрацювати. Одне слово, у Гнатівцях усі в очікуванні вересневого свята. І цьому не можна не порадіти.
Зате у Моломолинцях зовсім інші настрої.
І річ не в тім, що ті кілька першачків залишаться неграмотними. Ні, вони обов’язково сядуть за парти. Хтось — у тих же Гнатівцях, а хтось вирішив разом зі своєю учителькою піти в інший бік — до сусідніх Аркадійовець. І в тій, і в іншій школах цих дітей приймуть просто із розкритими обіймами. Адже обидві відчувають справжній дитячий дефіцит.
Та суть в іншому. Старші люди в Моломолинцях розуміють: якщо вже й школи у них не буде — вважай, селу прийшов кінець.
Ще донедавна люди вірили, що накладений Верховною Радою мораторій на закриття сільських шкіл збереже і їхній останній промінчик надії на майбутнє. Ну не випадково ж було прийняте таке мудре рішення на найвищому державному рівні. Хоч всі знають, як фінансово важко нині виживати сільським школам, проте саме їх називають колискою нашої національної освіти і культури. А забери з дому колиску — для чого в ньому жити?
Сьогодні на чотири сотні дворів із цих двох сіл уже менше тисячі мешканців припадає. Сільський голова свою статистику наводить: за рік на четверо новонароджених припало півтора десятка тих, хто відійшли в інший світ. І сподіватись на зміни в цих демографічних тенденціях не доводиться. Бо чим можуть привабити до себе молодих, дужих та перспективних ті самі Моломолинці, Гнатівці, Аркадіївці та сотні подібних сіл?

Життя не перехитриш

Із найбільших пам’яток у селі залишились хіба що рештки колишньої трудової звитяги, котрі поступово перетворюються на справжні пустки. Від колишнього господарства — вже тільки табличка на дверях контори, до якої навіть заходити не дуже приємно. Пошта тут уже закрита, кілька кабінетів перетворились на імпровізовану нічліжку для приїжджих механізаторів, а в решті кімнат — цілковите запустіння.
«Невже і школу таке чекає?» — не перестають запитувати люди. Кого надуриш хитрим чиновницьким формулюванням про те, що вона не закривається (мораторій же не дозволяє), а лише призупиняє свою роботу? Мовляв, з’являться чи то діти, чи то гроші — і школа знову запрацює.
«Де ж таке буде, коли в класах ще не вивітрився дитячий дух, а вона вже нікому не потрібна», — не вгамовуються селяни. Сільський голова і сам говорить про те, що освітяни пропонували йому взяти на баланс шкільне приміщення. Але ж у того немає ні копійочки зайвої ні на консервацію об’єкта, ні тим більше на його охорону, бо бюджет сільради практично весь дотаційний.
А скільки школа зможе протягнути не те що без господаря, живого духу, а навіть без охорони? Невже й справді після стількох років роботи вона стала нікому не потрібною? Невже ні в кого не вистачить ні розпорядливості, ні хазяйновитості, щоб піти далі від призупинення її роботи, а правдивіше — від її знищення?
А втім, не стане її — чи така вже біда? Тільки клопотів поменшає. А десяток моломолинецьких школяриків вивчаться по сусідніх селах. От тільки вже відтепер вони на все життя запам’ятають, що в їхньому селі не було ні контори, ні пошти, ні школи... То що ж їм там робити, коли підростуть?
Хмельницька область.