Криза глобального капіталізму й ризики нових конфліктів

 

З точки зору поширення демократії, боротьби з тероризмом або незаконним обігом наркотиків операція НАТО в Афганістані вже давно втратила сенс. Однак перебування більш як 70-тисячного контингенту НАТО в цьому регіоні й перенесення воєнних операцій на територію Пакистану мають важливе геополітичне значення.

По-перше, НАТО продовжує втримувати військовий плацдарм у безпосередній близькості до кордонів Китаю та Індії. По-друге, підтримуючи високий рівень конфліктогенності в регіоні, НАТО створює військові ризики для будівництва транзитної інфраструктури для доставки енергоносіїв із Близького Сходу (передусім з Ірану) в економіки Китаю та Індії, які швидко розвиваються.

Зростає військово-політична напруженість на Близькому Сході. Як нова жертва «хрестового походу» за демократією став Іран. Ще зовсім недавно Білий дім і особисто Президент США Барак Обама заявили про «нову політику» стосовно Тегерана. На практиці ці заяви виявилися ширмою, за якою готувалася чергова «кольорова революція».

Після президентських виборів в Ірані події почали розвиватися за добре апробованим сценарієм. Незважаючи на переконливу перемогу нинішнього Президента Ірану Махмуда Ахмадинеджада (він набрав 62,6%), кандидат від опозиції Мир-Хоссейн Мусаві (33,75%) одразу заявив про тотальні фальсифікації.

Як завжди, з’явилися результати «незалежних» соціологічних опитувань, результати яких були для провладного кандидата несприятливі. Слідом за цим почалися масові виступи незгодних меншостей, які вимагали змін, і ці виступи одразу одержали широке висвітлення в західних ЗМІ. Потім лідери держав Заходу звично заявили про сумнівність результатів виборів і також просто вимагали від керівництва Ірану забезпечити демократичне волевиявлення громадян, а фактично скасувати підсумки виборів і політичне рішення більшості населення Ірану.

Цілком імовірно, що і ця «кольорова революція» завершиться безрезультатно, як і попередні спроби державних переворотів, здійснених у Монголії (липень 2008 р.), Молдавії (квітень 2009 р.). Однак можна із упевненістю стверджувати, що вірус «кольорових революцій» і далі поширюватиметься світом. На цьому етапі замовникам уже не важливо, чи відбудеться зміна правлячих еліт у «заражених» політичних організмах. Основне завдання — дестабілізувати ситуацію в цільовій країні або регіоні, і поки що його успішно виконують.

Наскільки питання «демократизації» втратило сенс для провайдерів, переконливо свідчить ситуація в Іраку. Незважаючи на теракти, які не припиняються, нестійкість нинішньої політичної системи й тверде протистояння шиїтської, сунітської і курдської громад Іраку, США оголосили намір вивести свої війська із цієї країни. Майбутнє Іраку й сусідніх країн після виведення американського контингенту Білий дім не цікавить. Основної мети досягнуто — ситуацію в цьому регіоні вкрай складно буде повернути в мирне русло.

Пояс глобальної напруженості тягнеться із Близького Сходу в Африку. Ось уже більше двох десятиліть у державах, розташованих навколо Африканського рогу, тривають постійні внутрішні й зовнішні конфлікти. В Ефіопії, Еритреї, Сомалі, Ємені, Судані, Конго не припиняється збройне протистояння.

Останнім часом, на тлі критичної політичної ситуації в Сомалі, різко активізувалися пірати. Примітно, що вздовж узбережжя Сомалі — через Аденську затоку — проходить транзит 50% світового потоку балкерних (насипних) вантажів, близько 30% контейнерних перевезень, майже 25% перевезень нафти. Причому основна частина цього потоку — торгівля між Європою та Східною Азією, включаючи Китай, Японію, Індію, Південну Корею.

Було б необачно вважати, що триваючі кілька десятків років конфлікти, які потребують великих фінансових витрат і матеріальних ресурсів, не стимулюються ззовні.

Украй напруженою залишається ситуація на Кавказі. Багато хто з міжнародних аналітиків та експертів вважають, що війна, розв’язана режимом Саакашвілі проти Південної Осетії, не була останньою.

У реальність негативного сценарію розвитку подій не складно повірити. Адже США й країни НАТО продовжують підтримувати мілітаристські плани грузинського диктатора, не звертаючи уваги на протести населення Грузії й справедливе обурення жителів Абхазії та Південної Осетії. Нещодавно, у травні-червні, під егідою НАТО знову пройшли навчання в Грузії, США продовжують надавати матеріальну допомогу грузинському режиму й доброзичливо дивляться на відмову Тбілісі підписувати юридично обов’язкову угоду про відмову від подальшого застосування сил. Що це, як не стимулювання агресора?

Сьогодні кількість нестабільних режимів, конфліктогенних зон, заморожених і активних конфліктів істотно збільшилася. «Осередки нестабільності» розрослися й фактично перетворилися на пояс геополітичної напруженості, який пролягає через всю Євразію, Африку аж до Латинської Америки, де західна дипломатія постійно вдається до стимулювання переворотів і громадських сутичок.

Для створення й підтримки цього «пояса нестабільності» використовується весь арсенал засобів — від прямих військових інтервенцій і створення окупаційних режимів до стимулювання внутрішніх безладів і «кольорових революцій».

Захід не припиняє спроби здійснити «геополітичне оточення» своїх економічних конкурентів, просуваючи військові бази до кордонів Росії, Китаю, Індії. Симптоматично, що саме Вашингтон, на думку експертів SІPRІ, сьогодні витрачає на військові потреби найбільше коштів, займаючи на цьому ринку 42% від загальних видатків.

Доводиться визнати, що геополітичні стратеги Заходу дуже вміло грають на соціальних наслідках кризи.

Сьогодні переважна більшість країн, що розвиваються, зіштовхуються із загрозами масового безробіття, зубожіння населення, скорочення доходів державних бюджетів і урізування соціальних виплат. Ці проблеми найчастіше використовуються зовнішніми гравцями для розпалення соціальних суперечностей, антиурядових виступів і бунтів.

Крім того, економічні складності завжди призводять до зростання конфліктності в суспільстві. Саме в період кризи в нестабільних суспільствах починає проростати ксенофобія, етнічна й релігійна нетерпимість. Ці прояви також створюють зручний ґрунт для маніпулювання свідомістю й провокування цивільного протистояння.

Все ж головними союзниками геополітичних і військових доктринерів є не об’єктивні обставини, а компрадорські еліти і маріонеткові правителі. Саме вони, покірно дотримуючись приписів своїх хазяїв, перетворюють національні держави на донорів глобальної кризи. Вони заводять свої країни в кредитну кабалу, розпродають національні економіки й нещадно експлуатують трудящих своїх країн.

Водночас маріонеткові режими найчастіше стають головними приводними ременями, за допомогою яких США та їхні союзники дестабілізують ситуацію у світі. Національні інтереси держав, доля народу охоче приносяться в жертву реалізації чужих геополітичних стратегій. Яскравий приклад — нинішні правлячі режими України й Грузії. Їх ріднить не тільки шлях, яким вони прийшли до влади, а й загальне завдання, яке поставили перед цими політичними режимами їхні заокеанські хазяї. А саме — створення перманентного конфлікту у відносинах з Росією.

Обидва ці режими основною метою свого перебування біля влади проголосили здавання народного суверенітету на користь західних військово-політичних блоків. Ющенко і Саакашвілі послідовно і неухильно погіршували відносини своїх країн з Російською Федерацією. Постійно провокувалися торгово-економічні війни, дипломатичні конфлікти. Обидва режими цілеспрямовано вирощували в суспільстві русофобію і ненависть до спільної історії, культури, цінностей.

Навіть підсумки серпневого конфлікту 2008 року не привели до переосмислення й зміни зовнішньополітичного курсу України й Грузії. Саакашвілі планомірно прагне до ескалації конфлікту й відверто заявляє про готовність відновити збройне протистояння з Росією. Тим часом українська влада планомірно йде на загострення суперечностей. У січні цього року українське керівництво фактично спровокувало новий газовий конфлікт. Сьогодні Ющенко й записні націонал-патріоти дедалі голосніше кричать про те, що потрібно вигнати флот із Криму, розірвати Договір про дружбу й співробітництво між Україною та РФ. Під ці цілі активно фабрикуються рішення судів, готується громадська думка, постійно створюються конфліктні ситуації з військовослужбовцями ЧФ РФ.

Складається враження, що у термін, який йому залишився на посту президента, В. Ющенко та націонал-радикали, котрі його підтримують, готові перейти межу. Не хочеться думати, що черговий спалах воєнних дій на Кавказі або спровокований конфлікт навколо ЧФ РФ у Севастополі буде використано для втягування України в пряме збройне зіткнення з Росією. Цілком очевидно, що для багатонаціональної та полікультурної української держави це обернеться великою трагедією й крахом державності. Сьогодні це головний виклик для українського суспільства.

Нині деякі горе-стратеги вважають, що сучасні технології соціального керування дають змогу контролювати і управляти конфліктами будь-якої інтенсивності. Це небезпечна омана й пагубна практика.

Історія свідчить, що згодом будь-які кволі конфлікти здатні перерости в широкомасштабну й неконтрольовану хвилю насильства. Про це необхідно задуматися конструкторам нинішніх «поясів глобальної напруженості». Щоб перебороти нинішню трансформаційну кризу без повторення глобальних катастроф, світові потрібна нова система політичних, економічних і соціальних відносин.

У комуністів є своє бачення нового «порядку денного» для світу, свої трактування пріоритетів і завдань розвитку світового співтовариства.

У сфері міжнародних міждержавних відносин необхідно прагнути до зниження ролі військово-політичних блоків на користь міжнародних організацій і постійно діючих діалогових майданчиків. Ми вважаємо, що в глобалізованому світі блоковий принцип забезпечення безпеки себе вичерпав. Нові розподільчі лінії по кордонах військово-політичних утворень лише поглиблюють розкол і підвищують ризик глобального конфлікту.

Важливою умовою забезпечення міжнародної безпеки є підвищення ефективності роботи ООН. Цієї універсальної міжнародної організації сьогодні необхідна глибока реформа, спрямована на розширення повноважень Генеральної Асамблеї ООН у питаннях регулювання міжнародних конфліктів і суперечностей.

У період кризи особливо важливі стабільність і конструктивна взаємодія всіх держав та їхніх інтеграційних об’єднань. У цьому плані прикладом цивілізованого вирішення суперечностей може стати діалог на Європейському континенті. Можна тільки привітати заклик керівництва Російської Федерації провести багатосторонню зустріч за участю ОБСЄ, ОДКБ, НАТО, ЄС і СНД для напрацювання скоординованого підходу до питань безпеки.

Провідним світовим державам також потрібно докласти максимум зусиль для того, щоб повернути міжнародному праву його регуляторне значення й обов’язковий характер. Не можна допустити, щоб право було остаточно підмінене політичною доцільністю, а його основоположні принципи перетворилися на гарні, але порожні формули. Для цього необхідно розширити сферу компетенції Міжнародного суду ООН і підсилити відповідальність держав і політичних лідерів за відмову від виконання його рішень.

Перебудова світової економіки має ґрунтуватися на принциповій відмові всіх держав від споживчого капіталізму на користь моделі стійкого економічного розвитку. Ця модель припускає раціональне використання природних ресурсів, активну екологічну політику й охорону навколишнього середовища, науково-технічну кооперацію й активний обмін технологіями.

Комуністи вважають, що для розвитку взаємовигідного міжнародного співробітництва треба концентруватися не на торговельних відносинах, а на розвитку промислово-інвестиційної кооперації. На чільне місце потрібно поставити не рівний доступ на ринки, а рівні умови для залучення інвестицій і технологічних інновацій.

Зняття цих бар’єрів між розвиненими і країнами, що розвиваються, стане реальним кроком у вирішенні економічних суперечностей. Тільки в цьому разі будуть усунуті структурні перекоси в розвитку економік країн третього світу, зроблено крок по подолання бідності, підвищення рівня життя мільйонів трудящих в усьому світі.

Особливу роль у цих процесах можуть зіграти профільні організації ООН — Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНИДО), Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародна організація розвитку (МАР), Міжнародне агентство атомної енергетики (МАГАТЕ), Продовольча й сільськогосподарська організація ООН (ФАО). Їхній потенціал як майданчиків для діалогу і напрацювання міжнародних програм розвитку на сьогодні практично не використовується.

Водночас відповідно до реалій сьогоднішнього дня необхідно збільшити роль країн, що розвиваються, у всіх міжнародних економічних організаціях. Перший крок у цьому напрямку зроблено. Активізація співробітництва в рамках «Великої двадцятки» стала визнанням значимості ролі країн, що розвиваються, для нової світової економіки. Наступний крок — проведення повноцінної реформи МВФ, Світового банку і СОТ.

Економічна глобалізація інтенсифікувала не тільки фінансові, а й культурно-цивілізаційні обміни і взаємодії у світі. Ми переконані, що забезпечення миру й міжнародної безпеки можливе лише на принципах взаємоповаги культурної та релігійної ідентичності.

У парадигмі «конфлікту цивілізацій» подальший розвиток людства неможливий. У відповідь на політику «конфлікту цивілізацій», яку культивують ідеологи євро-атлантизму, комуністи пропонують інтенсивний розвиток рівноправного міжцивілізаційного діалогу.

Усьому світові час задуматися над тим, який шлях подолання кризи буде обрано. Від цього залежить не тільки майбутнє окремих країн і народів, а й гармонійний розвиток усього людського співтовариства.