Сказання серця та... металу

Нещодавно художник Микола Панасюк привіз до Кам’янця-Подільського друкарський станок та встановив його у вежі Денна, що у Старій фортеці. Як обіцяла адміністрація історичного музею, тепер кожен відвідувач зможе власноруч віддрукувати собі грамоту на згадку. Вежа ожила, зроблено крок до її ефективнішого використання як експозиційного об’єкта. До слова, автор грамоти — саме пан Микола.

 Його роботу можна довго розглядати, дивуючись: скільки праці вкладено. Роль публічного друкаря для Панасюка — нова, бо всі попередні роки життя працював у власній майстерні. А творчий процес більше поєднується з усамітненням. У музеї біля станка художник мав би гарний вигляд в історичному костюмі. В музеї запевняють, невдовзі він його приміряє.

Кожному відвідувачу Денної автор дарує ще й можливість віддрукувати його офорти, які відкривають очам казковий Кам’янець. З жодним секретом майстер не криється: можна взяти в руки металеве кліше, на якому малюнок витравлено кислотою, нанести фарбу, прагнучи повторити барви, які є на експозиційному відбитку, або надати твору іншого кольору. Може, звідси хтось із молодих людей піде з думкою стати графіком. Хоч робота не з легких. Пан Микола каже, що чув, нібито в усій області ніхто в цьому жанрі вже не працює.

Офорти, літографії, ксилографії, ліногравюри, для яких потрібно виготовити кліше з металу, каменю, дерева, лінолеуму, — стихія Панасюка. Її ази хлопчина з Кіровоградщини пізнав в Одеському державному художньому училищі імені Грекова та в Харківському художньо-промисловому інституті. Працював у Чувашії викладачем художньо-графічного факультету Чебоксарського педінституту. Там утвердився як графік, плакатист. А потім розкрив ще один талант, узявшись за живопис, спробував себе в портреті. Одна за одною відбувалися виставки: республіканські, всесоюзні, міжнародні. Останніх митець налічив сім. Мав чотирнадцять персональних. У 1995 році на вернісажі в Торонто (Канада) отримав другу премію. Москва, Ленінград, США, Норвегія, Італія, Німеччина дивувалися його творами. Миколу Панасюка прийняли до Спілки художників Росії. Завітавши в Національний музей Чувашії, побачив свій офорт, присвячений цій землі. Його придбали з московської виставки спеціально для експозиції в Чебоксарах.

Багатосюжетний твір із прекрасною юнкою в національному костюмі на передньому плані хоч і був віддрукований за вимогами чорно-білої акватинти, м’якої розтяжки, здавалося, грав усіма барвами. Таким складалося й саме життя художника. Але десь у серці тенькала струна — сум за рідним степом, і як марево — мамині візерунки, що їх вимальовувала вона для майбутніх гаптованих килимів. Малим він увібрав у себе ті вигини ліній так замріяно, що й сам потягнувся до олівця. З якогось часу Микола навіть почав підписувати свої роботи маминим прізвищем — Лавандовський.

Якось прийшла ідея зробити серію за мотивами українських народних пісень. І взяли його в полон пісенні герої. Хто не знає українських пісень, той неодмінно, побачивши картини «Несе Галя воду», «Да куди їдеш, Явтуше», «Ой піду я до млина», «Ой гарна, сі гарна», захоче вивчити їх. На полотнах уривки з пісень, а самі роботи — цілі романи в мініатюрі. Ця серія гарно підійшла б для художніх листівок чи поштових марок, представляючи безцінне багатство України — пісню. Особливою гордістю майстра є те, що він тепер — двічі спілчанин: членом Національної спілки художників України став у 2003-му. Визнання рідної землі — над усе.

Вісім років тому сталося непоправне: загинула дружина. Якби не повернувся в Україну, було б неможливо гоїти цю рану. Якось у 2000 році, побачивши перлину на камені — старовинний Кам’янець, вирішив тут оселитися назавжди. Багато художників малювали місто-твердиню. Але в Миколи Панасюка Кам’янець ніколи не буває похмурим. Він сонячний, золотий. А ще на одному офорті автор зумів зібрати майже всі пам’ятки. Який він багатий, Кам’янець! Місто з епосу, повне легенд і саме — легенда. Недарма автор назвав одну зі своїх робіт «Сказання про Кам’янець». Головна героїня всюди — фортеця, а за нею місто, мов на долоні. А он на узвозі невелика фігура з етюдником — автор. А там на вершечку дерева сорока — душа любої дружини. «То вона пильнує за мною: чи не кинув пензлі, чи ще творю», — посміхається Микола Панасюк. Ці роботи можна тиражувати. Кожен зачарований красою Кам’янця зможе взяти його із собою назавжди.

Останніми роками Микола Панасюк знайшов себе ще й у... книговиданні. У співавторстві із кам’янчанкою Галиною Юрковою творить збірники легенд та пісень. «З пилку історії мед творчості готує», — написала про нього місцева поетеса Людмила Кур’ян.

Велику частку свого життя Микола Панасюк приділив дітям, відшукуючи в них маленький вогник здібності та роздмухуючи талант. Колись Панасюк викладав у дитячій «художці» Старокостянтинова. Згадує: всі бігли на перерву, а Василько Братанюк залишався в класі і малював, малював... Цю дитину учитель сам привів у свій клас за руку. Братанюк, ставши відомим, не забув першого наставника. Нині в Санкт-Петербурзі він керує великими мистецькими аукціонами. Але й сам не покидає пензля. З нього вийшов дуже точний портретист, а герої його полотен — артисти балету. Василь віднайшов першого учителя, запросив його на зустріч у місто свого дитинства, подарував свої каталоги. Василь, хоч і живе далеко від рідної землі, не забув її. Поділився планами: хоче своїм коштом дах на старій церкві в Старокостянтинові відновити. А креслення її вдалося знайти в Пітері, в архіві. Ця відданість Україні, вважає Василів учитель, найкраще, що заклав у дитяче серце.

На знімку: Микола Панасюк зі своєю «Чувашією».