Кількість самотніх літніх людей у Донецькій області збільшується щороку. Як забезпечити гідну старість тим, хто не має рідних або чиї діти самі стали немічними? До інтернатів стоїть черга із бажаючих. Тим часом існуюча система соціального захисту не в змозі охопити всіх нюансів життя.
Краснолиманський інтернат для громадян літнього віку та інвалідів вважається одним із кращих в області. Потрапити сюди мріють багато літніх людей. Адже будівля розташована в екологічно чистій місцевості: поруч — сосни, озеро, простір для прогулянок. Одразу після відкриття закладу в 2006 році всі сто ліжок були зайняті. Більшість підопічних — віком від 70 до 90 років. Є й молодші: це інваліди дитинства, які не можуть обслуговувати себе самі.
86-річна Марія Кирєєва із Красного Лимана піднімає ковдру на ліжку: «Глянь, донечко, яка чиста постіль. Я і вдома на такій не спала. Дякую, що дали притулок, дай, Боже, їм усім здоров’я. І викупають, і нагодують, і постіль поміняють». Андрій Шепітко із Краматорська розповідає, як проводить дозвілля: «Після сніданку виходимо, на лавочках сидимо. Ще в доміно граємо, в шахи. Танці у нас бувають, кіно. Я тут нещодавно, після смерті дружини рік пожив — і сюди пішов. Бо самому важко».
Мешканці інтернату отримують на руки чверть від суми пенсії. Решта йде на спеціальний рахунок інтернату і може використовуватися для поліпшення умов проживання підопічних. Але левова частка витрат — це обласний бюджет. Крім того, допомагає міська рада. Старі люди отримують чотириразове харчування, проживання в кімнатах на одного, двох і трьох осіб. Є лікар, медсестра, перукар. Майже в кожній кімнаті весь день включене радіо: пенсіонери жваво обговорюють останні новини. Вони прагнуть відчути свою причетність до подій, якими живе держава, — хоча б заочно. Для перегляду телесеріалів і новин збираються в холі. А ще проводять спільні співи, танці, концерти.
Запитую у директора інтернату Валентини Тарасовської, чи проситься хтось із підопічних назад. «Не без того, — визнає моя співрозмовниця. — Комусь хочеться сім’ї, домашньої обстановки, які ми, на жаль, замінити не можемо. Старенькі, трапляється, пригадують рідний дім, господарство... Кожен із них має право на відпустку протягом двох місяців на рік. Один дідусь так просився назад, що ми запропонували йому взяти відпустку (щоб не втрачати місце) і поїхати до рідного села. Не минуло і двох місяців, як він повернувся. Адже тут і нагодують, і приберуть, і поперуть. А вдома все треба робити самому. Навіть за хлібом, трапляється, за кілька кілометрів іти».
Плюсом є те, що після потрапляння до інтернату літні люди перестають відчувати себе самотніми і непотрібними. Хоча декому важко змінювати обстановку в такому похилому віці. Валентина Тарасовська вважає інтернати загальновизнаною європейською практикою: «Коли вдома лежачий хворий, це означає, що комусь із членів родини треба кинути все і займатися доглядом. Не всі можуть це собі дозволити, не всі витримують».
Водночас такі заклади — не єдиний засіб від самотньої старості. Пам’ятаю, кілька років тому писала про ліквідацію кількох відділень у міській лікарні. На думку головного лікаря, замість закриття варто було би перепрофілювати відділення на геріатричні: тоді пенсіонери могли б проходити спеціалізований курс лікування хоча б раз на рік. Але така пропозиція не знайшла підтримки у ініціаторів «оптимізації».
Або ще одне спостереження: в тому ж Красному Лимані поруч існують і дитячий притулок, і інтернат для самотніх пенсіонерів. Чому б не зміцнити зв’язок поколінь та не організувати спілкування старих і малих? Це дало б відчуття родини і першим, і другим. Спільні свята, подарунки, виготовлені власними руками, — все це допомогло б соціалізуватися обділеним долею дітям. А самотні старі відчули б себе не такими самотніми. Спілкування можливе було б в кожному місті і районі області.
Поки що найголовнішою проблемою залишається дефіцит місць в інтернатах для престарілих. Крім того, багато літніх людей формально мають дітей чи інших родичів, але практично забуті й покинуті. У селі Нікольському Волноваського району, де розташований відомий православний монастир, при монастирі є притулок для старих. За словами сільського голови Миколи Куцая, нерідкі випадки, коли діти привозять батьків і залишають у притулку. Тоді як самі мешкають у сусідньому селі чи районі. Чому в нашому суспільстві відійшли від традицій шанувати старість, хоча б якою вона була, — запитання, яке не вирішує існуюча система соціального захисту. І, як бачимо, навіть релігія тут не допомагає.
На знімку: у Краснолиманському інтернаті для громадян літнього віку та інвалідів.
Фото Олексія БУДЬКА. 
Альтернативна думка
Людмила Авсянкіна, голова обласної організації Товариства Червоного Хреста України:
— На мою думку, для старих людей ніде не буде краще, ніж удома. Багато хто не хоче іти до будинку престарілих. Адже там поруч — чужі люди, у кожного — свої звички. Хтось стогне, хтось кашляє, у когось безсоння. І харчування: їси не те, що хочеш, а те, що дадуть. Ці заклади, переконана, не є зразково-показовими. Тоді як їх утримання коштує дуже дорого. Наші співробітниці мають підопічних по всій області, регулярно їх провідують, допомагають у домашніх клопотах, доглядають хворих. Такі літні люди не відірвані від рідного дому. А вдома і стіни допомагають.