«Справа Георгія Гонгадзе»: міни cповільненої дії—3

Постать колишнього начальника кримінальної розвідки Міністерства внутрішніх справ потрапила у приціл слідчих ще в 2003 році. Генеральна прокуратура навіть заарештувала генерала за знищення документів та фальсифікацію, які вказували на те, що міліцейська служба вела стеження за журналістом. (Зауважу: на судовому слідстві це підтвердили не тільки співучасники вбивства Георгія, а й колишні працівники служби.) Однак невдовзі за рішенням суду Олексія Пукача звільнили з в’язниці. Той не став чекати, коли його заарештують ще раз, і щез.

На початку 2005 року поширилася інформація, що генерал-утікач переховується в Ізраїлі. Спробували послати туди працівників «Альфи» для затримання втікача. Одначе з цього нічого не вийшло, крім скандалу. Ці дані стали відомі журналістам, які їх і оприлюднили. СБУ звинувачувало Генеральну прокуратуру у витоці інформації, а та, в свою чергу, Службу безпеки.

Однак, як нещодавно стало відомо, Олексій Пукач, виявляється, нікуди з України не виїжджав (хоча дехто натякає на те, що він побував у сусідній Росії). Всі ці роки головний підозрюваний перебував то в Луганській, то в Донецькій областях і навіть у Києві. А рік тому оселився на Житомирщині. Понад те, за словами міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, до його арешту готувалися ще у 2006 році на Луганщині. Проте з цього нічого не вийшло. Колишній начальник кримінальної розвідки, мовляв, виявився спритнішим за сучасних українських колег-пінкертонів. Щоправда, у пана Луценка традиційно винен дільничний, який не проявив пильності і не зміг виявити генерала-втікача. Хоча йому натякають на те, що головний підозрюваний продовжував контактувати зі своїми колишніми колегами.

Не дивно, що багато журналістів почали запитувати: а, може, Пукача ніхто й не шукав? Тим більше, що він зв’язувався зі своїми знайомими телефоном. А тим, як відбувалося затримання, подивувався навіть добре відомий майор Микола Мельниченко. Чимало незалежних аналітиків, оцінюючи поведінку Пукача, дивуються: як він міг спокійно чекати арешту, коли місцеві жителі виявили незнайомих молодиків ще за три дні до цього? Але генерал-утікач не зробив ніяких висновків. Отож, вважають вони, він погодився здатися правоохоронцям. Може, існують певні домовленості з нинішніми владцями? Колега Олександра Примаченко із «Дзеркала тижня» не виключає і того, що цих домовленостей було досягнуто ще під час першого затримання колишнього начальника кримінальної розвідки МВС. Ще більше багатьох здивувала та поспішність, з якою проведено перший допит Олексія Пукача. Вночі і без адвоката. Що є дуже грубим процесуальним порушенням і може бути слабкою доказовою базою для суду. Недаремно багато хто розцінив таке затримання головного підозрюваного як своєрідну передвиборну знахідку. Зокрема, відомий журналіст Олег Єльцов, який давно досліджує кримінальну тематику, зауважив у своїй публікації в «Новой газете»: «У суспільстві почали циркулювати припущення: затримання Пукача приурочене до виборчої кампанії, що полонений генерал — секретна зброя супроти одного з кандидатів». (На думку автора, можливо, і не одного. Про це, до речі, говорять і інші журналісти.)

Колега також звернув увагу на заяву заступника голови СБУ Василя Грицака, який одразу після затримання Пукача казав, що той активно співпрацює зі слідством і навіть назвав імена замовників, високопосадовців. Щоправда, цю інформацію невдовзі спростував адвокат генерала Сергій Осика. Саме тому більшість журналістів і арешт Олексія Пукача, і ту інформацію, якою суспільство «годують» правоохоронці, розглядають під кутом майбутньої президентської кампанії.

Представницю Мирослави Гонгадзе Валентину Теличенко дивує поспішність, з якою правоохоронці прагнуть будь-що довести справу Пукача до суду. У своєму інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» вона висловила думку, що затриманий міліцейський генерал може почати вибудовувати такі версії, які не можна буде ні підтвердити, ні спростувати доказами. Зокрема, посилаючись на Кравченка і Фере, розповідати про причетність до справи сьогоднішніх політиків. Вона вважає, що існує висока ймовірність, що суд отримає такі матеріали, тож «версії Пукача» можуть стати відомими засобам масової інформації, і розпочнеться чергова серія спекуляцій.

Хоча спекуляції вже почалися. Першим під вогонь опонентів потрапив Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Один з відомих політиків, борців за справедливість уже заявив, що буде ставити питання не тільки про відкликання його з посади глави парламенту, а й про арешт. Законодавець кількох скликань навіть не обтяжується знанням Конституції, оскільки її 62-а стаття передбачає: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувачувальним вироком суду. Цьому полум’яному поборникові справедливості можна нагадати, як він влаштовував обшук у кабінеті, а потім заарештовував його господаря за висунутими проти нього звинуваченнями. Після чого з’ясувалося, що та людина не винна. Було й таке. Наш борець у пресі розповсюджував матеріали про нібито корупційні дії відомого на той час, а нині дуже високоповажного політика. Суд довів, що й ті його потуги безпідставні.

Можна спрогнозувати, що нинішні й майбутні його звинувачення проти будь-кого у причетності до «справи Гонгадзе» виявляться черговими мильними бульбашками. Не відстає від нього і вже згадуваний майор Микола Мельниченко, який знову почав роздавати направо й наліво коментарі та інтерв’ю. Зауважу, 17 січня 2006 року Деснянський районний суд міста Києва визнав: відомості, які поширив Микола Мельниченко у засобах масової інформації, є «неправдивими та такими, що принижують і порочать гідність і честь Литвина Володимира Михайловича».

Водночас він пройшовся і по прем’єрці, яка, мовляв, несе пряму відповідальність за те, що довго шукали Пукача. Однак, на мою думку, це лише квіточки, ягідки дозріють через деякий час. Можна не сумніватися, що і пані Тимошенко спробують прив’язати якимось чином до «справи Гонгадзе». Адже, на думку Валентини Теличенко, влада свідомо гальмувала її розкриття. Зокрема, не розроблялися слідством ті, про кого писала преса. Не тільки можновладці, але й опозиціонери. А тому під вогонь різного роду «версій» можуть потрапити не тільки згадані вище особи, а й Олександр Мороз і Віктор Ющенко. Тим більше, що в той час нинішній глава держави очолював уряд і частенько бував у кабінеті Леоніда Кучми, про що, до речі, неодноразово йому публічно нагадував «майор-радіолюбитель». Окрім того, «справа Гонгадзе» була і залишається політичною. Фактично вона стала прологом до «помаранчевої революції».

Ще одна цікава деталь: ті, хто найбільше закликає суспільство не політизувати затримання Пукача, пробують на ній же заробити і найбільше балів. Скажімо, той же Юрій Луценко, який нещодавно у Львові сказав, що на виборах глави держави працюватиме на Юлію Тимошенко. У всіх коментарях він розповідає, як доблесна міліція поділилася інформацією з СБУ, щоб затримати свого колишнього працівника. (Хоча той же Олег Єльцов наводить слова свого джерела із Служби безпеки про те, що молодий опер випадково, коли приїхав у село в гості, помітив людину, яку розшукували тривалий час.)

Власне, не дивно, що Андрій Константинов, директор Агентства журналістських розслідувань із Санкт-Петербурга, яке у 2001 році також розслідувало справу Георгія Гонгадзе, коментуючи затримання Пукача і знайдення фрагментів черепа, в інтерв’ю «Комсомольской правде» зауважив: «У цій історії від самого початку все було з ніг на голову поставлено...»

Підсумок: «справу Гонгадзе» може бути використано і спрямовано проти будь-кого, хто на час зникнення журналіста був у владі і зараз є активним політичним діячем і претендує на найвищі державні посади.

Складається враження: чергова інформаційна активність тих, хто найголосніше кричав про замовників убивства Георгія Гонгадзе, витік даних із слідчої групи спрямовані на те, щоб знову вибудувати довкола справи чергові бастіони брехні, щоб у димовій завісі слідчі заблукали, як у трьох соснах. Вище автор уже цитував Валентину Теличенко — що слідство не розробляло всіх ймовірних напрямків. Однак погодитися з тим, що дослідження варто було зосередити лише довкола Мельниченка та адміністрації Президента чи опозиціонерів, важко. Спробую це довести на прикладах.

Аналіз подій, які відбувалися протягом 1999-2000 років довкола Георгія, спонукає до одного висновку: справжні замовники убивства журналіста обрали його жертвою і послідовно вели до того, що сталося у ніч з 16 на 17 вересня 2000 року. Недаремно колеги з Петербурга статтю про своє розслідування його справи назвали «Ідеальна жертва».

Хтось постійно і наполегливо провокував його на певні кроки, створював обставини, яких Георгій, не маючи відповідних навиків, не міг проаналізувати. Спершу допомогли створити інтернет-видання, а потім різко образилися за передрук публікації з газети «Грані»: припинили фінансування і забрали комп’ютерну техніку. (Багато хто запитує: чому з’явився передрук, хоча Гонгадзе попереджав своїх співробітників, що в «Українській правді» не повинні з’являтися статті, пов’язані з однією відомою персоною.) Отож розпочалася епопея пошуку коштів для продовження проекту. А незадовго до зникнення нашого колеги історія повторилася. Цього разу мішенню обрали народного депутата Олександра Волкова, з яким Георгій вів переговори про фінансування «Української правди». На її сайті без його відома з’явився передрук статті Олега Єльцова про фінансові операції «директора парламенту». Черговий скандал, образа Олександра Волкова і гнівні слова на адресу засновника інтернет-видання. (Нижче спробуємо дати пояснення, для чого насправді затівали цю історію.)

Ще більше подивування викликають події літа 2000 року. Невідомо й досі, чи була перестрілка в одеському барі, чи ні, чи пробували слідчі встановити, хто заходив у бар і розмовляв у ньому під виглядом журналіста Гонгадзе? Кому це було потрібно? З якою метою? Адже з цього розпочалося міліцейське стеження за Георгієм. (Паралельно за ним почали стежити і працівники Служби безпеки. Але й досі суспільство не знає: чому СБУ взяло в розробку журналіста? Спецслужба наче води в рот набрала. Можливо, спрацьовує корпоративна солідарність? У попередній публікації автор висловив сподівання, що нинішнє керівництво СБУ все-таки поінформує про причини такої уваги до колеги, але у відповідь — мовчанка.) Водночас складається враження, що міліціонери, які брали участь в операції, дозволили йому помітити стеження. Бо після цього Георгій Гонгадзе публічно попросив Генеральну прокуратуру провести слідство щодо дій міліціонерів. Відтак надійшов наказ: стеження припинити. Відновили, щоправда, його вже у вересні.

Не може не дивувати поведінка Георгія після того, як він і колеги засікли міліцейське стеження. Адже, як стверджували лідер соціалістів Олександр Мороз та колишній майор СБУ Микола Мельниченко, вони у серпні попереджали його про небезпеку, яка нависла над ним. (Виникає запитання: чому попереджали, а не допомогли вийти із скрутного становища?) Однак Георгій після відкритого звернення до Генерального прокурора Михайла Потебенька продовжував вести той же спосіб життя. Чому? Можливо, хтось його заспокоював, навіював ілюзію безпеки? Для чого? Для того, щоб підвести до останньої межі, щоб завершити розпочату спецоперацію?

Незрозуміло також, чи задавалися слідчі запитанням: чому провалилося викрадення журналіста 15 вересня? Чи ставили вони це запитання винним в убивстві Георгія, які вже відбувають покарання? Чи поставлять його під час слідства Олексію Пукачу? Що допомогло їм зробити чорну справу наступного дня? Може, те, що Георгій вийшов у магазин по їжу для кота? Може, вони знали, коли він збирається повертатися додому? І ще одне. Як з’ясувало слідство, у нього був мобільний телефон «Еріксон». Не може не дивувати: чому він був відключений, як стверджувала те колега Георгія під час судового слідства? Тим більше, що ця ж колега у своїх інтерв’ю наголошувала після його зникнення, що хвилювалася за його життя. Не виключено: один дзвінок по ньому міг сплутати плани убивць і врятувати життя Георгія. А може, хтось і пробував додзвонитися по ньому... Не хочу нічого стверджувати, але поведінка колеги Георгія викликає чимало запитань.

«Справа Гонгадзе» з перших днів викликала чимало версій і гіпотез. Передусім тому, на мою думку, що готувалася не один день і навіть не один місяць. Вище я вже згадував дивну історію з передруком на початку вересня статті, спрямованої супроти народного депутата Олександра Волкова. А в ніч з 16 на 17 вересня, коли Георгія Гонгадзе везли на розправу, ТРК «Ера» показувала репортаж журналіста Юрія Нестеренка про зв’язки знайомого Олександра Волкова, кримінального авторитета Володимира Киселя (загинув в автокатастрофі на початку літа, за день до смерті генерала Едуарда Фере, що не може не викликати чергової низки запитань) і тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка.

Здавалося б, який тут зв’язок? Проте він існує. 18 вересня 2000 року, в понеділок, співробітник грузинського посольства мав розмову з анонімним співрозмовником. Останній стверджував: Гонгадзе поки що живий і перебуває в Московському районі. До його викрадення причетні міністр Юрій Кравченко і (увага!) народний депутат Олександр Волков та Кисіль.

Тобто з перших днів ті, хто затіяв спецоперацію під кодовою назвою (назвемо її саме так) «справа Гонгадзе», спробували змусити слідство піти хибним шляхом. Кажуть, про мертвих або хороше, або нічого. Доказів причетності Юрія Кравченка до вбивства Георгія Гонгадзе особисто у мене немає, а він уже сказати не зможе нічого ні на свій захист, ні про визнання провини. Можливо, допускаю, він і не був причетний до злочину, але вина його полягає у тому, що міліція, як сказав мій знайомий, колишній полковник МВС, була втягнута у політичні розбірки.

Леонід Кучма весною в одному з інтерв’ю зізнався, що в той час розглядав кандидатуру Юрія Кравченка як майбутнього прем’єра (нагадаю: я неодноразово писав, що на листопад 2000 року було призначено звільнення Віктора Ющенка з посади керівника уряду і лише події, які розігрались у вересні-листопаді в країні, дали йому змогу втриматися у кріслі до 26 квітня 2001 року) і не виключав його участі у президент-ському поході у 2004 році. Ймовірно, тому він і не знав про викрадення Георгія і участь у цьому працівників кримінальної розвідки. Хоча зараз можна стверджувати все, що завгодно, як це робить Микола Мельниченко. Наприклад, в інтерв’ю газеті «Сегодня».

Власне, після зізнання Леоніда Кучми стає зрозуміло: «справа Гонгадзе» готувалася тим, хто хотів посісти найвище крісло у країні, і була спрямована проти тих, хто в той чи той спосіб міг стати конкурентом у політичній боротьбі. Чи використовувалася з іншою метою. Зокрема, для оприлюднення «плівок Мельниченка» і початку «касетного скандалу».

Саме тому в лісі поблизу Таращі і знайшли труп, який потім визнають останками Георгія Гонгадзе. Олександр Мороз, який співпрацював з нашим колегою, не міг не розуміти, що тінь підозри в убивстві журналіста може впасти на нього і його оточення. Тим більше, що в цей час тривав процес над його довіреною особою на президентських перегонах 1999 року у підозрі, що, за версією слідства, ця людина була організатором замаху на іншого претендента на булаву — Наталю Вітренко. Отож він змушений був прийняти «подарунок від данайців» і завдати випереджувальний удар.

Одначе він довго сумнівався у його достовірності. Недаремно першу експертизу на прохання лідера соціалістів провели голландські спеціалісти. І хоча вони не змогли твердо сказати, монтувалися «плівки Мельниченка» чи ні, Олександр Мороз 28 листопада оприлюднив запис. І, як виявилося згодом, сумнівався він недаремно. Той, хто починав з ними роботу, схоже, все-таки свідомо залишив дату монтування запису — 18 вересня 2000 року. Тобто, це був той самий понеділок, коли анонім зателефонував у грузинське посольство. Схоже, в його найближчому оточенні були люди, пов’язані з організаторами і вбивства журналіста, і прослуховування кабінету Президента. І ці факти ще раз підтверджують думку про те, що замовники і організатори «справи Гонгадзе» не ті, на кого пробують вказати пальцем. Коли ж про неї стало відомо суспільству, Олександру Морозу не залишалося більше нічого, як доводити автентичність записів і стати палким захисником Миколи Мельниченка. А ще стати одним з лідерів акцій протесту «Кучму — геть!» та «Україна без Кучми».

Можна навести ще кілька прикладів того, що гра проти колишнього Голови Верховної Ради велася і пізніше. Понад те, Олександра Мороза також хотіли зробити замовником убивства Георгія Гонгадзе. На це вказує поява роздруківок розмови колишнього директора радіостанції «Свобода» і головного редактора «Української правди» Олени Притули.

Проте спецоперація «справа Гонгадзе» розпочалася значно раніше — на початку року. У попередній публікації ми вже розповідали, що, за даними Агентства журналістських розслідувань, оприлюднених під заголовком «Ідеальна жертва», Георгій разом з друзями 28 березня 2000 року розмістив інформацію, яка компрометувала тодішнього Президента Леоніда Кучму і Першого заступника Голови Верховної Ради Віктора Медведчука. Тобто саме з цієї дати і розпочалася спецоперація, кінцева мета якої була — зміна керівництва держави.

Під приціл у той час потрапив також і нинішній Голова Верховної Ради Володимир Литвин, який тоді очолював адміністрацію Президента. Але про це дещо пізніше. Звернімо увагу передусім на те, що нинішні звинувачення на його адресу збігаються з текстом звіту тимчасової слідчої комісії з розслідування вбивства Георгія Гонгадзе від 20 вересня 2005 року. В ньому, зокрема, йдеться: «Мельниченко дав свідчення, в яких заявив, що з початку весни, травня місяця, колишній глава АП, в даний час Голова Верховної Ради, систематично клав на стіл Президента і доповідав йому про матеріали, надруковані Гонгадзе, і своїми словами настроював Президента Кучму проти Гонгадзе».

Чесно кажучи, після серії публікацій «Справа Георгія Гонгадзе: жертви і виконавці» у «Голосі України» мені здавалося, що хоча б тимчасова слідча комісія Верховної Ради незамуленим оком ще раз проаналізує усе пов’язане як з прослуховуванням кабінету на Банковій, так і зникненням журналіста Гонгадзе. Тим більше, що в цих публікаціях я згадував передачу «Епіцентр» на каналі «1+1», у якій мав брати участь Володимир Литвин... 

Але про все по порядку. Вперше, 24 березня 2000 року, як давно відомо, у розмові з Леонідом Кучмою згадав Гонгадзе автор і ведучий передачі «Епіцентр» В’ячеслав Піховшек. Невдовзі, а точніше 2 квітня, на телеканалі у прямому ефірі погодився взяти участь і Володимир Литвин. У той час передача користувалася шаленою популярністю. Серед журналістів, яких запрошували для участі у ній, був Георгій Гонгадзе і автор цих рядків. За-просили і на цей раз. Зізнаюся: для тодішнього глави адміністрації Президента я підготував доволі гостре запитання. Проте у студії нас чекало певне розчарування. Як пояснив на початку ефіру В’ячеслав Піховшек, він був змушений запросити у студію іншого гостя, політолога Володимира Полохала (нині народного депутата від БЮТ).

(Володимир Литвин, виявляється, у ті дні був у відрядженні на Закарпатті, оскільки там тривав конфлікт між головою облдержадміністрації Віктором Балогою і його заступниками, очільниками обласної організації СДПУ(о). Балога тоді запропонував департизувати державну службу. Проте у неділю голова президентської адміністрації не зміг вилетіти з Ужгорода. Наступного дня Володимир Литвин мав зустріч з журналістами центральних і регіональних видань. І на початку розмови сказав, що він щойно повернувся з Ужгорода, оскільки через сильний дощ літаку не дозволили злетіти. Водночас він поділився з журналістами спогадами дитинства, які йому навіяли краплі води, що барабанили по літаку: як на початку літа під час косовиці батько ховав його, малого, від дощу під плащ-палаткою. Раніше про це писати не хотілося, але сьогодні важлива кожна деталь, щоб усі могли пригадати те, що тоді відбувалося.)

Але повернімося до «Епіцентру» від 2 квітня, бо саме тут і криється розгадка того, чому главу парламенту чіпко пробують прив’язати до імені Георгія Гонгадзе. Прямий ефір добігав до кінця. Передача була не вельми вдалою. Усі розуміли, що глядачеві по той бік екрана нудно. І раптом Георгій Гонгадзе зводиться і майже кричить: «Славо, ти кого до нас привів? Чому тут немає Володимира Литвина? Ми хотіли запитати його про корупцію у владі! Про злочини міліції під орудою Кравченка!» (Його спалах переказую з пам’яті, а тому, ймовірно, дещо зі згаданого могло звучати не так.)

У студії запанувала гнітюча тиша. І зараз важко пригадати, як добігла кінця передача, про що ще говорили у ній. Настрій був гнітючим: ми прекрасно розуміли, що після цього «Епіцентр» у подібному форматі перестане існувати. Врешті, добре усвідомлюючи це, автор цих рядків, тележурналіст Євген Глібовицький і редактор передачі В’ячеслав Єрофєєв вирішили випити пива. І коли залишали студію, натрапили на розлюченого одного з власників телеканалу Олександра Роднянського. Той розпікав Георгія Гонгадзе і дорікав: як ти міг з’явитися на передачі у нетверезому стані?! Згадав і батька Георгія, знайомство з яким і пам’ять про нього не дозволяють вчинити йому так, як би хотілося. Наш колега лише зніяковіло пробував виправдатися.

Ми тихенько проскочили повз них і на вулиці зловили таксі. Наш вибір випав на підвальчик у центрі столиці «Мій милий Августин». Унизу, праворуч від входу, вільних місць не було. В іншому залі вільним був столик під стіною на протилежному боці від входу. Ми пройшли до нього і тільки-но намірилися сісти, як побачили Георгія, Олену Притулу і невідомого чоловіка (пізніше з’ясується: це був Євген Лауер). Олена, побачивши нас, почала кричати: «Хіба ви чоловіки? Чому ви нічого не говорили про Литвина на передачі? От Георгій — справжній мужчина!» Коли вона замовкла, щоб перевести подих, автор цих рядків тихо зауважив: «Як можна говорити про когось, коли він відсутній? Чому ми не повинні вірити Славі Піховшеку, що Литвин не зміг вилетіти з Ужгорода?» Євген уважно подивився на мене і сказав: «А він правий». Їхня компанія ще погомоніла про щось і пішла кидати в мішень дротики. А ми випили пива і залишили приміщення...

Про той день сьогодні пишу так детально, бо тоді уже ходили чутки про Володимира Литвина як майбутнього наступника Леоніда Кучми. Отож організатори спецоперації і хотіли, щоб Георгій публічно поскандалив з тодішнім главою АП. А тому і висловив на початку главки думку про дату її початку. І хоча вона не вдалася через погодні умови, схоже, автори розробки діють за тим же сценарієм. Тільки тепер шукають інші причини для пояснення неприязні, так би мовити, відомого політика і Георгія Гонгадзе.

Істина у справі про смерть Георгія Гонгадзе потрібна не тільки його рідним, але й суспільству. Істина не тільки про тих, хто посмів убити людину, а й про тих, хто організовував і замовив убивство. А замовником може бути передусім той, хто розробив, контролював і контролює досі хід цієї спецоперації. Хто? Наведу думку вже згадуваного директора АЖУРу Андрія Константинова: «Гонгадзе ніяким особливим опозиціонером і не був. Тому що він розміщував в Інтернеті компромат на людей з оточення Кучми, який отримував також від поважної людини з оточення Кучми. Він-то й боявся, що все відкриється і решта представників великих політичних кланів зрозуміють, хто зливав інформацію про них». З цією точкою зору можна було б погодитися, якби не було прослуховування кабінету Президента, якби не було очевидних ознак спеціальної операції, про що ми писали неодноразово.

Хоч як там було, але Олексій Пукач може допомогти слідству назвати тих, хто її організував. За однієї умови: якщо він не буде перекладати вину лише на мертвих. З другого боку, якщо й справді і Едуард Фере, і Юрій Дагаєв (на жаль, покійні) причетні до вбивства Георгія, то, думаю, багато що могла б підказати їхня біографія. У порівнянні з біографіями тих, на кого падає підозра, щоб врешті закінчився біг по колу.

Але для цього слідчим потрібні висока кваліфікація, просіювання через сито усіх фактів і подій, що траплялися в останній рік життя Георгія. І, найголовніше, тиша. Щоб ніхто, у тому числі Президент, не відволікав їх від тяжкої і копіткої роботи. Тим більше, якщо вони усвідомлюють, що авторитет їхнього відомства, довіра до нього залежать від кінцевого результату — суду, перед яким має постати не тільки Пукач, а й ті, хто затівав смертельно небезпечну гру для журналіста.