Рекультивація пам’яті: від пафосу до піфоса ще копати й копати...

У 80-ті роки на Черкащині знайшли найбільше у світі поселення епохи енеоліту (4—3 тис. до нашої ери), що розташовувалося на 450 гектарах. Археологи назвали його «Тальянки» — за назвою сусіднього населеного пункту. «Ніде у світі немає більше таких давніх поселень того часу», — каже вчений секретар Інституту археології НАНУ Олексій Корвін-Піотровський. — За унікальними знахідками історики й археологи намагаються розгадати, як жили, будували і в що вірили перші землероби України.

Якщо ви цікавитеся Трипіллям, тоді вам пряма дорога в Легедзине. У цьому селі знаходиться музей та адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура», що об’єднує 11 давніх поселень. Офіційно музей ще не відкритий. У будинку завершуються оздоблювальні роботи, тут немає пожежної сигналізації та інших необхідних речей. «Ми зробили невелику тимчасову експозицію, — розповідає директор заповідника «Трипільська культура» Владислав Чабанюк. — Але більшість експонатів усе ще лежать у коробках, а це 4 тисячі предметів основного фонду і 22 тисячі — науково-допоміжного».

У двох залах виставлено місцеві знахідки археологів: численні знаряддя праці, кубки і піфоси — великі глиняні посудини для зберігання зерна. Розписна кераміка — предмет особливої гордості музейників. «За часів трипільців ще не було гончарного круга, —розповідає старший науковий співробітник Інституту археології Сергій Рижов. — Очевидно, ліпили за якимись лекалами. Розписували посуд натуральними глинами». Вчені впевнені: у вигадливому орнаменті зашифрована інформація про сприйняття світу древньою людиною.

На днищах глиняних посудин видно відбитки тканини і навіть плетеного полотна. «Вважається, що вперше в’язати крючком навчилися стародавні греки, — каже Владислав Чабанюк. — Але трипільські в’язальники, схоже, випередили дітей Еллади на дві тисячі років!»

Про те, який вигляд мали майстровиті трипільці, можна судити хіба що з відбитку чиєїсь стопи в глиняній плиті (комусь у буквальному значенні слова вдалося залишити свій слід в історії!) та з ритуальних жіночих статуеток.

— Бачите дупцю? — вчений секретар Олексій Корвін-Піотровський кличе нас підійти ближче до виставленої у вітрині рудувато-коричневої каменюки. — Це жіноча фігурка, «впаяна» в глиняну плиту підлоги. Абсолютно унікальна річ! Очевидно, той, хто створював цю підлогу, мав причетність до магії. Це перший за 110 років вивчення Трипільської культури випадок, щоб ми отаке знайшли! Викопували, щоправда, жіночі статуетки із зернятком усередині, — мабуть, символом родючості. Але таке — вперше!

Четвертокурсниця Національного університету ім. Т. Шевченка Ніла Шапіло в археологічній експедиції проводить практично ціле літо. Розповідає, що статуетку буквально за два дні до нашого приїзду знайшов вінницький студент Віталій:

— Наш колега з Базеля «знімав» фрагменти підлоги давнього житла. Хотів узяти з-під них проби ґрунту і відправити на експертизу до Швейцарії, — щоб довідатись, яка в ту епоху була рослинність і чим трипільці харчувалися.

Коли зразки відібрали, вийняті плити склали у дві гірки і втратили до них інтерес. І в цій купі каміння Віталій зумів роздивитися ту саму дупцю!

— Хто шукає, той знаходить не завжди, — каже Ніла. — В нас бувають на практиці хлопці, котрі нешанобливо ставляться до пам’ятки, тому в них немає шансів. Їм не подобається тут і не подобається те, чим вони змушені займатися. На жаль, ми не можемо від них відмовитися. Зате приїжджають і добровольці. Приміром, моя подруга з Кишинева буквально на порожньому місці, у перший же день роботи на розкопі знайшла красивий величезний розвал кераміки, кубочок. От і Віталій на розкопки приїхав як волонтер.

Щоправда, на голому ентузіазмі довго не протягнеш: щоб копати «трипільську культуру», потрібні не тільки люди, а й гроші.

— З 1991 року Академія наук України фінансує винятково бюджетну або зарплатну сторону своїх співробітників, у тому числі й фахівців Інституту археології, — скаржиться Олексій Корвін-Піотровський. — На розкопки не дають ані копійки. Всі експедиції, що нині працюють, це так звані новобудовні експедиції. Якщо на ділянці є археологічний об’єкт, то перш ніж вирити там котлован і залити фундамент, замовник зобов’язаний оплатити організацію дослідження. Але це не дає можливості щось вивчати фундаментально...

Тому на польові дослідження вчені відшукують кошти самостійно. До речі, першовідкривача Трипільської культури Вікентія Хвойку держава теж не спонсорувала. І відтоді мало що змінилося. Щоправда, засновнику української археології допомагав колекціонер Богдан Ханенко, а нині трипільська експедиція існує винятково на гроші чужоземних меценатів.

Бізнесмен Бертран Кост саме з таких. Трипільські розкопки він фінансує протягом шести років. Француз за походженням, пан Кост постійно живе в Британії і при цьому очолює створений півстоліття тому його дідом американський благодійний фонд SEARCH. До Києва приїжджає у справах бізнесу.

— Звідки такий інтерес до Трипілля? — поцікавилася я, передчасно запідозривши мецената в українському походженні.

— У мене немає ні краплини української крові, та й російської теж, — визнав месьє Кост.

Утім, інтерес до історії держав, що відкололися від «однієї шостої частини суші», напевно, передався йому від предків. Упродовж останніх 150 років вони були зв’язані з Росією — і царською, і радянською. Приміром, двоюрідний дідусь французького мецената в брежнєвські часи був послом Франції в Москві.

— Я працював в Україні з 1994 року, — згадує Бертран Кост. — Й одразу зрозумів, що це молода країна, але тут була дуже давня цивілізація. Щоб розвиватися і йти вперед, важливо об’єднати ці дві речі. Як я розумію, саме трипільська цивілізація є основою зародження української культури. І коли мій бізнес тут, в Україні, досяг рівня, що дозволяє допомагати дослідникам цієї цивілізації, я зрозумів, що немає людей, які справді цим цікавляться і готові вкладати гроші в такий проект. А для мене це велике задоволення.

— У середньому наша експедиція (два місця розкопок) з червня по грудень обходиться десь у 25 тисяч доларів, — підраховує старший науковий співробітник Інституту археології, керівник трипільської експедиції Володимир Круц. — Саме їх і надає меценат.

— Завдяки Косту наша експедиція всі ці роки живе і благополучно працює, — додає Олексій Корвін-Піотровський. — На ці гроші ми проводимо археологічні дослідження в полі, а також робимо деякі аналізи знахідок, плюс видаємо щорічно книгу про виконану роботу. Пізніше нам запропонували допомогу й інші люди. Приміром, професор швейцарського університету імені Марії Кюрі Франческо Мінотті знаходить благодійні гроші, на які ми можемо вивчати зразки в закордонних лабораторіях.

— І серед українських меценатів є багато людей, готових вкладати гроші в розвиток науки, культури, мистецтва, — долучається до розмови президент Міжнародного арт-центру «Меценат» Олена Золотарьова. — І вони це роблять — на свій страх і ризик. Але держава ніяк не стимулює цей процес, скоріше навпаки. Хоча ця сама держава вже давно усунулася від обов’язку підтримувати науку і культуру.

Нам як повітря потрібен закон про меценацтво, —каже Золотарьова. Адже за кордоном заступники муз і музеїв мають податкові пільги, одержують пільгові кредити і просто визнання в суспільстві. У нас — нічого.

Щоліта Бертран Кост приїжджає подивитися на результати праці археологів. За сприяння Міжнародного арт-центру «Меценат» подивитися на трипільські розкопки вдалося і групі журналістів. Але спочатку в Легедзиному нам показали реконструйовані будиночки трипільців. У таких, за уявою наших учених, і жили давні землероби. Зовнішні стіни розмальовані глинами, до того ж строго за зразками, які вдалося знайти археологам.

— На жаль, другий рік немає фінансування, тому доводиться скликати толоку, збирати добровольців. Отак і будуємо, — розповідає Владислав Чабанюк. — Думаю, до наступного літа усередині будиночків ми цілком відтворимо інтер’єр трипільського житла, піч і вівтар, і наповнимо їх речами-копіями а-ля Трипілля. Позаяк усі артефакти будуть поряд, у музеї.

Чабанюк обіцяє відкрити гончарну майстерню, де випалюватимуть кераміку за давньою технологією. А неподалік легедзинські ентузіасти хочуть побудувати скансен (музей під відкритим небом), де туристи зможуть пожити кілька днів в умовах, наближених до трипільських. Користуватися тими само знаряддями праці, готувати таку само їжу... «Така подорож у часі зацікавить і студентів, і вчених, — переконаний Чабанюк. Адже одна справа — прочитати про це в книжці, а інша — побачити на власні очі. Буде що розповісти потім дітям».

Перший трипільський будиночок у Легедзиному звели 2003 року й одразу... спалили. У наукових цілях. Намагалися зрозуміти, який саме вигляд мали давні «хатки» і чому на розкопках знаходять обпалену глину. Цікаво, що на одному місці трипільці не затримувалися довше 50—60 років. Коли навколишні ліси були вирубані, а ґрунт виснажувався, землероби вирушали освоювати цілину.

— Учені вже півстоліття сперечаються про те, який вигляд мали їхні житла, — розповідає Олексій Корвін-Піотровський. — Є дві версії. Одні вважають, що це був двоповерховий будинок з дерев’яним зрубом — така собі російська хата, яку поставили на українську мазанку. І залишаючи поселення, трипільці нібито підпалювали рідні стіни. Тому на розкопках ми знаходимо обпалену глину. У мене — інша точка зору.

— А що показав експеримент?

— Прихильники обох версій знайшли докази на свою користь. Особисто я побачив на попелищі величезну кількість попелу і вугілля, чого ми ніколи не знаходимо під час розкопок.

— Невже після пожежі в будинку підмітали?

— Думаю, трипільці винайшли свій «залізобетон» —дерево, запресоване в обпалену глину. Вони будували одноповерхові, дерев’яно-глиняні будинки. І перш ніж заселитися, обпалювали їх. Це могло бути технологічним проривом для того часу!

Залишивши дискусійні питання, ми вирушили на розкопки. Перший майданчик був розташований просто посередині колись переораного поля. На щастя, цього року його залишили «під паром». Стіни давнього житла розташовані занадто близько до поверхні, тому дещо звідси вже розтягли плугами. Проте саме тут знайшли ритуальну жіночу фігурку, яку ми бачили в музеї.

— Бачите, жовта глина? Це залишки печі, — Володимир Круц проводить екскурсію по розкопаному житлу. —Печі, вівтарі та інші вимостки були глиняні. А от платформа підлоги — іншого кольору, її робили з глини з половою.

— Ця хата була двоповерхова, але ви можете побачити тільки другий поверх будинку, оскільки перший згорів, — попереджає Круц. — Унизу — господарське приміщення, там працювали і тримали худобу. Нагорі були сіни й житлова кімната. Строго напроти входу, біля стіни, розміщався вівтар. У трипільців не було культових споруд, тому свій персональний вівтар мала кожна родина. Загалом у поселенні Тальянки було близько 3 тисяч будинків і 14 тисяч населення.

На другій ділянці нам пощастило побачити залишки зернотерки і навіть піфоси, прикрашені більш раннім, витисненим орнаментом. «Тут був величезний розвал кераміки» — повідомляє Володимир Круц.

Для особливо завзятих відвідувачів молоді археологи спеціально приготували каміння, що «погано лежить», — не той випадок, якщо хто-небудь надумає прихопити із собою на пам’ять шматочок Трипілля. А взагалі Ніла Шапило радить обережно приймати будь-які «привіти з минулого»:

— Деякі наважуються привласнити якісь фрагменти, не знаючи, для чого вони слугували. Днища посудин, наприклад. Вони могли бути задіяні в ритуалах, і приносити додому такі речі небезпечно.

Але чорні археологи гріха не бояться і, схоже, не дуже вірять у містику. Якщо в найурожайніші роки академічним ученим удавалося відкопати кількасот різних археологічних об’єктів, то їхнім нелегальним конкурентам — більше тисячі. Не дивно, що потім ці речі спливали в чиїхось солідних приватних зібраннях. «Це як вирвати сторінку з книги, — каже Сергій Рижов. — Матеріал хороший. Але не знаєш, хто автор».

Та звинувачувати у всіх лихах колекціонерів було б нерозумно. «Тут палиця на два кінці, — каже ще один експерт арт-центру «Меценат», директор Київського музею російського мистецтва Юрій Вакуленко. — Можна будь-якими методами боротися з чорною археологією і «вбити» тим самим експонати, що вже впорядковані й стали частиною чиїхось зібрань. Проте їхні власники починають відкривати свої колекції, робити їх публічними. Гадаю, час оголосити амністію».