Через 66 років (!) Віктор Скоробогатов знайшов місце поховання батька, якого вважали безвісти зниклим на дорогах минулої війни.
— Шкода, мама не дожила. Вона до кінця своїх днів вірила, що її Сергійко живий і ось-ось з’явиться на порозі, — бідкається Віктор Сергійович.
З рідного дому, одного з небагатьох вцілілих на Бердянській косі після вигнання фашистів, Сергія Степановича із двадцятьма земляками провели на фронт у вересні 1943-го. Через декілька днів після визволення Осипенка (Бердянська).
На початку війни 40-річного Скоробогатова не мобілізували через «елітність» — потомствений рибалка був капітаном невеликого судна. Його, безпартійного, але досвідченого й сумлінного колгоспника, залишили для виконання відповідальних державних завдань. З дорученнями він успішно справлявся, доки не зробив свою чорну справу зрадник. Фашисти влаштували «більшовику» «болотне життя»: учорашній капітан переховувався в очереті, на прилеглих островах. Але не це підкосило Степановича.
У перші місяці окупації до Німеччини насильно вивезли доньок — 17-річну Євдокію та 15-річну Катерину. Він їх більше не бачив. Але страждав, кажуть, до смерті. Може, картав себе, що не врятував від рабства? А як тут врятуєш, коли одного з літніх днів 1941-го німці раптово з’явилися з моря, оточили хати й з кожної почали виганяти молодь? Не судилося батькові дізнатися, що Євдокію спалили в крематорії, про що повідала рідним односельчанка. «Як побачила її, виснажену, позбавлену розуму біля воріт у камеру — знепритомніла», — згадувала Віра Типакова.
Катерина вижила, після визволення в 1945-му працювала у військовій частині, потім повернулася на Батьківщину.
Батька на той час вважали безвісти зниклим, про що мама, Ганна Іванівна, одержала повідомлення. Так і залишався Сергій Степанович ні живим, ні мертвим 66 років.
Якось онуки, котрі допомагали Віктору Сергійовичу в пошуках, в Інтернеті знайшли інформацію. Товариство «Меморіал» з посиланням на Міноборони Росії повідомляло, що Скоробогатов С. С. помер від ран під Сталінградом. Місце поховання — не зазначено.
Щасливий син згарячу почав збиратися в далеку дорогу, щоб на місці знайти землю, в якій спочиває батько й згодом перепоховати його останки на Бердянській косі.
Але щось затьмарювало його радість. Знаючи історію свого краю, пам’ятаючи знаменні дати й взагалі, будучи начитаним, Віктор Сергійович засумнівався в правдивості інтернетівських даних. Заглянув в енциклопедію. Так і є! Сталінградська битва тривала з липня 1942-го по лютий 1943-го. А з батьком вони розпрощалися у вересні 1943-го. Як він міг опинитися під Сталінградом через дев’ять місяців після страшної битви? На той час наші війська просувалися далеко на захід, визволяючи вже Україну.
Ці роздуми не додавали оптимізму, але опускати руки — не в характері 72-річного Віктора Скоробогатова. Життя випробувало відомого професіонала, заслуженого працівника торгівлі й Почесного енергетика України на багатьох високих посадах і навчило йти до переможного результату.
Звернувся Віктор Сергійович до друга молодості Миколи Луньова, з яким з’їв пуд солі на відповідальній роботі (нині він у Москві, очолює Донецьке земляцтво). Той попросив посприяти земляка, керівника Центрального архіву МО Росії. Незабаром Віктор Скоробогатов одержав довгоочікувану архівну довідку (на знімку).
Усе зійшлося, тільки прізвище дещо змінено. Але це дрібниця порівняно з дезінформацією, яку Скоробогатови отримували від українських відомств десятиліттями. Якийсь погононоситель військкомату недочитав, недогледів, недоперевірив — і з’явилося на світ повідомлення про зниклого безвісти рядового Скоробогатова С. С.
Не зникав він! Найімовірніше, кинули новобранців одразу в бій. І бій цей був за 125 кілометрів від Бердянська, під Мелітополем. Кілька разів місто переходило з рук фашистів до рук радянських воїнів. Вижив у тих боях рядовий 324-го стрілецького полку 77-ї стрілецької дивізії Сергій Скоробогатов! Напевно, необстріляному воїнові допомогла життєва кмітливість, витривалість і вміння добре стріляти.
— Пам’ятаю, одержала мати листа, — розповідає Віктор Сергійович. — Батько писав, що готується до завтрашнього бою, просить Бога, щоб уберіг. Затим був другий лист: так і так, живий... Все, більше звісточок не отримували.
Очевидно, дивізія пішла на захід, де в листопаді 1943-го її зупинив добре озброєний ворог, що окопався на висотках. Тут 28 листопада (у перший день битви!) і загинув солдат Сергій Скоробогатов. Похований у селі, якого нині не існує, Соломки. У братській могилі, в якій лежать 3624 воїни.
Серед них немає місцевих жителів. У херсонській землі залишилися навіки росіяни, вірмени, грузини, молдавани, українці. Із Запоріжжя, Рязані, Ростова-на-Дону, Новосибірська, Пензи, Москви, Житомира, Вінниці, Єревана, Орла, Тбілісі, Кишинева...
До братської могили веде п’ятикілометрова добротна дорога, прокладена стараннями Червоноблагодатненської сільради. Сюди щорічно приїздять родичі з багатьох міст і сіл колишнього Союзу.
Козаки, учні та вчителі місцевої школи, де зберігають пам’ять про загиблих, доглядають за масовим похованням. 
Ніщо не забуто!
У 2003-му сюди приїздив москвич, котрий знайшов могилу родича через 60 років. Він був не останній. Віктор Скоробогатов поклонився праху батька, розсипавши землю з Бердянської коси на його могилі (на знімку) — через 66 років. 
Ніхто не забутий!
Горностаївський район
Херсонської області.
Фото автора.
***
Розповідає Дарина Кучеренко, с. Костянтинівка:
— Мені було 15 років, коли йшли бої в районі села Соломки. Я тоді жила в Новокатеринівці (її вже нема й на карті). У нас стояли румуни і німці. Після тієї кількамісячної битви у нашій хаті лікувались червоноармійці. А я допомагала збирати снаряди.
Микола Коновалов, с. Костянтинівка:
— Очевидно, ніхто тоді не думав, що біля наших сіл фашисти займуть оборону. Я тоді жив у Петропавлівці, якої теж немає. Та що дивуватися тим рокам, коли сусіднє село згинуло... Без війни і розрухи. А тоді ж такі бої йшли, стільки полягло.
Тамара Казакова, завуч Червоноблагодатненської школи:
— Німці тримали 30-кілометровий рубіж. Бої тривали з 28 листопада 1943-го по 6 лютого 1944-го. Двоє наших повторили подвиг Матросова, один з них, закривши собою амбразуру, залишився живим. Люди на плечах носили снаряди, а доріг не було — багнюка. До речі, й досі щорічно на навколишніх полях і лісопосадках знаходять до 50 снарядів.