Останній причал

Для декого на старості літ ним стає будинок-інтернат. Завжди сумно переступати поріг таких закладів: казенний вигляд, специфічний запах, бідність... Проте навіть такі умови здаються раєм для тих, хто в холоді, а часом і в голоді, доживає самотою відведені долею дні. А ось обласний комунальний геріатричний будинок-інтернат, що в селі Петрики під Тернополем, справляє інше враження. І річ не лише в тому, що порівняно з іншими, умови проживання тут набагато комфортніші. Головне — не відчувається приреченості, як в інших геріатричних закладах. Поряд з літніми людьми живуть виходці з будинків-інтернатів для дітей з різними вадами. Досягають 18-річного віку — і куди діватися? Директор будинку Степан Глушок забирає хлопців і дівчат до себе. Дехто з них влаштовується тут працювати, дехто добровільно допомагає працівникам інтернату. Молоді люди вносять свіжий струмінь в цю обитель. Усе, як у звичайному житті: і сміх, і сльози, і любов...

Так вийшло, що першою тут я зустріла давню знайому Галину Михайлівну Мамаєву. Вона була відомим у Тернополі краєзнавцем, керувала клубом пошуковців в одній із шкіл, часто дописувала до газет. А доживати віку випало в будинку-інтернаті. Сюди принесла альбоми, грамоти, вирізки з газет, часто переглядає їх, згадує минуле. Чоловік помер, сини живуть у Донецьку, обоє інваліди: в одного розсіяний склероз, другий — учасник ліквідації аварії в Чорнобилі. Матері забрати до себе не можуть. Навідуються внуки, перераховують кошти за утримання бабусі. Варіант вимушений, але куди подітися: обставини в людей по-різному складаються.

Чимало заробітчан також змушені віддавати сюди батьків. Поки діти доглядають старих сеньйорів у чужих країнах, їхніми батьками опікуються чужі люди. Чи засуджувати їх за це? По-перше, не суди і не судимий будеш, по-друге, чи краще, якби старенькі сиділи без догляду у власній хаті чи в безсердечних родичів? Скільки таких випадків є. Та й в інтернаті знають про це не з чужих слів. Що проблема назріває, Степан Васильович зрозумів кілька років тому. Тоді й почав переобладнувати одноповерховий корпус для того, щоб поселити тут стареньких, які хоч і мають дітей, але опинилися у тяжкій життєвій ситуації. Наважився на такий крок, мабуть, першим в Україні. Оплата — у межах 1700 гривень на місяць. Хоч ці гроші не окуповують усіх затрат, але піднімати ціну поки що не збираються: треба виходити з реалій. Умови проживання пристойні: в кімнатах телевізор, холодильник, гаряча й холодна вода. Харчування чотириразове, для діабетиків — п’ятиразове. Медична допомога також, як то кажуть, під рукою: обстеження, фізпроцедури, лікувальна фізкультура...

Зрештою, умови для тих, кого утримує держава, нічим не гірші. Точніше, частково вони утримують себе самі, на що йде 75 відсотків пенсії (25 — одержують на руки), решту доплачує держава. Дітей у них немає, а ось родичі інколи знаходяться. Коли отих 25 відсотків стали відчутними, відвідувачів побільшало. Взагалі, яких тільки історій тут не почуєш... Одне слово, яскравий зріз нашого суспільства.

Дочка і син немолодого подружжя, які живуть за кордоном, вирішили віддати батька й неньку до інтернату, уклали договір, відповідно до якого зобов’язалися щомісяця вносити плату. Певний час так і було, а потім раптом син вирішив, що у його батьків якісь особливі заслуги перед державою, і вона повинна їх утримувати. Найняв адвокатів і почав атакувати керівництво будинку-інтернату, інші органи. Але закон для всіх однаковий, суд він програв. Його ухвала — виселити стареньких. «Тепер за них ніхто не платить, — каже Степан Васильович, — але ми не виселяємо. На вулицю не викинеш. Хіба в мене серця немає? Якось прогодуємо, а восени син має приїхати, може, змінить гнів на милість».

На долі мешканців будинку позначився і розпад Радянського Союзу. Учасник ОУН-УПА Василь Лукович Пірус відбував покарання у Казахстані, там одружився з росіянкою. Разом прожили багато років, мають дочку, але на старість розійшлися. Дружина поїхала в Росію, він — в Україну. Оскільки працював на шахті і має добру пенсію, родичі погодилися доглянути старенького. Якось донька (вона живе з мамою в Росії) відвідала батька й жахнулася, в яких умовах він перебував. Привезла до інтернату. Донька дуже турботлива, телефонує мало не щодня, розпитує лікаря про здоров’я старенького (йому за 90)...

«Просто Марія» (так відрекомендувалася ще одна мешканка будинку) більше 40 років прожила у Грузії. Працювала кранівницею на металургійному комбінаті в Руставі, мала свою квартиру, вклад у банку. Жінка згадує ті роки, як найкращі у своєму житті. Коли розпався Союз, змушена була виїхати звідти. «Попросили» так швидко, що не встигла ні продати квартиру, ні забрати гроші. Приїхала до сестри на Тернопільщину, жила в племінниці, а хто бідну родичку любить? Так опинилася в інтернаті. Не раз писала Ющенкові та Саакашвілі з проханням допомогти повернути хоч якесь майно, але ніхто їй не відповів. Пані Марія сумує за сестрою, яка нещодавно померла...

У кімнаті Софії Степанівни Фоміної на стіні портрети сина й чоловіка, на ліжку — вишивані подушки. Маленький куточок рідної хати. Особняк у неї був нівроку, обійстя заможне. З чоловіком, білорусом за національністю, прожили душа в душу, він у неї був майстер на всі руки. Але син рано помер, потім не стало чоловіка. Заповіла хату племінникам, сподіваючися, що доглянуть на старість, а вони поселили її у тимчасівці й навіть не прописали. Вирішила, що в інтернаті їй буде краще. І не шкодує...

Ось і Ольга Іванівна Рекуш каже, що не хоче звідси нікуди йти, хоч кличуть до Києва невістка та онучки (син давно помер). «Закриють мене на п’ятому поверсі, — розповідає, — і буду їх виглядати з роботи. А тут захочу погуляти — спустилася на подвір’я, священик до нас щотижня приходить, всі служби відвідую. Онучки приїжджають — і за те їм вдячна...»

Стефа Андріївна Репета-Бєлкіна пошепки запитує мене, чи часом не прийшла на оглядини, щоб когось з рідних поселити. «Не сумнівайтеся, — каже. — Я вже сім років у цьому будинку, то правду скажу. Тут добре: персонал людяний, а директор, мов батько рідний». Кожен прийшов сюди своєю дорогою, тепер вона у них спільна.

Вона саме під’їхала на скутері й запрошує у свої, як жартує, апартаменти. Умови для творчості справді цілком пристойні: окрема кімната, передпокій. Дівчина ілюструє Біблію, малює олівцем і фарбою. Сюжети різноманітні, але переважають релігійні. В релігії вона черпає сили і натхнення, шукає відповіді на запитання, що підкидає життя. Своїм покровителем вважає Святого Францішка. Каже, що інтуїтивно відчувала до нього прихильність, а коли дізналася, що народилася під його знаком, то увірувала, що це не випадково. Світлана займається також бісероплетінням, робить художні композиції, кольє. Але поки літо, хоче якнайбільше бути на свіжому повітрі. Добре, що має свій «транспорт» і може вільно пересуватися. Візок подарували їй поляки. Вони запросили дівчину до Кракова, показали їй місто. Вона досі під враженням від тієї поїздки, доброти, з якою ставились до неї незнайомі люди.

Дівчина народилася із спинномозковою грижею. У неї, можливо, були шанси стати на ноги, якби вчасно зробити операцію, але батьки про це не потурбувалися, віддали доньку під опіку бабусі. Так вони й жили, поки бабуся не померла. Потім був дитячий притулок, тепер — дорослий. Світлана поривалася ближче до міста, де вирує культурне життя. А загалом вона — велика оптимістка. Заочно закінчила Московський університет мистецтв, багато читає, освоює комп’ютер. Жартує, що програму для «чайників» вже пройшла, тепер хоче зайнятися програмуванням. Картинами Світлани Драган зацікавилася громадська організація «Молодіжна реформація», хоче влаштувати їй творчий вечір, виставку робіт. Відчувається, що Степан Васильович гордиться талантами своїх підопічних. Часто своїми силами влаштовують концерти, діє драматичний гурток, на свята навідуються благодійники...

Цікаво, що від директора я не почула жодного слова нарікань на владу. Належні на утримання підопічних кошти держава виділяє вчасно, і за те спасибі. Хочеш більшого — умій крутитися. Будинок має чимало спонсорів. В основному зарубіжних: німці, французи, канадійці... Французів, наприклад, залучив родич зі Львова, який часто буває на гастролях за кордоном. Він запропонував Степану Васильовичу написати про будинок-інтернат, передав матеріал французам, ті зацікавилися... Перший раз привезли тисячу євро. Вклав їх у реконструкцію реабілітаційного корпусу. Вони побачили, що гроші не змарновані — привезли більшу суму. Німецькі спонсори подарували ліжка, матраци, бус-  «Мерседес», з Канади прислали інвалідні візки. Є гарно обладнаний тренажерний зал.

Інструктор з лікувальної фізкультури Неля Гонтарук розповіла, що траплялися випадки, коли підопічних привозили у лежачому стані (таких тут — цілий поверх), а їх ставили на ноги. Одна бабуся повернулася додому, «бо треба город сапати», а дідусь надумав наречену шукати. А загалом до здоров’я стареньких ставляться уважно. Навряд чи вдома хтось має такий догляд. Завідувач терапевтичного відділення Ігор Когут знає напам’ять усі болячки підопічних. До кожного, за його словами, треба шукати індивідуальний підхід: один переживає, якщо тиск на поділку піднявся, іншого просиш не курити при бронхіті чи астмі, та де там... Ті, хто давно в будинку, живуть переважно довго. Частіше помирають новачки: для них залишити рідну домівку — сильний стрес. Особливо страждають ті, хто має дітей, вони вважають, що ті їх покинули. Приблизно 30 осіб на рік (всього тут живе 185) покидають цей світ. Ховають їх за всіма християнськими звичаями, ставлять хрест. Догляд за могилами також лежить на персоналові.

Вже родить насаджений директором сад. Є своє поле, грядки. Степан Васильович мріє про ті часи, коли мешканці зможуть замовляти страви на свій смак. Розповідають, що так у притулках за кордоном. Сам не бачив. За десять років його директорства ніхто в закордонну поїздку, щоб якийсь досвід запозичити, не запросив. Тож доводиться набивати власні гулі. Планує збудувати ще один корпус, каплицю. Він впевнений, що потреба суспільства у наданні послуг з догляду за старими людьми зростатиме.

І хоч як противиться цьому наша мораль (віддавати батька-матір у притулок здавна вважалося великим гріхом), однак життя свідчить: у цьому ми наближаємося до Заходу. Та й бездітних пар в Україні стає більше. То хіба не краще цивілізовано готуватися до нових реалій, ніж мають вони застати нас зненацька? І не лише на любительському рівні, а й на державному.

Тернопільська область.