Його не стало в розпал незвичайних і драматичних виборів Президента України в 2004 році. За офіційною версією, Георгій Кірпа застрелився, у той час як столичний Майдан кипів «помаранчевими» пристрастями. Був він міністром транспорту і зв’язку України, генеральним директором Укрзалізниці і... одним з найпопулярніших людей у країні.

 

Масштабні будівництва, грандіозні плани транзитних потоків через Україну, відродження авіації, морського і річкового флоту, створення автострад і запуск довгоочікуваних автобусів до віддалених сіл — усе було пов’язано з його ім’ям. А скільки нових шкіл, лікарень, дитячих будинків і храмів було відкрито завдяки його участі та підтримці, ніхто навіть не рахував.

Сьогодні кажуть так: це за Кірпи було. Чи ще от так: якби за Кірпи, то давно б уже було. Особливо, якщо мова заходить про Центральний стадіон у Києві, який от уже кілька років безглуздо потопає в будівельному пилу, чи про злітні смуги обласних аеродромів, куди й донині не можуть приземлятися міжнародні лайнери. Немає гідного організатора цих справ — немає і самих справ.

На відкриття пам’ятника йому в рідному селі Клубівка, що на Хмельниччині, народ ішов сім’ями. Думаю, стільки там і не живе — площа в центрі села не вміщала всіх бажаючих, і люди піднімалися на паркани прилеглих будинків, на дерева. Зрозуміло, що не заради цікавості їхали та йшли сюди, одяглися в усе найкраще, несли квіти. Як з’ясувалося, для більшості це було свято їхньої гордості, торжества справедливості.

«Дивись, і ці хорі отут, очі в Сірка позичили та розповідають тепер на телевізор, як вони його шанують, тьфу!» — літня жінка спересердя кивнула убік купки чиновників.

Моє здивування одразу було задоволено розповідями про те, як ті самі начальники позаочі паплюжили Кірпу, який пропускав через свої руки мільйони, а то й мільярди гривень, але буквально з лінійкою перевіряв потрібні сантиметри дорожнього покриття або металочерепиці на вокзальному даху. «Вони ж на дачі порозтягли все це, так він як дав чортів, змусив зірвати й повернути куди треба — от і не пробачили, довго не давали дозвіл на цей пам’ятник», — коротко пояснили клубівчани причину аж ніяк не всенародної любові до свого земляка.

Що й казати, ті самі чиновники, тільки вищого рангом, донині приховують таємницю смерті Георгія Кірпи.

А підозри щодо цього є, і посилилися вони 20 липня нинішнього року, коли священики, котрі приїхали з різних куточків України, висловили глибоку повагу колишньому міністру й освятили пам’ятник, створений на пожертвування його односільчан.

«Адже церква однозначна у своєму ставленні до тих, хто добровільно звів порахунки із життям, як тоді розуміти духівництво?» —запитую ігуменю Городоцького СвятоМиколаївського жіночого монастиря Михаїлу.

Погляд її відкритий і спокійний, і тільки в куточках губ ледве помітна докірлива посмішка: «Про його смерть багато чуток, але на відспівуванні в лаврі були присутні п’ять архієреїв і сам блаженнійший митрополит Володимир, а він ніколи не помиляється».

Більше на цю тему ігуменя Михаїла не вимовила ні слова, натомість охоче розповіла, якою істинно віруючою людиною президент Леонід Кучма, відповідаючи на запитання про причини смерті слідом за Георгієм Кірпою міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, сказав буквально таке: «Добре подумайте, кому це було вигідно, й знайдете відповідь».

Був Георгій Кірпа і мало не єдиним, хто реально допоміг відродженню монастиря з руїн колишнього туберкульозного санаторію на острівці річки Устя поблизу Рівного. Адже свою історію тутешній храм веде з XVІ століття, будучи однією з православних святинь.

«Будь-кого спитайте, як наш Жорка любив і вмів жити, ми жодній літері брехні про нього не віримо!» — навперебій розповідали вже сиві однокласники Кірпи Віра і Володимир Корнійчуки, Ніна Нікуліна.

До слова сказати, з тієї самої компанії клубівської молоді й Василь Зінкевич, що став потім народним артистом, яким тут пишаються не менше. Але Кірпа — особливий випадок. Усілякі небилиці геть-чисто перекреслюються щиросердністю і непідробним захопленням тих, хто ріс разом із Жанною Чарнецькою та Георгієм Кірпою, бігав тими самими стежинками в місцеву школу, співав зі сцени сільського клубу або рибалив на річці Горинь. Як чудесну казку в селі переповідають історію кохання двох підлітків, котрі жили по сусідству, поїхали вчитися в один і той самий інститут і потім усе життя наче складали іспит перед малою батьківщиною. «Усе ж на наших очах відбувалося!» — свідчить Микола Якобчук, колишній головний інженер місцевого цукрового заводу.

І якими треба було залишатися Жанні та Георгію, щоб односільчани не позаздрили ні вертольоту, в якому вже міністром приземлявся на околиці села Кірпа, ні столичному добробуту його родини. Люди цінували й оцінили інше — простоту й доступність, руку допомоги, простягнуту кожному, хто цього потребував.

П’ять років тому в Україні багато хто говорив про те, що якби Кірпа балотувався в президенти, він переміг би в першому ж турі і з великим відривом.

Що було і як стало, співвітчизники пам’ятають і без моєї розповіді. Характерно, що екс-президент Леонід Кучма, відповідаючи на запитання про причини смерті слідом за Георгієм Кірпою міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, сказав буквально таке: «Добре подумайте, кому це було вигідно, й знайдете відповідь».

Часу подумати було достатньо. Шкода тільки, нічого вже не виправити.

Але можна винести уроки і зробити висновки. Краще, звичайно, не про смерть, а про життя. Як це зробив, приміром, науковець із Віденського університету Ігор Гук. Серед численних почесних гостей, які вшанували пам’ять Кірпи в Клубівці, професор медицини наголосив, що вічне лише те, що має велику творчу основу. «Ніби та ластівка, він звивав гнізда по всій країні. Перше гніздечко сімейне, де для дружини, дітей був найдобрішим батьком та чоловіком, друге — професійне — Укрзалізниця. Коли я приїздив 90-го року на конгрес українських хірургів до Тернополя, то був, м’яко кажучи, вражений жахливим станом залізниці. Але 2006-го побачив київський вокзал, подібних якому небагато в європейських столицях. І за це честь і слава Георгію Миколайовичу. Почав він звивати і державне гніздо, але тут Господь вирішив питання по-іншому, і український народ у той час вирішив по-іншому... Останнє його гніздо — громадське. Де б я не був, від Конотопа до Одеси, від Донецька до Ужгорода, скрізь чув про великі справи Кірпи. Тому в нього немає ніяких відносин до часу».

Чи багатьом живим сьогодні можна сказати такі  слова?

 

На знімку: пам’ятник у Клубівці.

Фото автора.