У самому центрі Одеси проходили зйомки фільму «Женити Казанову». Для одеситів картина знайома — багато режисерів мріють знімати і знімають кіно в Одесі. Коли ж з автобуса вийшов загримований Олександр Панкратов-Чорний, публіка, котра спостерігала за зйомками, почала аплодувати. Після кінофільму «Ми із джазу» артиста записали в одесити, а це, повірте, багато чого варте. Напевно, тому що він уже майже одесит, Олександр Панкратов-Чорний і без особливої артистичної манірності вирішив розповісти про себе, про час, про кіно.
— Буквально днями ви відзначали 60-літній ювілей. Якщо підбивати попередні підсумки, то чи можете ви сказати — життя вдалося?
— Моя мрія була — працювати в кіно. Я міг би стати моряком і хотів, між іншим. Наш Алтайський край шефствував над Балтійським флотом. І всі хлопці з села, що старші від мене були, служили на цьому флоті. Приходили додому моряками, із кльошами такими... І всі сільські дівки за ними табунами ходили. Хотів бути моряком, звичайно, але робити кіно — ця мрія була сильніша. Я її здійснив. У дитинстві вичитав, що режисери роблять кіно і працюють з артистами. Виходить, вирішив, треба стати артистом, а потім уже зможу і робити кіно. Для мене це було незбагненною фантастикою — я поняття не мав, як робиться кіно, але дуже хотів його робити. За довгі роки роботи всього було: і успіхи, і розчарування. Але — жінок я зраджував, а кінематограф — ні. Мрію не зраджують.
Я вірю у знак долі
Я приїхав у Москву взимку, на канікули, будучи студентом Горьковського театрального училища, і тому розраховував потрапити в театр на Таганці безплатно. Але там і дипломатам, сказали, контрамарок не вистачало. Під службовим входом Коля Бурляєв та Ірина Родніна «тупцювалочки від холоду танцювали». Ну і я тут. Раптом двері на мить розчинилися, звідти вискочив Висоцький у тільнику і помахом руки пропустив усіх нас, без розбору. Потім я за куліси пройшов — і ніхто мене не зупинив. Так і познайомилися з Володимиром Семеновичем. І з Борею Хмельницьким, і з Віталієм Шаповаловим. Це був мій перший день у Москві. І це був знак долі, я вважаю. Мені наче показали відразу ту планку, яку я мав брати.
— Виходить, у вашій біографії не було скрутних часів, усе вам удавалося, завжди вас любили?
— На превеликий свій жаль, не зміг здійснити того, чого хотів у режисурі. Забороняли сценарії, витійствувала найжорсткіша цензура. Тому з-поміж усіх задумів своїх, мабуть, тільки «Система Ніпель» вийшов, єдиний фільм, що не зазнав цензури. «Пригоди графа Невзорова» — одна з моїх найулюбленіших режисерських робіт, скільки сил на неї поклав, — так була порізана, так посмугована... Там не зважили ні на Олексія Толстого, ні на мене, ні на авторів сценарію Алова і Наумова — чикрижили безжалісно. Це був для мене удар страшний. Потім була 5-річна безмовність —мені нічого не давали знімати. А тоді — перебудова, мені трапився сценарій молодого — на той час — драматурга Володі Зайкіна, і я зняв картину «Система Ніпель». Але! Фільм вісім років пролежав на полиці — вже за демократії. Тому в мене якесь було розчарування і з’явилося бажання піти з режисури.
— Дивлячись на зіграних вами героїв, думаєш, що і ви в житті такий само — дотепний, хохмач, ловелас, просто гультяй...
— Без роботи я звірію. Це проявляється в тому, що я шукаю будь-яку роботу, аби не сидіти без діла. До того ж не ходжу, не канючу ту, яку хочеться. Я можу все. Приходив і наймався. Вагони розвантажував. Вино молдавське розливав з цистерн на Ризькому вокзалі. Кавуни з Астрахані припливали по Волзі й Москві-річці — теж розвантажував. Бувало — запивав. Просто від розпачу, від мовчання. Хоч не згодний з думкою, що чарка допомагає на майданчику. Це неправда. Ніколи від цього не гралося краще! Може, тим, хто затиснутий, скутий, не впевнений у собі, допомагає? А мені ніколи не треба було себе підстьобувати. Зараз зовсім не п’ю. Жити і працювати тверезим набагато краще. «Витонченіша» робота. І аж ніяк непитущі не ущербні люди, як дехто вважає. Вони, на мій погляд, щасливіші. І кольори в їхньому житті яскравіші, і відчуття тонші, і життю радієш більше — усвідомлюєш себе краще. Та й по життю йдеш без «комплексу вічної провини».
— З подивом довідався, що ви пишете вірші...
— Мабуть, це потреба моєї душі. Можу місяцями мовчати, не написати жодного рядка. І раптом — сідаєш і пишеш. Я не знаю, як це пояснити. Я навіть не знаю, чи душа це просить, чи що, але настає така потреба — сісти і писати — завжди зненацька. Не знаю, як Пушкін писав, я себе з ним не порівнюю, але думаю, що він дуже був по-доброму хворий душею. Душа його боліла, переживала, і писалося йому від цього. Мені здається, що я те саме переживаю у віршах. Вірші — заняття інтимне. В них не можна брехати. І вірші в мене невеселі, бо в душі своїй я дуже сумно дивлюся на світ. Весело дивитися на життя в мене не було приводу. Але я знаю, що людям треба нести радість — і я з екрана їм посміхаюся.
Міфи важко розвіювати. Та й чи потрібно?
— Не можу не запитати про джаз. Після кінофільму ви, напевно, жодного дня без джазової музики не проживаєте?
— Мене зробив джаз — так часто кажуть. Це і правда, і ні. Я завжди усім зізнаюся, що в мене немає ні слуху, ні голосу. Але мені чомусь ніхто не вірить. І Шахназаров тоді сказав: «Будеш ти в мене і співати, і грати!». Співав. І грав. І інфаркт дістав. Дуже була велика напруга. Під фонограму треба було попадати, хоч умри! А одесити ж, самі знаєте, який народ. Усі перехожі стоять, дають поради, як грати. А ще одесити — музичні люди, бачать, що хлопець не попадає під «фанеру», ну і коментують. От у мене і стався інфаркт. Відвезли просто з майданчика. Після того, як лікарі підняли на ноги, дознімали фільм під наглядом медиків. Принаймні досі пам’ятаю: «А вот она стояла чемоданчик...» співав після дуже болючих уколів. Усі хвилювалися, щоб я «дуба не врізав». Звичайно, це знаковий фільм у моєму житті. Степ «пережити» теж не планував. Але в мене були чудові вчителі: Володя Кірсанов, Олексій Бистров. Володя зі мною мучився дуже довго, і уявляєте — навчив!
Мене часто запрошують на джазові фестивалі, навіть у журі. В Донецьку, наприклад, я був почесним членом журі на джазовому конкурсі. Я вже й сам повірив, що щось у цьому розумію. До мене нема-нема та й прислуховувалися. Але, щоправда, Анатолій Кролл завжди поруч і делікатно так «запитує дозволу»:«Санечко, можна я тебе підкоригую?» Він мене запросив із собою в поїздку в Ізраїль, і я представляв джазових музикантів, і його оркестр представляв, як завзятий музикант-джазист. Виходив навіть під музику жвавеньку, тільки що чечітку не вибивав — такий собі джазовий мен.
— Вірите ви в долю?
— Я фаталіст. Ми всі ходимо під Богом. Хоч би як ми свою долю будували, є хтось, хто все одно тебе веде. Від людини її шлях не залежить. Але вірю у свого ангела-хранителя — Олександра Невського. Він може уберегти від фатального кроку долі. У мене, мабуть, сумлінний ангел — він мене врятував. Мені й Ігорю Талькову нагадали, що ми загинемо в один день і годину. Ми посміялися... Коли я потрапив у найтяжке ДТП, з якого мене ледве витягли, опритомнівши, перше, що почув, — убитий Тальков. І з ним, і зі мною трагедії сталися одночасно...
— Діти стали продовженням вашої мрії про акторство?
— Серце просто розривається від радості і щастя, коли бачиш у дітях гідних людей. Мої діти мене радують, особливо тим, що самостійні й педантичні — ніхто з них аж ніяк не допускає, щоб їх сприймали як дітей артиста і режисера Панкратова-Чорного. І це теж мені подобається. Мій син Володимир від моєї постійної, хоча й громадянської, дружини Юлії закінчив Державний інститут театрального мистецтва. Відмовився зніматися в Карена Шахназарова, щоб не говорили, що по блату. А він дуже талановитий хлопчик, точніше, чоловік, у якого вже є дружина, «дзвіночок» я її називаю, бо дуже дзвінко сміється, з мене, дурня. До речі, болгарочка з Одеси. Найгарніші жінки світу живуть, за моїми спостереженнями, саме в Одесі.
Надзвичайний стан душі — бачити своїх онуків чи онучок. Онук, Роман... Ось твоє продовження. Щось ти не зміг, не встиг... Вони замість цього зроблять щось інше, краще, ніж ти. Чи просто виховуватимуть своїх дітей, посміхатимуться сонцю, коли тебе вже не буде. А ти, виходить, теж часточкою свого «я» будеш разом з ними жити. Це здорово!
«Найголовніше в житті — не забувати рідних і близьких»
— У вашому житті було багато жінок. А хто ж вона, ваша супутниця життя?
— Яке щастя — мати в житті жінку, котра тебе розуміє краще за тебе самого, котра вміє прощати і завжди готова бути з тобою. Мені пощастило. В мене така дружина, Юля. У моєму житті було багато жінок. Я до них ішов, чогось там хотів неземного. А потім завжди повертався до Юлі. Я — людина влюблива. Перша дружина моя — Ірочка Семиклєтова, актриса з Нижнього Новгорода. Там у мене дочка, котра працює в секретному НДІ, біологічну зброю створює. Отак! Від другої дружини, актриси Вероніки Ізотової, у мене теж дочка, Ірочка, красуня, економіст і юрист... Я їх дуже люблю, вони в мене молодці. А тут, у моєї всепрощаючої Юлечки, не тільки син. Тут моя пристань. І хоч би куди мій «кораблик» відпливав, він завжди повертався сюди. Це щастя, коли є така пристань.
З жінками мені щастило. Я їм усе залишав, не кривдив. Але вони в мене й нежадібні були. Якби були жадібні, вони в мене усе б забрали — і здоров’я все, я вже не кажу про капітал, якого ніколи не мав. Але все одно, мені здається, що я їм усе-таки чогось недодав. Та я намагався і ніколи не пручався: чого жінка хоче, того хоче Бог. Я завжди цього дотримувався.
— Ви гостинна людина?
— Людина повинна мати притулок, куди потрапляють тільки ті люди, яких приємно бачити. Душею я відпочиваю на своїй дачі. І де вона розташована, знають тільки близькі друзі. Всіх акторів, які знаходять дорогу на мою дачу, приймаю без розмов. Терпіти не можу бачити в себе на дачі журналістів. Терпіти не можу! Вони мене посварили з друзями. З Рязановим намагалися посварити! Та не вдалося...
Я досі добре пам’ятаю, що таке бідність! Тому благодійністю займаюся абсолютно свідомо. Мені завжди допомагали. Чому ж я не можу допомогти. Вважаю, що кожна людина, в якої є бодай маленька можливість допомагати іншим, повинна це робити. І коли мене попросили очолити цей Благодійний фонд дитячого спортивного розвитку і соціального захисту дітей-інвалідів, довірили мені таку справу, я погодився. Я зробив це з радістю — справа хороша.
* * *
Для зйомок фільму «Женити Казанову» Олександр Панкратов-Чорний прилетів до Одеси вночі. А зранку вже працював на майданчику. Видно було, що йому дуже не хотілося спілкуватися з журналістом, та й часу не було — доводилося «ловити» його між сценами, коли переодягалися актори чи обідали. Але все-таки не відмовив. Був щирий, уважний, наче хотів сказати: «У кожного своя робота». Чекаючи «запитальних хвилин», спостерігав за процесом зйомок, короткими перепочинками актора...
Уже немолодий чоловік, на обличчі якого — печатка непросто прожитих років, актор, який чемно відповідає на поплескування по плечу перехожих, котрі впізнавали улюбленця. Незважаючи на погане самопочуття, знаходив місце жарту, часом і солоного, але, щоправда, «фольклорні» слівця, що йдуть у риму, не вимовляв уголос. Вражало, що так багато працює — безмовно робив стільки дублів, скільки вимагав режисер, між іншим, не такий іменитий, як Панкратов-Чорний.
Знаєте, що сподобалося? Коли розмовляєш з ним, бачиш, як усе, що він говорить, відбивається в його очах. А на прощання, хоч і висловив нелюбов до журналістів, так сказав «Щастя вам!», що повірилося — бажає від душі. І душа ця — щедра.
На знімку: Панкратов-Чорний (під час зйомок серіалу «Женити Казанову»).
Фото автора.
