«Голос України» продовжує серію матеріалів, присвячених 175-річному ювілею Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Спогади випускників:
Петро Толочко — академік НАНУ, директор Інституту археології НАНУ, випускник історико-філософського факультету КНУ імені Т. Шевченка 1960 року:
— Вочевидь, приклад моїх старших братів, які пішли по «історичній лінії», зіграв вирішальну роль при виборі напрямку навчання. Хоча, насправді, я ніколи не мріяв бути істориком і деякий час навіть збирався вступати до морського училища в Одесі. Кілька хлопців з села служили в морфлоті і приїжджали в село в безкозирках, кльоші, тільняшках, і це чисто візуально мені дуже подобалося. Але потім я передумав, бо в школі мені завжди легше давалися саме гуманітарні предмети. Так сталося, що історію в школі нам викладала мама колишнього ректора Київського університету Галина Митрофанівна Скопенко. Вона, крім того, що блискуче знала свій предмет, ще й говорила бездоганною українською мовою.
Кращих років за студентські в житті людини не буває, це я знаю з власного досвіду. Хоча вони були і голодні, і холодні, і не виглядали ми пристойно, я, приміром, ходив у шинелі брата курсів зо три, але це справді найкращі роки в житті. У кімнаті в гуртожитку нас жило шестеро. Щосуботи я їздив до мами, на щастя, рідне село було недалеко — 80 кілометрів від Києва, брав картоплі, шматок сала, іноді паляницю. І так кожен з нас робив, потім по черзі смажили картоплю, заправляли салом, ще ковбаску якусь купляли, так і харчувалися. А розваги були різні: займалися спортом, я, до речі, був у волейбольній команді університету. Раз на тиждень влаштовували вечори. У підвалі в гуртожитку була невеличка кімната, де стіни підпирала колона, ми його називали «колонний зал». І вже там танцювали танго, фокстроти, вальси. Шпаргалки писали в основному дівчата, ми — хлопці, лінувалися. На іспит я заходив у першій п’ятірці, але завжди четвертим, так була можливість непомітно підкласти записочку з питанням тому, хто уже відповів, і отримати шпаргалку з відповідями від наступного, хто заходить. Але одного разу мене «засікли» — однокурсник дуже швидко пройшов і я не встиг передати йому записку...
Київський університет — один із класичних університетів не тільки України, а й всього пострадянського простору. У нас були чудові викладачі: професор Введенський Андрій Олександрович, який мав ще дореволюційну школу й блискуче читав лекції, Буцик Андрій Калістратович — диво-викладач, Славін Лазар Мойсейович, який був завкафедрою археології, вів археологічний гурток і опікувався нами, як мама. І, може, найбільше у студентські роки на мене вплинув академік Борис Александрович Рибаков. Якось поїхав з ним в експедицію, він саме копав Любеч, і настільки це було яскраво, настільки він міг захопити тим, чим займався, що його вважаю своїм учителем, адже справжній учитель не той, хто вчить, а той, у кого вчаться.
