«Я не церемонився з чиновниками, бо обстоював права інвалідів»

Брати Сергій і Руслан Данчуки з села Черешневе Барського району на Вінниччині — інваліди з дитинства. Хлопці обділені не тільки долею. Батьківської уваги їм теж бракує. Так сталося, що виховання й догляд за ними взяла на себе бабуся. До п’ятнадцяти років брати виховувались у спеціалізованій школі. А потім повернулися додому. Статки у сім’ї невеликі. За рахунок соціальної допомоги теж не проживеш. Якби їм установили групу інвалідності, вони отримували б пенсію. Добитися цього самотужки бабусі не вдалося.

— Ще в дитинстві хлопцям записали групу інвалідності, бо вони, на жаль, народилися з очевидними ознаками хвороби, — уточнює їхня сусідка Майя Бондарчук. — Коли стали дорослими, треба було заново проходити медичну комісію. Тільки після того лікарі мали винести своє рішення щодо підтвердження стану інвалідності.

Про це пані Майя дізналася після того, коли до неї звернулася бабуся братів-інвалідів. «Я все вияснила, розповіла їй, куди треба відвезти Сергія й Руслана на обстеження, так вона й зробила. Але через деякий час приходить і каже: «Нічого з того не вийшло. Таким, як ми, там нічого не добитися». — «Чому? — запитую бабусю. — Ваші онуки є інвалідами від народження. Вони ж відтоді не вилікувалися». Жінка тільки сплакнула у відповідь. Мовляв, кому потрібні ці злидні, крім неї самої...

Після обстеження Сергія й Руслана в обласній психіатричній лікарні імені Ющенка, лікарі не підтвердили факт інвалідності у братів-сиріт. На засіданні обласної лікарсько-кваліфікаційної комісії (ЛКК), куди їхня бабуся подала висновки лікарів, відмовили у визнанні Данчуків інвалідами.

— Я навіть хотіла задобрити тих лікарів, пропонувала їм трохи грошей, — каже бабуся. — Бо чула від людей, що там як не підмастиш, то й не поїдеш. Але, видно, побачили, що грошей мало, не взяли. Нащо їм наші копійки. Грошей не взяли і групу не дали. Так ми й повернулися ні з чим додому. Я ще сказала тим докторам: «То що мої онуки вже не інваліди?» А вони мовчать, тільки переглядаються один з одним.

— Ви не можете уявити, як мені було боляче за цю бідну сім’ю, — веде далі Майя Бондарчук. — Багатьом розповідала про цей випадок. Люди тільки дивувалися у відповідь. А депутат Барської міськради Віталій Любарський, коли дізнався, вирішив підставити плече. Заступився чоловік за бідних, нещасних людей...

Пан Любарський спершу звернувся по допомогу до депутата облради, заслуженого лікаря України, начальника обласного госпіталю для інвалідів Валерія Бабійчука. Попросив, щоб той посприяв зустрічі з головою обласної лікарсько-кваліфікаційної комісії.

— Після попередніх домовленостей я посадив у власне авто братів Данчуків, — каже Віталій Любарський, — і повіз їх до Вінниці. Хотілося з’ясувати причину відмови. Адже було очевидно, що сталася прикра помилка. Діти були і залишаються інвалідами. Єдине, що змінилося, це їхній вік. У зв’язку з цим треба було пройти комісію й переоформити інвалідність.

Віталій Любарський не міг уявити, яка неприємна розмова чекає на нього попереду. За його словами, голова ЛКК одразу відхрестився від своєї вини. Каже: що мені дала лікарня, тим я й користуюся. Мовляв, претензії не до мене, а до лікарні. Поїхали в лікарню.

— Ось там у нас зав’язалася розмова, як кажуть, з перцем, — продовжує Віталій Любарський. — Я вже не церемонився ні з головним лікарем, ні з його підлеглими. Завів до кабінету братів-інвалідів. Кажу, хіба не бачите, що вони хворі, що інвалідність у них з дитинства? Вони ще й сироти до всього! Як не соромно збиткуватися над такими людьми? Ви ж відбираєте в них шматок хліба.

Під час тієї суперечки лікарі, зрештою, дали необхідну пораду. І на тому, як кажуть, спасибі. Виявляється, повторні висновки, та ще й протилежного характеру, їм заборонено надавати. Але такі ж медичні довідки для ЛКК може надати інша лікарня аналогічного профілю. І вони будуть дійсними для прийняття рішення ЛКК. У Вінниці є дві психіатричні лікарні. Тому з обласної лікарні імені академіка Ющенка депутат повіз братів Данчуків на обстеження в обласну психлікарню №2. До слова сказати, протягом одного разу пройти всі обстеження не вдалося. Довелося ще раз «гнати» до Вінниці власну машину, заправлену за власні кошти.

Приблизно через два тижні, коли закінчилися всі процедури, у братів на руках були необхідні медичні довідки. Цього разу обласна ЛКК дійшла іншого висновку. За її рішенням, братам Данчукам встановили третю групу інвалідності.

Тепер у Черешневому всі знають, хто допоміг сім’ї інвалідів-сиріт. Найчастіше згадує про це бабуся інвалідів. За кожної нагоди не проминає кому-небудь нагадати про те, як потурбувалися про її онуків Майя Бондарчук і Віталій Любарський. «Це ж чоловік возив нас у Вінницю своєю машиною, — каже жінка, — і жодної копійки не взяв навіть на бензин. Свій час потратив, свої гроші. Є ще все-таки добрі люди на білому світі».

У Віталія Любарського своя думка з приводу випадку з братами-інвалідами:

— Маємо конкретний приклад неуважного ставлення, а точніше відвертого зневажання чиновниками прав простих беззахисних людей. Саме такими є брати-інваліди Данчуки та їхня бабуся. На жаль, такі випадки непоодинокі. Люди про це розповідають. Особливо ті, хто коли-небудь стикався з роботою ЛКК. Дехто з них так і каже: групу інвалідності не отримаєш доти, доки не дасиш хабара. Та й законодавство у цій сфері недосконале. Наприклад, інвалід без ноги повинен один раз на рік проходити комісію, щоб підтвердити тим самим свою інвалідність. «Хіба від того виросте нога?» — сміються інваліди. Але це сміх крізь сльози. Бо скільки часу, сил, коштів їм доводиться витрачати, щоб пройти таке обстеження.

 

Вінницька область.