Головною новиною тижня, безумовно, стало звернення Президента Російської Федерації Дмитра Медведєва до свого колеги глави нашої держави Віктора Ющенка. Не будемо говорити про тон, зміст цього послання — їх уже коментували, як політики, так і аналітики. Звернімо увагу на час послання. Бо саме на цьому моменті мало хто наголошував.
І тут важко не погодитися з першим всенароднообраним Президентом України Леонідом Кравчуком, а не з тими, хто вважає, що заява Дмитра Медведєва викликана майбутніми перегонами за найвищу посаду в нашій державі. Адже послання з’явилося за два тижні до чергового дня незалежності. Саме на цьому акцентував увагу і Леонід Макарович. В інтерв’ю нашим колегам він наголосив, що ця заява — це продовження кремлівської стратегії, розробленої ще в часи Бориса Єльцина. І означає вона одне, за словами першого глави української держави, що Росія нізащо не хоче випустити Україну із зони свого впливу.
З другого боку, можна погодитися з оглядачами, які вважають, що ця заява — своєрідний сигнал потенціальним претендентам «на папаху», яких кроків від них чекає нинішнє кремлівське керівництво. І фактично більшість з них погодилася прийняти це послання як керівництво до дії у майбутній президентській гонці. Одначе, якщо підтримка заяви Дмитра Медведєва, яку продемонстрували лідери Партії регіонів Віктор Янукович та комуністів Петро Симоненко, була очікувана, то побічна згода з критикою на адресу керівництва української держави молодого політика Арсенія Яценюка стала несподіванкою.
Водночас осібно постали у своїх коментарях Голова Верховної Ради Володимир Литвин та прем’єр Юлія Тимошенко. Проте, якщо глава парламенту коментував заяву керівника РФ з точки зору державного діяча, політика, який над усе ставить інтереси своєї країни і народу, то лідер БЮТ виступила у своєму традиційному стилі: як потенційний кандидат на посаду глави держави. Вона захотіла сподобатися як електорату, так і керівництву сусідньої держави.
Безумовно, усі оглядачі очікували на відповідь Віктора Ющенка. Одначе глава держави був стриманим. Понад те — інколи видавалося, що він виправдовується перед главою сусідньої держави. А, з другого боку, у його листі звучали нотки розчарування своїм російським колегою. Однак, хоч як би там було, майже усі оглядачі зійшлися на думці, що керівництво сусідньої держави вчергове зробило ведмежу послугу. І передусім собі і російському народу. Як і в 2004 році, коли на президентських виборах відверто підтримали одного з кандидатів. Складається враження, що керівники РФ забули, що історія повторюється двічі: один раз як трагедія, вдруге — як фарс.
