VIIІ. Місце, де живе історія

«Голос України» продовжує серію матеріалів, присвячених 175-річному ювілею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сьогодні розповідь про ровесника університету — історичний факультет. Він розпочав свою роботу як історико-філологічне відділення філософського факультету. З моменту офіційного відкриття університету Св. Володимира 1834 року і впродовж різних періодів свого існування називався спочатку історико-філологічним, історико-філософським, історико-економічним і, нарешті, історичним.

 

Історична наука в університеті починалася з кафедри всесвітньої історії. — Але це не була кафедра у сучасному розумінні цього слова з окремим приміщенням, протоколами засідань тощо, — пояснює кандидат історичних наук, директор музею історії Київського університету Іван Патриляк (на знімку). — Кафедру складали професори, які читали ті чи інші дисципліни.

На посаду професора всесвітньої історії мітив сам Микола Васильович Гоголь, утім, зайняти це місце йому не судилося. — Гоголь справді мав таке бажання, збереглося навіть його листування з першим ректором та першим деканом історико-філологічного відділення Михайлом Максимовичем щодо можливості викладати в університеті, але все залишилося на рівні проектів, — продовжує І. Патриляк. 

Свою роль зіграли і відсутні у письменника науковий ступінь та практика викладання, адже штат формували з колишніх педагогів Кременецького ліцею й викладачів з інших університетів Російської імперії. Саме так з Москви до Києва потрапив Михайло Максимович, який одразу зосередився на дослідженні історії та археології України. Утім, прослужив університетові він не довго.

— Пропрацювавши півтора року ректором, Максимович пішов у відставку. Офіційною версією було погіршення стану здоров’я, мало не втрата зору, хоча на той момент йому було близько 32 років, — розповідає І. Патриляк. — У листах-спогадах залишилися і такі свідчення, що Максимович дуже не любив усіляких офіційних засідань, а посада ректора зобов’язувала його проводити вчені ради, збори та різноманітні прийоми. Однією з імовірних причин відходу від справи начебто став конфлікт Максимовича з попечителем Київського навчального округу Є. фон Брадке.

З історичним факультетом пов’язане ім’я ще одного видатного українського вченого — Миколи Костомарова. Його праця в університеті була коротка, але плідна. Арешт історика за участь у Кирило-Мефодіївському братстві завадив йому продовжувати викладацьку діяльність. До речі, заарештували ученого в день весілля — жандарми проводили обшук у квартирі Костомарова, поки наречена чекала на нього в університетській церкві.

Цілі легенди ходять і про арешт найвідомішого «кирило-мефодіївця» Тараса Шевченка у березні 1847-го. Тоді він саме працював художником в археографічній комісії при університеті. До слова, завдяки зусиллям її членів вдалося віднайти і підняти тисячі томів цінних документів, на базі яких сформувалася українська історіографія. Хоча створювали комісію зовсім з іншою метою: аби довести «російські претензії» на землі Правобережної України.

— Поки один за одним заарештовували членів товариства, Тарас Шевченко саме перебував у відрядженні з археографічною комісією, — каже І. Патриляк. — Під час переправи через Дніпро його обшукали, знайшли поему «Сон» і відправили у заслання.

Від 1850 року історико-філологічне відділення стало окремим факультетом і у такому статусі проіснувало аж до розформування Київського університету більшовиками. З 60-х років XІX століття Київський університет став найважливішим осередком історичної науки в Україні. Багато в чому ця заслуга належить Володимиру Антоновичу, який протягом тридцяти років був професором університету.

— Він був блискучим лектором і оратором, на його лекції ходили і з інших факультетів, і гімназисти, і прості київські обивателі. Аудиторії були заповнені вщент, люди стояли на сходах, — веде далі Патриляк. — Ця людина була настільки безкорисливою, що власним коштом фінансувала і утримувала талановитих студентів. Тоді існувало таке поняття, як професорський стипендіат. А до його домашньої бібліотеки студенти ходили як до університетської, тим паче, що в нього були книжки, які забороняла цензура.

Встановлення радянської влади в Україні на початку 20-х років ХХ століття позначилося широкомасштабними експериментами у сфері освіти. Київський університет Св. Володимира розформували, а на його базі створили Вищий інститут народної освіти імені М. П. Драгоманова (з 1926 року — Київський інститут народної освіти). Факультетська система була майже повністю знищена. В інституті існували лише два факультети: дошкільний і шкільний. До складу останнього входив так званий «історичний цикл», з 1921-го перейменований на «підцикл історичних наук».

— Гуманітарним і суспільним наукам у вищій школі в 1920-х роках було особливо складно, адже модернізація у розумінні більшовиків полягала насамперед у розвитку промисловості, забезпеченні широких кіл населення «комуністичною за змістом освітою». А тому вища школа чимось нагадувала велетенський завод, на якому намагалися «випродукувати» насамперед якнайбільше стандартних випускників із пролетарським походженням. Хтось влучно сказав, що більшовики взяли країну неосвіченою, а за декілька десятиліть зробили її напівосвіченою, — розповідає історик. — Окрім того, в гуманітарних і суспільних дисциплінах була вкорінена «єдиновірна» марксистська методологія, яка у середині XІX століття ще була чимось новим і цікавим, але через п’ятдесят — сто років виглядала як закам’янілий пиріжок. Тим часом радянська історична наука, на жаль, продовжувала розвиватися на основі цієї методології аж до розвалу СРСР, що спричинило її колосальне відставання від історичної науки у розвинених державах. Однак навіть у цей надскладний час тодішнім професорам вдалося зберегти вітчизняну історичну школу від повної руйнації. Попри ідеологічний тиск і матеріальні злидні в Інституті народної освіти продовжували викладати відомі історики: О. Оглоблин, Й. Гермайзе, Л. Добровольський, В. Базилевич, Г. Павлуцький та ін.

Постановою Колегії Наркомату освіти УСРР від 1 січня 1933 року в Україні відновили роботу державних університетів, серед яких був і Київський. Того ж року було створено історичний факультет, який очолив професор І. Вейцбліт. Факультет проіснував до 1941 року. Однак чорною смугою у житті передвоєнного історичного факультету стали масові репресії проти викладачів і студентів.

У роки Великої Вітчизняної війни фактично існувало два історичні факультети — один в евакуації в Казахстані, інший — в окупованому німцями Києві. З 1944 року відновлений історичний факультет у визволеному Києві очолив професор Ю. Білан.

Після смерті Й. Сталіна репресії в університеті припинилися, але в 50—80-х роках ХХ століття ідеологічний тиск на істориків продовжувався, відхилення від постулатів марксизму-ленінізму суворо переслідувалося.

— Фактично історична наука законсервувалася. В архівах можна було отримати якісь документи, але далеко не всі. До того ж там діяла певна схема: зошит з нотатками, які ти зробив протягом роботи в архіві, здавався його співробітникам і на другий день тобі видавали таку собі лапшу. Там вирізалося усе, що вони вважали непотрібним, а іноді взагалі видавали обкладинку від зошита. Чи можна у таких умовах створити якісь об’єктивні речі? Звичайно, ні, — розповідає І. Патриляк.

Викладачі й студенти не могли використовувати праці М. Грушевського, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка та інших «ворогів» народу. Дослідження цілої низки важливих історичних проблем взагалі було заборонено, а окремі періоди вітчизняної історії та історії зарубіжних країн фальсифікувалися. Це була не провина, а біда тодішніх викладачів.

Попри все, вони готували наступні покоління істориків і намагалися, хоча й у межах дозволеного, проводити наукові дослідження, фактичний матеріал яких зберігає свою цінністю до сьогодення. Не можна не згадати таких видатних післявоєнних викладачів факультету, як А. Буцик, В. Горшков, К. Гуслистий, К. Джеджула, В. Замлинський, В. Жебокрицький, Ю. Кондуфор, В. Котов, Л. Мельник, П. Овчаренко, М. Петровський, Л. Славін, В. Спицький, В. Стрельський, В. Тарасенко та багато інших.

З проголошенням незалежності України викладачі історичного факультету поступово відроджують традиції університетської історичної школи. Впродовж п’ятнадцяти років перебудови та становлення української державності історичний факультет незмінно очолював академік Педагогічної академії, професор А. Слюсаренко. З листопада 2003 року деканом історичного факультету обрано член-кореспондента НАН України професора В. Колесника, під керівництвом якого на факультеті здійснюється активна робота із впровадження загальноєвропейських стандартів історичної освіти, активізуються міжнародні наукові зв’язки, які проявляються в щорічних міжнародних наукових конференціях, спільних проектах із французькими, польськими, російськими, американськими, німецькими, італійськими, фінськими колегами. Особлива увага керівництва факультету зосереджена на підвищенні якості освіти, запровадженні найновіших технологій в освітній процес, вивченні студентами іноземних мов.

.

Фото автора.

 

Спогади випускників:

Микола Томенко — заступник Голови Верховної Ради, випускник історичного факультету 1989 року:

— Історичний факультет — це був повністю усвідомлений вибір, я виходив з того, що це добра основа для того, щоб отримати фундаментальні знання про країну, в якій ти живеш, та про світ загалом, і в подальшому використовувати ці знання, щоб самому змінювати історію. Власне, так і сталося. Я вісім років провів на істфаці, спочатку провчився, потім захистив дисертацію, закінчив аспірантуру і нарешті став завкафедрою політичних наук.

А вступив до університету одразу після школи. Отримавши студентський квиток я, як і будь-яка нормальна людина, котра підкорювала столицю, ночував першу ніч на вокзалі, бо не мав жодного знайомого, і вже з вокзалу прийшов до червоного корпусу Київського університету. Звичайно, перший курс після сільської школи дався важко, з тих часів пам’ятаю, як переходив з гуртожитку в бібліотеку, а з бібліотеки — в університет. Після першого курсу мене призвали, я пройшов навчальний підрозділ в Ашхабаді, потім вісім місяців провів в Афганістані й прийшов на другий курс уже зовсім в іншому статусі. Впевненіше почувався, розпочав активну наукову діяльність. Ще студентом третього курсу я опублікував статтю в центральному історичному журналі Радянського Союзу «Вопросы истории», щоправда, для того, щоб мене надрукували, підписався істориком з Києва, бо вважав, що історик — не професія, а покликання, тому я нікого не обманюю. Ця подія викликала пожвавлення серед професорсько-викладацького складу, бо у «Вопросы истории» було важко потрапити навіть викладачам.

Громадська, більш політизована, робота в університеті розпочалася після того, як студентська конференція обрала мене комсоргом університету і я запропонував перетворити найбільшу в Україні комсомольську організацію на асоціацію молодіжних організацій. Вперше в Україні на прикладі навчального закладу було змодульовано багатопартійну систему. Я пишаюся цим періодом, університет був епіцентром подій в країні. Звичайно, я, як лідер студентського руху, був у конфлікті з ректоратом, приміром, одного разу заявив, що студенти не працюватимуть безплатно на добудові факультетів. Такі заяви не дуже радісно сприймали нагорі, а от декан факультету Слюсаренко Анатолій Гнатович завжди знаходив певні компроміси, усе робив для того, щоб я бодай успішно закінчив заклад, тому його мудра позиція була для мене дуже важлива.

Справді, я створював багато прецедентів: вперше став комсоргом, якого обрали на загальних зборах, першим потрапив до спецфонду. До речі, після того, як мене допустили у спецфонд з дозволу декана, я написав статтю, яка викликала таку неадекватну реакцію, що постало питання про моє виключення. Це зараз трохи смішно виглядає, але у 1987 році, коли на історичному факультеті з’явилася газета, в якій я обгрунтовував, що сталінські репресії проти українських діячів було штучно організовано і тому треба їх реабілітувати, викликала справжній резонанс. Поки партком думав, що зі мною робити, відбувся черговий пленум ЦК КПРС, на якому Горбачов сказав, що треба розглянути питання справедливості в історії й почати реабілітацію незаконно репресованих, усі були в шоці і подумали, що я маю якісь там знайомства і наперед знаю, що робиться у ЦК КПРС. 

Дійсно, кінець 80-х — початок 90-х — це якраз час змін цінностей і підходів, і я вдячний викладачам, що у масі своїй вони це розуміли.