Чи можна в Україні поєднати практицизм і альтруїзм?

Віталік Калінін ремонтував старе крісло. Робив це не так вправно, як із старанням, і було зрозуміло, що фах він опанує швидко.

— А у мене немає іншого виходу, — каже він, не припиняючи забивати цвяха, — треба працювати, треба виробляти паспорт, треба десь жити, і взагалі... спробувати обернути свою долю до радіснішого боку.

Цей хлопець, справді, як на 20 років свого земного буття, надивився і пережив аж забагато — виховувався з бабцею, яка померла і не встигла його прописати. Опинився в інтернаті, а як закінчив його, не маючи житла і роботи, швидко потрапив до тюрми. Повертатися туди сьогодні не хоче, тому і прийшов до «Оселі». Хоча і сюди у Віталіка, як і у всіх інших мешканців спільноти, була складна дорога, — у кого після тюрми, у кого з важкою формою алкоголізму (а часто одного і другого разом). Всі ці люди намагалися спочатку самотужки видряпатись із провалля, куди їх дедалі більше затягувало життя, і не могли... І якби не «Спільнота взаємодопомоги «Оселя» — неприбуткова громадська організація, не відомо, де були б тепер, і чи були живі взагалі...

Можна зав’язати годинну бесіду із кожним, хто живе у цьому скромному будиночку у Винниках, що поблизу Львова, і написати цілий роман, в якому буде все — і несправедливість долі, і людська жорстокість, і втечі, і бійки, і хвороби, і ночівлі просто неба взимку. Однак буде і безмежна вдячність долі за те, що скерувала їх сюди. Зрештою, якщо хочеш знайти «Оселю», то у Винниках дорогу до неї покаже кожен. Люди так і кажуть: «Ось тут живуть бомжі, а тут в майстерні вони працюють, а тут їхній магазин». «А ось іде Олеся Саноцька». І в голосі буде повага, і ще щось, що не одразу зрозумієш. Можливо, складне почуття до молодої жінки, яка не захотіла жити, як живе більшість — лише для себе. Не порушувати 10 заповідей Божих — це ще зрозуміло. Можна і «десятину» віддавати, і все-таки йти по іншій стороні вулиці. А щоб повністю присвячувати себе «вбогим та сірим»!? Для цього потрібно мати особливу конституцію душі.

На щастя, ще не перевелися в Україні особи, що обернули своє обличчя, і навіть більше — пов’язали свої долі з людьми, які опинилися через різні обставини на маргінесі суспільства. Дуже часто це — бездомні, які вийшли з місць позбавлення волі, або алкоголіки чи наркомани, які втратили житло через свою дурість чи чужу підступність. І для них багатьох настає час, коли вони хочуть повернутися до нормального життя. Хто протягне їм руку підтримки? У них немає іншого виходу, як об’єднуватися і спробувати виживати разом, розпочинати працювати, створюючи якийсь, часом смішний, як на «крутеликів», бізнес. І ось тут їм дуже потрібні такі, як Олеся Саноцька. І це сьогодні вже вона — бажана людина в міській Ратуші, її запрошують на конференції і її дитя — спільнота «Оселя» — стає предметом вивчення психологів, соціологів і навіть економістів. Були й інші часи, коли не вистачало на хліб для людей, якими Олеся почала опікуватися. Вони і нині не жирують, м’ясо — рідкісне явище на їхньому столі, однак вже і не голодують. Мало того, вони не захотіли бути лише утриманцями більш успішної частини суспільства. А прагнуть і самі піднятися на щабель вище. Спочатку будували скромне приміщення. Потім забажали влаштувати майстерню з ремонту старих меблів, відкрили крамницю — щось на зразок меблевого секонд-хенду. Досвід позичили в сусідній Польщі, де вже давно такі спільноти частково заробляють на себе, а головне, працюючи, лікують свою психіку і змінюють соціальні орієнтири.

Сьогодні можна набрати номер телефону «Оселі» і до вас приїде машина, щоб забрати старі меблі, які ви не знаєте, куди подіти. В майстерні меблі підремонтують і продадуть за досить помірні ціни потребуючим.

Можна сказати, що люди налагодили такий-сякий малий бізнес, і він, як і будь-який інший, має оподатковуватися. А можна розцінити це якось інакше — як зменшення соціального навантаження на державу, і податки брати символічні. До речі, в західному світі для облаштування буття таких людей витрачаються чималі кошти. А якщо вже вчорашні безпритульні висловлюють бажання жити нормальним життям і працювати — їм нададуть усіляку підтримку. Мені пощастило спілкуватися із голландцями, які за нашими мірками колись були бомжами, а сьогодні, утворивши громадську організацію, мешкають в просторому будинку, налагодили невеличке виробництво і мають численні пільги, які завжди надаються так званим соціальним підприємствам.

Голландці приїхали в «Оселю» поділитися досвідом і викликали у мене особисто справжнє подивування, бо справляли враження осіб, надзвичайно задоволених життям. Вони, щойно заграла музика, могли вийти в коло танцювати чи підключитися до співу, голосно сміялися, жартували. І все — без жодних комплексів.

Наші, м’яко кажучи, мали дещо інакший вигляд. До цієї «інакшості» їх кидали умови деякої невизначеності, коли живеш за принципом «заради Хреста святого». Кине суспільство якусь кістку — будеш ситий, ні — ляжеш спати голодний. Виб’є Олеся якийсь грант — можна якийсь час не хвилюватися. Поки дивиться податкова «примруживши очі» на діяльність «Оселі», доти й існує майстерня. А чому мають люди, які не крадуть, не обманюють, а намагаються на рівні ноги стати, викручуватися постійно — нікому не відомо. Щоб зменшити податкове навантаження, кожен покупець просто дає (вписує в спеціальний журнал) свій благочинний внесок і забирає стіл чи шафу. Зрештою, він може нічого не дати, і все-таки забрати річ — і зупинити його ніхто не має права. Бо благодійність в такому разі просто не відбулася...

Однак «Оселя» платить чимало за використання приміщень для майстерні та магазину. Ці гроші потрібно десь заробити. І люди працюють, до того ж хто досить інтенсивно, а хто і спустивши рукави. Треба визнати, що призвичаїтися до роботи вчорашнім бездомним, які вже втратили звичку до цілеспрямованої, нехай і вмотивованої праці, не так-то і просто. На це потрібен час, терпіння, підтримка людей, котрі поруч. І питати з такого підприємства «за усією суворістю законів» неможливо.

— Ми хочемо подолати не тільки безпритульність, — каже Олеся. — Це — вузьке означення проблеми. «Оселя» має на меті надавати допомогу в пошуках сенсу життя людям, які з різних причин опинилися в біді, а також (і це наше надзавдання) — пропагувати в Україні ідею солідарності й взаємодопомоги.

Тут, до речі, можна пригадати Платона, який мріяв про щось подібне. Чи Руссо або Кампанеллу з його «Містом Сонця» і... іронічно посміхнутися. А можна навести цілком конкретні цифри: на соціальних підприємствах, за даними Комісії Євросоюзу, в 2000 році було зайнято 8590000 осіб, що становило 6,45 відсотка робочої сили ЄС. Згідно з прогнозами, у найближчий час ця цифра зросте до 10 відсотків. Тільки у Франції на таких підприємствах працює понад мільйон осіб. В Україні таке поняття, як соціальне підприємство взагалі не існує. Не те що пільг стосовно нього. А дарма. Наші можновладці зазвичай погано знають історію, я вже не кажу про теорії розвитку держав. Не вдаватимемося у наукові дебрі, нагадаємо лише Платона, який попереджував: «На бунт наражаються держави, які допускають різницю доходів між найзаможнішими і найбіднішими своїми громадянами більшу, ніж в чотири рази». У нас ця різниця становить 1: 13-14, за офіційними даними, а за неофіційними — від 1: 34 до 1:100. Тобто ми вже давно «наражаємось», лишень народ маємо надзвичайно терплячий.

А ще часто кричимо, що знаходимось у центрі Європи, що наші культурні досягнення є визначними. Хоча при цьому нерідко перебуваємо дуже далеко від загальносвітових тенденцій. І навіть не приглядаємось до них.

Мені можуть закинути, що говорити сьогодні в Україні про альтруїзм — не на часі. Криза ще не завершилася. Вона продовжує бити по бідних і багатих. Однак саме зараз нам час замислитися над орієнтирами, адже світова спільнота дедалі активніше називає кризу результатом спотвореної економічної діяльності, позбавленої людських вимірів. Тобто економіка не слугувала реальним потребам людини, а була націлена на прибутки, що мали просто маніакальний характер. І буде дуже шкода, якщо ми знову опинимося в хвості — західні країни вийдуть із кризи розумнішими. Ми ж, мало того, що біднішими, та ще й без відповідних висновків.

Приміром таких: осіб зі складною долею з категорії повних утриманців треба намагатися переводити в категорію самодостатніших і незалежніших людей. Тобто створювати соціальні підприємства з відповідним статусом і певним ставленням до них благополучної частини суспільства.

На темі «ставлення до них суспільства» треба зупинитися окремо. Нещодавно «Оселя» попросила виділити додатково для неї землю, щоб розширити господарські приміщення. (Організація для цього залучила кошти Міжнародного руху Емаус.) На основі розробленої проектно-кошторисної документації виконавчий комітет Винниківської міської ради спочатку 28 квітня надав дозвіл, але менш як через місяць передумав. І довелося залучити більш як 40 громадських організацій України, що мають чималий авторитет, щоб землю для «Оселі» відвоювати. Хоча війна ще не закінчена, у Винниках живуть люди (щоправда, на щастя, не так вже й багато), які час від часу можуть собі дозволити ходити з плакатами: не допустимо бомжів на наші вулиці!

Тобто існує проблема неприйняття таких людей. Утворилася ніби кругова порука, коли не лише пенсіонер, який живе на тисячу гривень, прагне закрити на бездомних чи хворих очі, а й нагорі — депутати Верховної Ради, які мають дещо інші прибутки і дещо вищі повноваження, чинять так само. Можливо, тому, що бізнес у нас ще не доріс до соціальної відповідальності. А можливо, ми просто не вміємо рахувати, скільки можна коштів зекономити, якщо люди, які, отримавши можливості заробляти легально, не сядуть знову в тюрму? (І їх там треба буде утримувати.) Якщо випускники шкіл-інтернатів чи сироти під опікою перестарілих бабусь не підуть красти від безвиході, а влаштуються працювати на соціальне підприємство, і з цього підґрунтя ростимуть. Хочуть працювати і алкоголіки, які болісними зусиллями прагнуть виплисти до «сухого» берега. Самотні багатодітні матері і ще інші категорії, яким не так просто живеться на цьому світі.

Та ні, точить нутро «здорової частини суспільства» внутрішній хробак: а якщо цими пільгами користуватимуться недобросовісні громадяни? А якщо щось піде не так?.. (У всьому світі — так, а у нас — не так.) І тому «Оселя» і всі інші 50 подібних організацій України надлюдськими зусиллями просуваються вперед.

З величезною пересторогою, а якщо чесно, мало не вороже ставилися і до Ігоря Гната, теж львів’янина, який у 93-му спочатку створив фонд допомоги людям, які вийшли з місць позбавлення волі, а потім за декілька кілометрів від Бродів у лісі утворив ціле самодостатнє поселення, можна сказати цілу структуру, яка допомагає людям із складною долею спочатку виживати, а потім міцно вирулювати на дорогах життя. Там мешкають, працюють, навіть отримують професію, й пару собі знаходять, чоловіки та жінки, до яких більшій частині суспільства (якщо не практично всім) немає жодного діла. Пам’ятаю, колись Ігор (вчилася у школі з його дружиною — знаю це достеменно) останні закрутки з підвалу виносив, щоб «урізноманітнити» стіл своїх підопічних. Зараз вже того нема — щось на зразок своєї фермочки побудували, столярну, авторемонтну майстерню. І ще розширитися могли б, бізнес розкручувати (це скільки б можна було людей з вулиць забрати!), та бояться — надто багато перепон. І все-таки на донці душі своєї мріє Гнат зі своєю командою вибудувати притулок для перестарілих колишніх ув’язнених — щоб було, де їм доживати. А то буває, такі люди помирають просто на вулиці. До речі, про Гната навіть створили кілька документальних фільмів. Щоправда, більше про іншу сферу його діяльності — про те, як повертають разом з братом додому дівчат, що потрапили в різних країнах у сексуальне рабство. Так от, Ігор таким чином заробляє, а потім — витрачає на свою Бродівську спільноту. То теплий одяг потрібно купити, то не стає грошей розплатитися за світло...

І випливає запитання: чого такі люди мають так складно існувати, якщо масу зусиль віддають для суспільного блага? Нам всім варто над цим замислитися і, можливо, тоді зсунеться, нарешті, камінь з мертвої точки. І справа не лише в податках, спеціальному статусі, припалому пилом законопроекті, а у загальному суспільному диханні.