Некерована стихія

На момент створення Спілка радянських письменників СРСР налічувала 2500 членів і кандидатів у члени. Найбільше — 1535 чоловік — мала РРФСР, Україна — 193, Вірменія — 90, Білорусія — близько 100, Киргизія, Туркменистан, Узбекистан — по 30 кожна.

Переважна більшість літераторів чесно виконували свою роботу і вступ до спілки сприймали як щось таке, що і не заважає, але й не особливо допомагає у творчості. Проте серед членів новоутвореної спілки траплялися й такі, які за все своє життя не написали жодного рядка, але чітко знали, що письменницький квиток відчиняє двері до Літфонду, де можна взяти чималу позику під написання майбутнього твору.

А що фінансування йшло переважно з державного бюджету, то спілки художньої інтелігенції невдовзі перетворились на звичайні бюрократичні організації з матеріально-побутовим нахилом, у такі собі годівнички, навколо яких крутився чималий гурт дармоїдів.

На засіданні Президії Спілки радянських письменників 25.05.1937 року обговорювали питання про матеріальну допомогу. Цікаву думку з цього приводу висловив письменник Панчин: «Товариші, якщо ви пам’ятаєте біографію Достоєвського, то там є такі моменти, що він не любив сідати за письмовий стіл, поки у нього були гроші... Коли ж не було що закладати в ломбард, він сідав за письмовий стіл, і завдяки цьому ми маємо його твори.

Я навів цей приклад, щоб проілюструвати, як діє видача грошей на людину. За два з половиною роки ми роздали два мільйони карбованців різноманітних позик письменникам. А де результат?.. Я вважаю, що щедрість Літфонду багатьох доводить до ледарства».

Критика Літфонду не залишилася без відповіді. Того ж року Літфонд направив до секретаріату правління СРП записку, де інформував про свою допомогу письменнику Ч., тому Ч., за якого так вперто клопоталася спілка. Письменник Ч. впродовж кількох останніх років нічого не писав і, не маючи засобів до існування, систематично звертався до Літфонду по допомогу. В період з 1936-го по 1938 р. йому видано матеріальної допомоги на суму 9201 крб. Літній літератор не платив за квартиру, й Літфонд, щоб запобігти виселенню Ч., був змушений двічі погашати його значні заборгованості за квартплату. Крім того, йому видано 500 крб на купівлю одягу. Ч. спробував було повернутися до літературної діяльності і здав до Літфонду для передруку свій, як він називав, роман, «але рукопис виявився бредовим за змістом і настільки порнографічним, що машинне бюро Літфонду відмовилось його передруковувати». Що робити далі, керівники Літфонду не знали.

Утім, така ситуація не показова.

Скажімо, письменниця С. Федорченко, автор роману «Громадянська війна», про який сам М. Горький відгукнувся як про один із кращих творів на цю тему, була дуже хвора, жила в сирому підвалі, без водогону, без світла, без засобів для існування. І, незважаючи на це, продовжувала працювати над новою книгою.

Та коли молодші колеги порадили їй звернутися по допомогу до Літфонду, С. Федорченко відмовилась: «Навіщо просити на бідність, коли я прекрасно можу працювати, у мене он книга не надрукована».

Особливістю Спілки радянських письменників було те, що в роботі її розгалужених бюрократичних структур брали участь самі письменники. У багатьох із них з’явилася можливість зробити службову кар’єру, що було дуже важливо для літературних середнячків. Керівне крісло одразу ж підносило їх до рангу талановитих і геніальних.

Досить часто у керівні крісла творчих спілок потрапляли партійні функціонери, які, окрім протоколів, взагалі нічого не писали, але їх треба було працевлаштувати в творчій спілці для нагляду за літературним процесом. Виникала колізія: за cтатутом у керівні органи творчої організації можна обирати лише членів cпілки, до того ж таких, які зарекомендували себе як громадсько активні творчі особистості.

Та бюрократ із будь-якої ситуації знаходив вихід. Якщо партійного чиновника не можна допустити до керування творчими людьми, то треба зробити з нього члена спілки. На українському ґрунті це робилося зазвичай так: рекомендованого ЦК Компартії України колишнього райкомівського інструктора Спілка письменників нібито запрошувала попрацювати виконувачем обов’язків секретаря спілки, а потім приймала його у члени спілки як перекладача з російської (хто ж засумнівається, що той розуміє російську); на московському ґрунті, навпаки, — як перекладача із мов народів СРСР на російську (москвичі таких тлумачів називали «переводчик с нерусского на еще менее русский»). І всім було добре. Навіть тим, хто за невеликі гроші перекладав за новопризначеного партійного чиновника тексти (те непогано оплачувалось і називалося літературним редагуванням).

Пригадується, як в середині сімдесятих минулого століття Спілка письменників України (звісно, за вказівкою згори) працевлаштовувала одну номенклатурну даму. Посада головного редактора в письменницькому видавництві вимагала членства у спілці.

Вивірена схема — протягнути через приймальну комісію, а потім висвятити на президії в члени СПУ — дала збій, хоч і доповідач, і опоненти, і просто бажаючі виступити в один голос хвалили претендентку, наголошували, що вона не тільки перекладач з російської, а й автор двох монографій, переконували не стільки присутніх, як самих себе, що без цієї «творчої особистості» спілці не обійтись (із 23 присутніх членів комісії виступили 13), а після таємного голосування з’ясувалося, що «за» віддали свої голоси лише четверо.

Запахло скандалом. Голова cпілки В. Козаченко дорікнув прозаїкові Іванові Ле, що той не впорався із завданням партії (у свої 81 рік Іван Леонтійович тоді очолював приймальну комісію). Письменників, що вже почали було розходитись, ловили на сходах та у вестибюлі й повертали до конференц-зали, і вже там, після «полум’яного» виступу секретаря парткому Б. Чалого, претендентку прийняли в члени СПУ відкритим голосуванням.

Письменницьке видавництво отримало головного редактора.

Я, грішний, як наймолодший на той час член Спілки письменників, писав протокол на тих засіданнях.

Атмосфера у Спілці письменників сімдесятих років (та і надалі) для більшості літераторів була комфортною. Якщо в журналістських колах про поетів напівжартома (чи напівсерйозно) казали, що людина, яка пише вірші, неповноцінна для газети, то в стінах Спілки на всіх засіданнях і нарадах постійно повторювалось: «Письменникам треба створювати умови для творчості», «спілка існує для письменників, а не письменники для спілки».

Хто починав свій творчий шлях у сімдесяті, той, напевне, пам’ятає кабінет молодого автора СПУ. Це було чи не єдине місце в столиці, куди письменник міг влаштуватися на роботу, не маючи київської прописки. Була така напівлегальна посада — позаштатний літконсультант.

Щоб одержати зарплату, треба було двічі на місяць здавати до бухгалтерії по п’ять—шість рецензій на рукописи, що надходили самопливом до СПУ, а ще консультувати всіх тих, хто випадково приблукав до приміщення святая святих літератури з нестримним бажанням ощасливити спілку своїм «шедевром», показати його головному письменникові.

Головний письменник мав інші клопоти, був, так би мовити, людиною державної ваги, увінчаний лауреатськими вінками та депутатським значком, і для випадкових відвідувачів у спілці тримали у штаті поважного письменника. Для роботи з творчою молоддю. Поважний письменник теж був людиною державною, хай і не метром у поезії чи прозі, але ж і не сантиметром, і витрачати свій дорогоцінний час на вимірювання довжини та глибини таланту випадкових авторів не хотів. Про тодішнього поважного письменника казали, що у нього все велике попереду, тож працював він за принципом: якщо й міряти, то геніїв. Тим часом невгамовна армія «народних месників» (графоманів), переважно людей немолодих, зазвичай далеких від літератури, засилала ледь не щодня своїх відважних десантників, уперто бомбардувала спілку недолугими творами і вимагала слави. А щоб відбити атакуючих чи принаймні стримати ту армію (коли вже й слава, то тільки здобута на полі бою!), доводилось використовувати найманців — позаштатних літконсультантів.

Одним із таких найманців у 1975 році став і я.

Принагідно зауважу, що було у тій схемі щось цікаве й далекоглядне, не позбавлене здорового глузду. Принаймні саме завдяки такому розкладу вдавалося розв’язувати не тільки проблему самопливу, а й забезпечити шматком хліба найдрібнішу літературну братію, що з тих чи тих причин опинилася без роботи. Для одних то був пересадочний пункт, де можна перечекати якийсь час до виходу власної книжки, щоб потім, одержавши гонорар, покинути все й засісти за написання нової, інші — переважно поети — не могли звести кінці з кінцями і, щоб хоч якось прогодувати сім’ю, бралися за ту роботу; хтось змушений був розгрібати завали рукописів тільки тому, що не мав житла в Києві, а отже, не міг влаштуватися в інше місце.

Через інститут позаштатних літконсультантів кабінету молодого автора в різні роки пройшли Борис Комар, Андрій М’ястківський, Рауль Чілачава, Володимир Яворівський, Анатолій Качан, Роман Андріяшик, Віктор Близнець, Тамара Коломієць, Валентина Запорожець, Віктор Кава, Петро Нестеровський... А ще літконсультанти кабінету молодого автора готували наради і творчі семінари початкуючих літераторів. Зазвичай такі наради проводились в Ірпінському Будинку творчості, кандидатів на нараду визначали обласні літературні об’єднання, та чи не найбільшим клопотом була підготовка доповіді для виступу на нараді головного письменника. Всі стояли на вухах, писали й переписували, затверджували і погоджували, щоб потім, на урочистому відкритті підсліпкуватий головний письменник, затинаючись, прочитав сурогатний текст, примудрившись при читанні переплутати не тільки цифри, а й прізвища.

Про тодішнього головного письменника ходили легенди, його цитували й пародіювали. Чого варта, скажімо, фраза: «Молодої української літератури не було, нема і не буде! Є єдина українська радянська література».

Або:

— Шановний головний письменнику! Поясніть, будь ласка, що означає слово «кон’юнктурники»?

— Га?

— Я запитую, що означає слово «кон’юнктурники»?

— Що?

— «Кон’юнктурники»?! Ви ж щойно виголосили це слово з трибуни.

Головний письменник поправив окуляри, перечитав попередній абзац, а коли натрапив на слово «кон’юнктурники», відповів:

— Є таке слово.

— А що воно означає?

— Не знаю і знати не хочу! Питайте у Бориса Комара, це він мені доповідь писав.

Крім головного та поважного (я іноді зумисне не називаю справжніх посад і прізвищ), було ще безліч інших спеціалістів: керівні письменники, організаційні, функціональні, колеґіальні, об’єднальні, партійно-номенклатурні, хрестоматійні і навіть приблудні. А ще — видатні, відомі, великі, безликі, класики, талановиті, грошовиті, здібні, геніальні. А ще — письменники-лауреати, письменники-герої, письменники-орденоносці, письменники-орденопросці. А ще — письменники посадові, письменники впливові, письменники гонорові і навіть письменники дубовоголові...

Минали роки, мінялись керівники. 1979-го спілку очолив Павло Архипович Загребельний.

Комісія СПУ з роботи з молодими авторами (так на той час називали кабінет молодого автора) готувала чергову нараду в Ірпені. Склали списки учасників, визначили керівників семінарів, залишалося головне — доповідь голови спілки. Із попереднім головою було ясно: все, що напишемо, прочитає. А новий голова... Тут треба бути обережним, щоб не нарватися на неприємність.

Прийняли соломонове рішення: написали тези виступу. Принесли Загребельному. Той пробіг очима перші абзаци й запитав: «Що, хлопці, скучили за доповідями для начальства? Невже ви думаєте, що у мене нема що сказати молодим?!».

І от почалася нарада. Ірпінь. Будинок творчості. Кінозал. На трибуні Павло Архипович Загребельний:

— Дивлюсь я на вас, сивочубих та лисіючих молодих літераторів, і думаю: вам давно вже час померти! Лермонтов загинув у 27 років, Василь Симоненко в 28, Єсенін пішов із життя в 30, Пушкін — у 37, а вам майже кожному по сорок, а ви ще й досі, як ті піонери в коротких штанцях, ходите в молодих, для вас скликають наради, влаштовують семінари, смажать літфондівські котлети, щоби розум ваш не охляв, і все тільки для того, що раптом хтось із вас колись щось путнє напише.

Він сипав цифрами, іменами й цитатами, звинувачував літераторів у всіх земних гріхах і підносив їх до небес, завдаючи такого робочого темпу, на який здатний був лише сам. І весь виступ зводився до того, що талант — то Божий дар, і якщо він у тебе є, то не для того, щоб ним милуватися чи хизуватися, талант людині для того, щоб вона працювала, постійно і каторжно...

Після тієї тижневої наради із майже сотні учасників до СПУ прийняли 28 молодих літераторів. Без засідань приймальної комісії і таємного голосування.

І коли на президії хтось із ревних охоронців статуту дорікнув, що на цих молодих не заведено особові справи, що нема навіть рекомендацій, Загребельний відповів:

— Найкращі рекомендації дала ірпінська нарада, а за особовими справами затримки не буде. Тим більше, що маємо таких педантичних опонентів, як ви. — І тут же, звертаючись до членів президії, показав книжку Валентини Козак з Вінниці:

—Погляньте! Збірочка малесенька, я її прочитав за три хвилини. Вірші гарні, і прізвище у поетеси гарне — Валентина Козак. То чого б і не прийняти?

От і весь аргумент.

У такому ж стилі вирішувались і кадрові питання.

На одній із президій формували штат новоутвореного журналу «Київ». Головним редактором затвердили Володимира Дрозда. З кандидатурою заступника ніяк не складалося. Одні влаштовували президію, та не влаштовували редактора, інших запрошував сам Дрозд, але ті не погоджувалися. Більшість схилялася до кандидатури Євгена Гуцала, за неї просив і Дрозд. Проте сам Євген Пилипович не давав згоди.

Оголосили перерву. Курці пішли на перекур, а Загребельний покликав до себе Гуцала:

— Євгене, ми ж з тобою майже домовились. Що сталося?

— Та я оце уявив, як мною почне керувати мій давній друг Дрозд...

— Ти що, Дрозда злякався?

— Та ні. Він для мене, як ота фіолетова хмара за вікном. Добре, якщо загримить та обіллє дощем. А як помиями?

— Ну, знаєш! — розсердився Павло Архипович. — У спілці — тисяча письменників, і нікому нічого доручити не можна. А потім самі ж і скиглите: не того призначив, ні з ким не порадився. Директором «Радянського письменника» підеш?

— Дякую.

— То ми домовились?

— Ні.

— Там же роботи непочатий край!..

— Я краще робитиму те, що вмію, — відповів Гуцало.

На тому і розійшлись.

Після перерви на посаду заступника редактора журналу «Київ» запропонували кандидатуру письменника-гумориста Олега Чорногуза. Вона влаштовувала і президію, і редактора В. Дрозда. Весь спілчанський генералітет хвалив та розхвалював Олега Федоровича, мовляв, такий досвідчений фахівець, багато років у журналі «Перець» працював, а ми про нього якось забули. Ще мить — і поставлять на голосування, й проголосують одноголосно.

Аж раптом попросив слова сам претендент:

— Я, звичайно, вдячний товариству за високу довіру і постараюся при нагоді її виправдати, але де ж це видано, щоб така велика птаха, як Чорногуз, та була заступником у невеличкого сіренького Дрозда?

Зала вибухнула сміхом. Павло Архипович теж посміхнувся, а коли всі заспокоїлись, сказав:

— Досить жартів. Підеш директором видавництва «Радянський письменник».

Олег Чорногуз подякував.

— А як же я без заступника? — все ще не міг заспокоїтись Володимир Дрозд.

— А ти спочатку попрацюй сам, а потім дамо тобі заступника, щоб мав ким керувати, — перевів на жарт Загребельний.

Узагалі з Павлом Архиповичем працювалося легко й цікаво. Він ніколи не навантажував дурною роботою, знав, кому і що можна доручити, хоч, зізнаюся чесно, в його присутності розслаблятися не доводилось. Я так і не зміг позбутися відчуття, що поруч зі мною на повних парах мчить локомотив, а я петляю вздовж колії на велосипеді. Тільки й пильнуй, щоб не придавило.

До речі, про велосипед. Був березень 1981 року. Я щойно заїхав на своїх стареньких «Жигулях» у двір Спілки письменників. Павло Архипович теж під’їхав на своїй «Волзі». Привіталися.

— А що це в тебе автомобіль розцяцькований, як у Яворівського?

— Оце? — я показав пальцем на кольорову наклейку, що красувалася на лівому передньому крилі. — Так то я дірку залатав, щоб від колеса грязюка не летіла.

— Як це — залатав?

— А ось так! — підійшов ближче і проткнув пальцем наклейку із фольги. — Дірка!

Павло Архипович від здивування затнувся, відтак його прорвало:

— То ти чекаєш, поки сам на асфальт випадеш?

Я промовчав.

— Скільки наїздив?

— Сто двадцять тисяч кілометрів.

— Нівроку! Значить так: іди до Боженка (до голови місцевкому СПУ) і вибери собі те, що на тебе дивиться. Скажеш — я так сказав.

— Та...

— Грошей нема? Так у тебе роман у плані стоїть, попросимо, щоб аванс виплатили. І стареньку продаси. А не вистачатиме — я позичу.

— Дякую.

— Подякуєш потім. Я не сліпий, бачу, хто як їздить. Іноді думаю, що в тебе не приватний автомобіль, а службовий. Весь кабінет молодого автора на ньому їздить: і Карпенко, й М’ястківський, і Комар...

Траплялися і курйози.

Спілка письменників, перший поверх. У залі засідань повно людей, сьогодні —пленум СПУ, у вестибюлі вільніше. Тут переважно гуртуються ті, хто запізнився або ж зібрався йти додому. Із зали вийшов Загребельний й одразу ж наткнувся на письменника В.

— Ти чого це в шапці стоїш? — ні сіло ні впало запитав.

— А мені в голову холодно, — відповів той.

— Справді? А мені жарко...

І ще один епізод на ту ж тему.

Григір Тютюнник — Богдан Чалий (секретар парткому СПУ). Зустрілись на сходах Спілки письменників:

— Грицю, у тебе кожух такий гарний, офіцерський. Це тобі на службі видали?

— А тобі не дали? — зміряв презирливим поглядом з голови до п’ят.

— Ні, а що?

— Значить, хреново служиш...

Коли говорити про спілку доперебудовних років та років перебудови, то це була самодостатня творча організація з численними обласними філіями, з будинками творчості та пансіонатами в Ялті, Одесі, Коктебелі, Ірпені, Трускавці. Видавництво «Радянський письменник» щороку випускало в світ до двохсот книжкових новинок, крім того, художню літературу друкували державне видавництво «Дніпро», видавництво «Молодь», регіональні видавництва «Прапор» (Харків), «Маяк» (Одеса), «Каменяр» (Львів), «Промінь» (Дніпропетровськ) та інші. І з кожної виданої книжки відраховувався певний відсоток до Літературного фонду СПУ, що давало змогу будувати житло для літераторів (письменницькі будинки на вул. Леніна, 68, вул. Коцюбинського, 2, вул. Суворова, 3, бульварах Лихачова та Лесі Українки, кооперативні будинки на Русанівській набережній, шестиповерхову літфондівську поліклініку на вул. Стрілецькій, житловий будинок та видавничий комплекс на вул. О. Гончара, 52, будинок з книгарнею «Сяйво» на вул. Червоноармійській, 6), а ще — утримувати приміщення редакцій журналів «Київ», «Вітчизна», «Всесвіт».

З того самого фонду (повністю чи частково, прямо чи опосередковано) фінансувалися дотаційні періодичні видання.

*** 

У стінах Спілки письменників зародився Народний рух України. У вирі політичної боротьби за незалежність відійшли на задній план питання творчі, натомість бурхливу енергію та войовничий запал спрямували на мітингову стихію, багато літераторів пішли в депутати, сподіваючись навести лад не тільки на ниві культури — в цілій країні.

Тим часом покинуте напризволяще літературне господарство почало занепадати. Розкидані по Україні будинки творчості опинилися в різних руках, до того ж на них претендувала не тільки СПУ, але й спілка (чи кілька спілок) сусідньої держави.

Щоб оформити спадщину, керівництву спілки довелось витратити півтора десятиліття. Щось вдалося закріпити за письменницькою організацією, щось безнадійно втрачено, щось прихватизували спритні ділки з навкололітературних кіл.

Захопившись відвойовуванням спадщини, чомусь забули і про видання книжок, і про самих письменників. Ба більше, в письменницькому середовищі з’явилися і такі, про яких класик писав: «Наследники никак не могли разделить постигшее их горе».

З телеекранів, майданів, трибун не перестаємо волати, що в Україні засилля російської книги, що вона витіснила українську, і, що цікаво, хто частіше і голосніше кричить — той більший патріот. Коли ж говорити про творчість, то й тут з’явився дивний феномен: багатьом письменникам просто перемкнуло. Те, за що так довго боролися, про що мріяли — свобода і незалежність — збулося. А от що з нею робити далі, знає далеко не кожен. Утім, це стосується не тільки письменників.

Заскочені зненацька, літератори виявилися безпорадними навіть у своєму господарстві. Не втрималося на плаву і видавництво «Український письменник». Оте видавництво, яке за радянських часів годувало (ще й досить ситно!) майже тисячу письменників. Тоді видавництво займало три поверхи, 42 кімнати. Тільки творчих працівників мали в штаті до сімдесяти, щороку видавали більше 200 назв книжок загальним тиражем понад 5 млн. примірників.

Сьогодні маємо понад 1800 членів спілки. А від колишнього видавництва залишилось кілька кімнат на першому поверсі, директор, бухгалтер і печатка.

От вам і спадок.

Та хоч би що там казали гострі на язик скептики, мовляв, спілка — то письменницьке міністерство, яке було створене за сталінських часів для нагляду за творчими людьми, на сьогодні вона вже віджила своє, — для більшості літераторів спілка була, є, і ще довго буде рідним домом.

Багато у тому домі змінилося, з’явилось чимало нового, часто такого, що нам не подобається, і все ж...

Кожен може покритикувати теперішнє керівництво спілки, хоча воно нічим не гірше й не краще за попереднє, й навряд чи краще нам вдасться обрати в майбутньому, якщо тільки те й робитимемо, що шукатимемо негатив.

І не вина, а щастя нашої спілки, що кожен окремий письменник — це творча особистість, тож марні спроби вишикувати усіх разом в одну шеренгу, бо це не армія, це — некерована стихія. І не вродився ще той голова спілки, який би зумів догодити усім.

То, може, той спадок, який залишила після себе колишня радянська спілка, не допомагає, а заважає в роботі?

Он дружня нам Асоціація українських письменників не має ні своїх будинків творчості, ні успадкованих приміщень, ні державного фінансування, проте працює на рівних, а в чомусь навіть випереджає Національну спілку письменників України. Бо не путівка в будинок творчості, і не стіни спілки, а сам письменник у літературі є найбільшою цінністю.

І результат його роботи — цікава книжка.